Чому досi немае вiдповiдi на мою термiнову телеграму, надiслану ввечерi в четвер, я, втiм, як i ранiше, не розумiю. Згодом я телеграфував панi К., вiдповiдi теж немае. Не бiйся, твоему чоловiковi я не писатиму, не надто менi цього i хочеться. Хочеться менi тiльки поiхати до Вiдня, але я i цього не зроблю, навiть якби не було таких перешкод, як твое негативне ставлення до мого приiзду, складнощi з паспортом, бюро, кашель, втома, весiлля моеi сестри (у четвер). І все-таки краще б поiхати, нiж сидiти вечорами ось так, як було в суботу або в недiлю. В суботу: я гуляв по мiсту, трошки з дядьком, трошки з Максом, i раз на двi години заходив у бюро, довiдатися за пошту. Увечерi було краще, я пiшов до Лорена, жодних поганих звiсток про тебе вiн не мав, згадав твiй лист, який мене ущасливив, зв’язався по телефону з Кiшем[56 - Шкiльний приятель Кафки Пауль Кiш (1883–1944).] з «Neuen Freien Presse», той теж нiчого не знав, проте розпитати твого чоловiка про тебе i сьогоднi ввечерi перетелефонувати вiдмовився. Так я сидiв у Лорена, раз у раз чув твое iм’я i був йому вдячний. Розмовляти з ним, щоправда, нелегко i неприемно. Адже вiн як дитина, не надто тямка дитина, точно так само хвалиться, бреше, ламае комедiю, i, коли отак спокiйно сидиш там i слухаеш його, сам собi здаешся хитрющим i мерзенним комедiантом. Особливо тому, що вiн не тiльки дитина, але якщо брати до уваги доброту, iнтерес, готовнiсть допомогти – великий i дуже серйозний дорослий. Вибратися з цiеi подвiйностi неможливо, i якби я не казав собi весь час: «Ще раз, ще тiльки раз я хочу почути твое iм’я», то давно пiшов би. Вiн i про свое весiлля (вiвторок) розповiдав точно так само.
У недiлю було гiрше. Взагалi я збирався пiти на цвинтар, i це правильно, та весь ранок пролежав у лiжку, а по обiдi менi треба було навiдати свекра i свекруху моеi сестри, у яких я ще не бував. А там уже i шосту вибило. Назад у бюро, запитати про телеграму. Нiчого. Що тепер? Переглянути театральну афiшу, тому що Їловський поспiхом побiжно згадав, що в понедiлок Сташа йде в оперу слухати Вагнера. І ось я читаю, що спектакль починаеться о 6-й годинi, а на 6-ту в нас призначена зустрiч. Погано. Що тепер? Пiти на Обстгассе, поглянути на будинок. Там тихо, нiхто не входить i не виходить, якийсь час чекаю бiля входу, потiм на протилежному боцi, нiчого, такi будинки набагато мудрiшi за людей, якi на них дивляться. А зараз? У Люцернський пасаж, де колись була вiтрина «Dobre dilo». Зараз вже немае. Тодi, можливо, до Сташi, що зробити дуже легко, бо ж ii тепер напевно немае вдома. Тихий гарний будинок з маленьким садком позаду. На дверях помешкання висний замок, – отже, можна безкарно зателефонувати. Внизу коротка розмова з конс’ержкою, тiльки потiм, щоб вимовити «Лiбешiц» i «Їловський», для «Мiлени», на жаль, можливостi не виявилося. А зараз?
Тепер найдурнiше. Іду в кафе «Арко»[57 - Найвiдомiший лiтературний заклад у Празi, куди, м. iн., заходили Верфель, Поллак та iн.], де не з’являвся вже багато рокiв, шукаю кого-небудь, хто знае тебе. На щастя, там нiкого не було, i я мiг вiдразу пiти. Таких би недiль менше, Мiлено!
Ф.
(Прага, 13 липня 1920 р.) 17) Вiвторок, дещо пiзнiше
Яка ти втомлена в суботньому листi! Багато чого я мiг би сказати на цей лист, але втомленiй нiчого сьогоднi не говоритиму, я i сам втомився – мабуть, уперше пiсля повернення з Вiдня, – геть не виспався, голова трiщить. Нiчого тобi не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хiба це не вища доброта, i любов, i честь – дозволити менi сiсти там у тебе i самiй сiсти навпроти i бути зi мною), – отже, я посадив тебе у фотель – i гублюся, i не знаю, як висловити словами, очима, руками, бiдолашним серцем це щастя – щастя вiд того, що ти зi мною, що ти все-таки i моя теж. І адже люблю я при цьому зовсiм не тебе, а щось бiльше – мое дароване тобою буття.
Про Л. сьогоднi нiчого не розповiдатиму i про дiвчину теж, усе це сяк-так iтиме своiм шляхом; i як це далеко.
Ф.
Усе, що ти говориш про «Бiдного Шпiльманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене вiн нiчого не важить, то просто з обережностi, бо ж не знав, як ти з ним упораешся, а ще тому, що соромлюся цього оповiдання, нiби сам його написав; воно справдi починаеться фальшиво i вирiзняеться силою-силенною похибок, смiховинних дрiбниць, дилетантизмом, смертельною манiрнiстю (надто це помiтно, коли читаеш уголос, я мiг би показати тобi такi мiсця); i особливо сама манера музичного виконання – винахiд воiстину жалюгiдний i смiшний, тiльки на те i годиться, щоб спонукати дiвчину жбурляти у слiд цього оповiдання все, що у неi е, в найбiльшому гнiвi, який з нею роздiлить увесь свiт, i перш за все я, доки оповiдання, що не заслуговуе нiчого кращого, не загине у власних уламках. Справдi, для розповiдi немае долi кращоi, як зникнути, i таким ось чином. Оповiдач, цей кумедний психолог, цiлком з цим погодиться, адже вiн, ймовiрно, i е той самий «бiдний шпiльман», який виконуе – вкрай немузикально виконуе – цю iсторiю, надто щедро винагороджений сльозами з твоiх очей.
(Прага, 13 липня 1920 р.) Вiвторок
Ось двi твоi телеграми; я розумiю, що поки були листи вiд Ярмiли, ти не просила про пошту вiд Крамера[58 - Крамер – псевдонiм, яким користувався Кафка у листах до Мiлени у листах «до запитання».], все гаразд, тобi в першу чергу не треба боятися, що я зроблю щось сам, без твоеi на те згоди. А головне, пiсля майже безсонноi ночi я нарештi сиджу над цим листом, який здаеться менi нескiнченно важливим. Усi листи, якi я написав тобi з Праги, взагалi б писати не варто, тим бiльше останнi, одне тiльки це мае право iснувати; або, загалом, нехай вони теж будуть, чи не все одно, але цей лист мае бути геть нагорi. На жаль, я не зумiю сказати i найменшу частку того, що говорив тобi вчора ввечерi або розповiдав сьогоднi вночi або вранцi. Так чи iнакше головне: що б не говорили про тебе iншi в широкому колi навколо тебе чи через пiднесену розважливiсть, чи через тваринну (але тварини iнакшi) тупiсть, чи через диявольську доброту, чи через людиновбивчу любов, – я, я, Мiлено, абсолютно точно знаю, що, хоч як ти вчинила, це буде правильно, – чи залишишся ти у Вiднi, або приiдеш сюди, або, як i ранiше, ширятимеш мiж Вiднем i Прагою, або робитимеш то так то сяк. Як же я мiг би спiлкуватися з тобою, якби не знав цього. Як у глибинах моря немае такого мiстечка, що не перебувало б пiд сильним тиском, так i у тебе, але будь-яке iнше життя ганебне, i менi вiд нього погано; досi я думав, що не винесу цього життя, не винесу людей, i дуже цього соромився, але ти тепер пiдтверджуеш менi, що нестерпним здавалося менi не життя.
Сташа жахлива, даруй. Учора я написав тобi про неi листа, але не наважився вiдiслати. Вона, як ти кажеш, щира, доброзичлива, красива, вродлива, струнка, але жахлива. Вона була твоею подругою i, далебi, була чимось на кшталт небесного свiтла у собi, але воно погасло в страшнiй повнотi. Стоiш перед нею з жахом, наче вона якийсь провинний янгол. Я не знаю, що з нею сталося, ймовiрно, ii розтер на порох чоловiк. Вона втомлена i мертва i цього не знае. Якщо я хочу уявити собi пекло, я думаю про неi та ii чоловiка i повторюю, клацаючи зубами, речення: «тодi ми бiжимо до лiсу». Вибач, Мiлено, дорога Мiлено, вибач менi, але це так.
Одначе з нею я був лише 3/4 години, в ii помешканнi, а потiм дорогою до нiмецького театру. Я був надзвичайно дружнiй, лепетливий на язик, занадто довiрливий, а втiм, трапилася нагода нарештi поговорити, зрештою, тiльки про тебе, i ти довго ховаеш свое справжне обличчя вiд мене. Що за кам’яний лоб у неi, i на ньому золотими лiтерами написано: «Я мертва, а хто не мертвий, того я зневажаю». Але, звiсно, трималася вона приязно, i ми обговорювали все можливе, що стосувалося поiздки до Вiдня, втiм, я не можу переконати себе, що це може прислужитися вам, якщо вона приiде, можливо, iй.
Тодi увечерi я був у Лорена, в редакцii[59 - Редакцiя видавництва «Orbis» на Виноградськiй, в якому мiстилася редакцiя газети «Tribuna».] його не виявилось, – я запiзнився, – якусь хвилю я просидiв iз чоловiком, якого я знаю з минулого[60 - Мова про Мiхала (Йозефа) Мареша (1893–1971), поета i сценариста, а також редактора газети «Tribuna». Вiн знав, що Ярмiла i Вiллi Гаас спонукали його друга Йозефа Райнера, молодого редактора, накласти на себе руки.], на канапi, що ii Райнер поставив-таки кiлька мiсяцiв тому. Чоловiк був з ним увесь останнiй вечiр i дещо менi розповiв.
Так що день був для мене надто бурхливим, i я не мiг заснути, ще й з Марiенбада через дядька-iспанця приiхала моя сестра з чоловiком i дитиною, i прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тiльки так, наводжу це тобi, щоб iх винагородити за iхню чуйнiсть), вони залишали менi спальню, вийняли одне лiжко, розiйшлися по iнших неприбраних кiмнатах, залишали менi лазничку, милися на кухнi i так далi. Так, зi мною все гаразд.
Твiй
Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрiзкiшоi таемноi розмови
на лiвих берегах другоi сторiнки листа (напис «тупiсть до»): Я дуже за те, щоб пiдтримати план з Чикаго[61 - Чоловiк Мiллни, Ернст Поллак, незадоволений своею роботою у банку, носився з iдеею виiхати до Чикаго.], за умови, що будуть потрiбнi i побiгачi, якi не вмiють бiгати.
(Прага, 14 липня 1920 р.) Середа
Ти пишеш: «Ano mа? pravdu, mаm ho rаda. Ale F., i tebe mаm rаda»[62 - «Так, правда твоя, я його кохаю. Але Ф., i тебе я теж кохаю» (чес.).]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «i» затримуюся, все правильно, ти не була б Мiленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – i краще навiть, що ти пишеш це у Вiднi, нiж якби ти сказала це в Празi, я все прекрасно розумiю, навiть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкiсть я не можу впоратися з цiею фразою, читання затягуеться до нескiнченностi, i врештi-решт я ще раз переписав ii, щоб ти теж ii побачила i ми читали ii разом, скроня до скронi. (Твое волосся бiля моеi скронi.)
* * *
Це було написано до того, як прийшли два твоiх листи олiвцем. Невже ти думаеш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тiльки в глибинi, а там людина не живе постiйно, вона, на жаль, волiе жити в найжалюгiднiшому образi на землi. Не знаю, чому ти весь час боiшся, що я зроблю щось iз власного почину. Хiба я не досить ясно про це написав? А телеграму панi Колер я послав тiльки тому, що цiлих три днi – i жахливих днi – не мав вiд тебе жодних звiсток, анi навiть телеграм, i мало не подумав, що ти захворiла.
* * *
Вчора був у свого лiкаря, вiн з’ясував, що мiй стан майже такий самий, як i до Мерана, три мiсяцi пройшли для легень майже безрезультатно, в лiвiй легенi хвороба сидить так само здоровенька, як i ранiше. Вiн вважае подiбний успiх зовсiм невтiшним, я – цiлком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празi? Вiн вважае також, що я анiтрохи не набрав ваги, але, за моiми розрахунками, все-таки кiлограми на три погладшав. Восени вiн хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.
Коли я порiвнюю цi результати з тим, як ти завзято гайнуеш свое здоров’я (з найнагальнiшоi потреби, зрозумiло; я вважаю, тут менi i докинути нiчого), менi здаеться iнодi, що ми, замiсть жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч iз тобою.
Мiж iншим, усупереч лiкарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, менi потрiбен тiльки спокiй, причому абсолютно особливий спокiй або, якщо поглянути iнакше, особлива вiдмiна занепокоення.
* * *
Те, що ти пишеш про лист Сташi, мене вельми тiшить, але це i було само по собi зрозумiло. Вона лише бере твiй нинiшнiй стан за капiтуляцiю, згадуе навiть твого батька, – згадка, яку iй досить було навести, щоб я його зненавидiв, хоча властиво його люблю, – одне слово, вона бовкнула, певно, найдурнiше, що, доклавши чималих зусиль – вони ж спливають з прекрасних уст, – можна вигадати, що це випадково. І це, звiсно (годi забувати), геть повнiстю кохання, воно просто витягуе зi своеi могили руки до тебе.
* * *
Сьогоднi нацiональне свято Францii, пiд вiкнами вiйська крокують додому по параду. Є в цьому – я вiдчуваю з дихання твоiх листiв – щось грандiозне. Не пишнота, не музика, не парадний крок; не старосвiтський француз у червоних штанях та синьому жупанi, що втiк з (нiмецького) паноптикуму i крокуе перед частиною, а якась манiфестацiя сил, якi виголошують з глибини: «Попри все, о, ви, безсловеснi, рухомi, маршувальнi, до здичавiння довiрливi люди, попри все, ми вас не залишимо, навiть у ваших найбiльших дурницях не залишимо, i особливо в них». Дивишся з заплющеними очима в цi глибини i майже тонеш у тобi.
* * *
Нарештi менi принесли купу документiв, яку зiбрали для мене, подумай, вiдколи я служу в бюро, я написав рiвно шiсть офiцiйних листiв, i це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекае, я не мiг досi отримати через ледачкуватiсть того вiддiлу, який зберiгае ii для мене, на превелику менi втiху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нiчого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогоднi, щоправда, з цим справа стоiть досить-таки кепсько.
Ф.
(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер
Пишу спохвату, перш нiж iти в бюро, хотiв мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотiв мовчати, але це неможливо, нiкуди не дiнешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помiтила, що я вже яку нiч оком не стинаю. Просто через «страх». Справдi, вiн позбавляе мене волi, жбурляе, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я свiтi… до того ж у твоi останнi листи затесалися два-три зауваження, якi зробили мене щасливим, але тiльки вiдчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконуе вiдразу i розум, i серце, i тiло, але тут е ще глибша переконанiсть, не знаю, де вона мiститься, а ii явно нiчим переконати неможливо. І нарештi те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокiйливо-неспокiйний вплив твоеi фiзичноi близькостi з кожною дниною випаровуеться. Якби ти була вже тут! А то у мене немае тут нiкого, абсолютно нiкого, крiм страху, учепившись одне в одного, кидаемося ми крiзь ночi. З цього погляду страх мае щось вельми серйозне (дивним чином вiн завжди був спрямований лише проти майбутнього, нi, це неправильно), i в певному сенсi його можна зрозумiти завдяки тому, що вiн постiйно нагадуе менi про необхiднiсть великого визнання: Мiлена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тiльки це i хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовнiше, це ще дуже i дуже велике питання, бо ж страх цей аж нiяк не мiй приватний страх – хоча, звичайно, i приватний теж, причому моторошний, – але споконвiку це ще й страх будь-якоi вiри взагалi.
Написав тобi це, i голова вiдразу охолола.
Твiй
(Прага; 15 липня 1920 р.) Четвер, згодом
Прийшов нiчний лист iз «Бiлого пiвня»[63 - Ресторан поблизу будинку Єсенськоi.] i лист вiд понедiлка, перший, очевидно, бiльш пiзнiй, але не напевно. Я тiльки раз швидко iх переглянув i мусив тобi вiдразу вiдповiсти, просити тебе не думати про мене погано… І жодних ревнощiв тут немае, просто така гра навколо тебе; бо ж я хочу зачепити тебе з усiх бокiв, зокрема i з боку ревнощiв, але це нерозумно i бiльше не повториться, це всього лише нездоровi марення самотностi. Про Макса у тебе теж складаеться хибне уявлення, вчора я нарештi передав йому твоi привiти, з озлiстю (див. вище!), бо ж привiти йому передаються постiйно. Що ж у нього для всього i завжди е пояснення, то вiн сказав, що ти часто передаеш йому вiтання, напевно, тiльки тому, що я ще жодного разу не передав тобi його щирi вiтання, я, мовляв, повинен нарештi це зробити, i тодi, напевно, все це, менi на заспокоення, припиниться. Можливо, ось я i намагаюся.
А взагалi ти, Мiлено, мною не клопочися, не ставало тiльки, щоб ти мною клопоталась. Якби не «страх», який посiдае мене вже кiлька днiв i на який я скаржився тобi сьогоднi вранцi, я був би майже зовсiм здоровий. До речi, як вийшло, що ти тодi в лiсi сказала, що саме так i думала? Нагорi, в лiсi, другого дня. Я точно розрiзняю цi днi, перший був невпевнений, другий – надто впевнений, третiй – покаянний, четвертий – добрий.
Я зараз же надсилаю панi Колер, щойно матиму, 100 чеських крон купюрами по 50 крон i 100 австрiйських крон. Як би ти наступного разу довiдалася про iнший вид переказу, нiж рекомендований лист, було б краще. Наприклад, можеш переказувати грошi за допомогою телеграми, але не пiд якимсь умовним iменем, це мае бути пiд справжнiм iм’ям. А що стосуеться до мiсяця в селi, чому грошi твого батька або Лорена кращi за моi? Мiж iншим, це однаково, просто нiколи не кажи, що просиш багато. А Ярмiла? Чи вона приходить?
А тепер менi час iти на весiлля сестри. – Ну чому, чому я людина, з усiма муками цього незрозумiлого й жахливо вiдповiдального стану. Чому я, примiром, не щаслива шафа в твоiй кiмнатi, яка прямо дивиться на тебе, коли ти сидиш у фотелi або за письмовим столом, або лежиш на диванi, або спиш (хай святиться твiй сон!). Чому я не шафа? Та тому що я б зламався вiд страждання, якби бачив тебе в знегодах останнiх днiв або якщо б тобi довелося виiхати з Вiдня.
Ф.
Знати, що ти невдовзi отримаеш паспорт, вельми приемно.
Адреса Макса – Прага V, Уфергассе 8, але через жiнку може бути недобре, якщо ти туди напишеш. Коли ж нi, в нього е ще двi адреси, тiльки через жiнку або, якщо хочеш, через нього: адреса д-ра Фелiкса Вельша, Прага, унiверситетська бiблiотека або просто моя.
(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер
По обiдi, з миртом у петлицi, бiльш-менш при розумi, попри змучену голову (розставання, розставання!), висидiв весiльний обiд мiж двома милими сестрами нашого зятя. Але тепер для мене клямка запала.
От же дурiсть невиспаного! Рекомендований лист до панi Колер, як я дiзнався у поштовому вiддiленнi, довелося б вiдкрити, штука не вельми приемна, бо ж мова про грошi, тодi ж я мiг би, мабуть, надiслати iх iнакше, або якщо так, простим листом, то принаймнi тобi, просто до зажадання. Але зараз я опинився з конвертом перед поштовою скринькою i просто вiдправив його навмання панi Колер. Сподiваюся, вiн дiйде.
Яке легке буде життя, коли ми будемо разом, – як я, дурень, пишу про це! – питання i вiдповiдь, очi в очi. А тепер доведеться щонайменше до понедiлка чекати вiдповiдi на мiй ранковий лист. Зрозумiй мене правильно i залишайся до мене добра.
Ф.
