Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Ф.

(Прага, 21 липня 1920 р.) Середа

Усе-таки мужність дає свої результати.

Перш за все: Ґросс, напевно, багато в чому має рацію, якщо я правильно його розумію; на користь його теорії говорить принаймні те, що я ще живий, – а втім, якщо враховувати мій внутрішній баланс сил, я давно вже не житець на цьому світі.

Далі: як воно буде потім – про це зараз не йдеться, ясно тільки, що вдалині від тебе я можу жити не інакше, окрім як цілком здавшись на страх, довіряючи йому більше, ніж він того хоче, і роблю я це без будь-якого зусилля, із захопленням, я наче виливаюся в нього.

Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаєш мені мою поведінку у Відні, але страх цей справді дивний, внутрішніх його законів я не знаю, знаю тільки його руку на своєму горлі, і це справді найжахливіше, що його я коли-небудь відчував або міг би відчути.

Тоді, напевно, виходить, що кожен із нас живе в шлюбі: ти у Відні, я – зі своїм страхом в Празі, і ми обоє – не тільки ти, але і я – марно чіпляємося за наш шлюб. Адже дивись, Мілено: [одне слово написано нечітко] якби тоді у Відні я тебе до решти переконав (ти була б згодна зі мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Відні, точніше кажучи, вже не існувало б ніякого «попри», а ти просто була б у Празі, і все, чим ти втішаєш себе в останньому листі, – воно і є розрадою, та й годі. Ти не згодна?

Адже якби ти відразу приїхала до Праги або принаймні відразу б прийняла таке рішення, це не було б для мене доказом тобі на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказів, ти для мене понад усе, ти сама ясність і надійність, – але це було б великим доказом на вигоду мені, а мені нині його бракує. Тут страх мій теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гірше, і саме я, «рятівник», утримую тебе у Відні, як ніхто досі.

* * *

Отож-бо в лісі нам постійно загрожувала негода, але все одно було добре. Давай і далі жити під її загрозою, якщо вже не можна інакше.

Що переклад опублікований в «Tribuna»[75], Лорен телефонував, але позаяк ти не згадала про це, то я не знав, чи хочеш ти його прочитати, і тому я його ще не читав. Тепер спробую пошукати.

Не розумію, що ти маєш проти листа цієї панянки. Своє завдання – виклика5ти у тебе легкі ревнощі – він виконав, еге ж? Надалі сам час від часу винаходитиму такі листи і власноруч їх писатиму, ще краще, ніж той, і без остаточної відмови.

Будь ласка, бодай кілька слів про твою роботу! «Cesta»? «Lipa»? «Kmen»? «Politika»[76]?

* * *

Хотів ще дещо сказати, але тут знову з’явився якийсь молодий поет[77] – не знаю, як тільки хто-небудь приходить, я відразу згадую про мої документи і під час всього візиту ні про що інше думати не можу, – я втомився, нічого не знаю і хотів би лише тицьнутися лицем тобі в коліна, відчувати на волоссі твою руку і залишитися так навіки.

Твій

Так ось що я ще хотів сказати, у твоєму листі (серед інших правд) є одна велика правда, že vlastně Ту jsi človek, který nemá tušení o tom[78]… Це чиста правда, слово в слово. Все було лише бруд, найжалюгідніша гидь, занурення в пекло, і тут я справді стою перед тобою, як дитина, яка накоїла щось дуже погане і тепер стоїть перед матір’ю, і плаче, і дає обітницю: я більше ніколи не буду. Але з усього цього страх якраз і черпає силу: «Як же, як же! – твердить він. – Nemá tušení! Поки нічого не сталося! Значить, його ще можна врятувати!»

* * *

Я здригаюся – телефон! Викликають до директора! Вперше, відколи я повернувся в Прагу, мене викликають до начальства у службових справах! Ось зараз і розкриється все моє дурисвітство! Вісімнадцять днів тільки й робив, що писав листи, читав листи, а головне – витріщався у вікно: покрутиш лист у руці, відкладеш, візьмеш знову; ще розмовляв з відвідувачами – та й годі!

Але варто було мені тільки спуститися до нього і переступити поріг, як мене зустріла привітна усмішка, щось він мені розповідав ділове (я нічого не зрозумів), потім заходився прощатися зі мною – він їде у відпустку; незбагненно добра людина! (Щоправда, я промимрив щось незрозуміле щодо того, що у мене все готово і з завтрашнього дня я вже починаю диктувати.) І ось я поспішаю коротко доповісти про це тобі, мій добрий дух. Як не дивно, мій віденський лист ще й досі лежав у нього на столі, а згори ще один віденський лист, і спочатку я хтозна-чому думав, що в ньому мова про тебе.

(Прага, 22 липня 1920 р.) Четвер

Так, цей лист. Це як глянути у Пекло і гукати до когось унизу, пояснювати своє життя і радити, як йому там улаштуватися. Спочатку він обсмажує в одному казанку, потім в іншому, а тоді вмощується в кутку, щоб трохи випарувалося. Але ж я знаю його не з минулого (тільки pitomec[79] M.[80] я знаю давно, навіть Лорен його так називає, я не помітив), можливо, він справді збаламучений або причинний. Як її могла не збаламутити така доля, якщо вона й нас баламутить, і я думаю, що був би дуже схвильований, якби опирався такій долі, бо вже не тільки людина, але щось іще. І я не можу повірити, що вона також цього не розуміє і не відчуває, своєю чергою, твоєї огиди до її листа. Люди часто говорять речі, чужі природі мови, але нині доводиться говорити постійно так, як, між іншим, здається, Ярміла Хаас, якщо я правильно розумію – але це ніякий не лист, це якась хмільна мука, і я анітрохи не розумію, як це бути всіма полишеним. – Мілено, роботяща ви моя Мілено, твоя кімната міняється в моєму спогаді, письмовий стіл і все умеблювання спочатку, власне, аж ніяк не справляли враження, що там кипить робота, а зараз роботи так багато, я її відчуваю, вона мене переконує, я чітко відчуваю, як у цій кімнаті гаряче, прохолодно й радісно. Хіба що шафа і раніше незграбна, та замок іноді затинається – нічого не віддає, конвульсивно впирається, а надто не хоче видавати сукню, яку ти вдягала «в неділю». Це нікудишня шафа; якщо тобі доведеться обживатися в новій квартирі, ми її викинемо.

Я дуже шкодую про те, що понаписував останнім часом, не гнівайтеся на мене. І, будь ласка, не катуйтеся увесь час думкою, що це тільки ваша або навіть узагалі ваша вина, що ви не можете піти. Це моя провина, колись я напишу про це.

(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця

Ні, отже, насправді все йде не так вже й погано. А потім – як душі інакше звільнитися від тягаря, якщо не краплею злості? І, крім того, я сьогодні вважаю вірним майже все, що написав. Дещо ти неправильно зрозуміла – наприклад, щодо «єдиного болю»; бо ж це саме твоє самокатування мені його завдає, а не твої листи, вони щоранку дають мені сили перенести день – і так добре перенести, що я не хотів би позбутися жодного з них (цих листів, що само собою зрозуміло, – ні єдиного з них! – але й цих днів теж). І листи, що лежать на столику в моєму передпокої, мене аж ніяк не спростовують – вже сама можливість написати їх і покласти туди неабияк для мене важила. І я зовсім не ревную, запевняю тебе; але ось те, що ревнувати взагалі ні до чого, – це мені важко зрозуміти. Не ревнувати – це мені вдається завжди; усвідомити марність ревнощів – набагато рідше. Так, іще з приводу «рятівників». Найдивовижніше в них (і знаєш, так їм і треба, я стою осторонь і радію – радію тепер не кожному окремому випадку, а цьому світовому закону) – те, що вони, бажаючи щось витягти, лише зі звірячою завзятістю забивають це ще глибше.

Тепер мені, отже, є що повідомити Максу: твою – хоч і вельми коротку – думку про його розлогий опус. Адже він увесь час про тебе питає, як тобі ведеться, що нового – все те його турбує до глибини душі. Але я майже завжди мало що можу йому сказати, – на щастя, вже сам язик не повертається. Не можу ж я любісінько розповідати про якусь там Мілену з Відня – мовляв, ось «вона» те чи те говорить, робить, має на увазі. Ти ж ніяка не «Мілена» і не «вона», це все чистий абсурд, тому і сказати мені нічого. Це настільки очевидно, що мені навіть анітрохи не шкода.

А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, і це навіть геть витончена втіха. Якби я ще дозволяв собі при цьому трохи ламати комедію – а спокуса велика, – втіха була б іще більша. Нещодавно я зустрів Рудольфа Фукса[81]. Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собі радість зустрічі, звичайно ж, не була б для мене така велика, і руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливістю. При цьому я розумів, що пуття буде із мишачу бідницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова відразу перейшла на Відень і на товариство, в якому він там обертався. Я виявив жвавий інтерес до імен, він почав перераховувати, але ні, я не те мав на увазі, мені жінок називай. «Ну, там була і ця Мілена Поллак, Ви ж її знаєте». – «Так, Мілена», – повторив я і вп’явся очима у Фердінандштрассе – що він на це скаже. Потім посипались інші імена, мене знову охопив напад мого вічного кашлю, і нитка розмови згубилася. Як її оживити? «Ви не пам’ятаєте, якого року під час війни я був у Відні?» – «Сімнадцятого». – «А Ернста Поллака тоді ще не було у Відні? Я його не бачив. Він був ще не одружений?» – «Ні». Кінець. Я б, звичайно, міг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже мені забракло.

* * *

Як у тебе справи з пігулками зараз і останнім часом? Ти вперше знову пишеш про головні болі.

Що, власне, відповіла Ярміла на твоє запрошення?

Можеш сказати кілька слів про паризький план?

Куди ти тепер поїдеш? (Місце з добрим поштовим зв’язком?) Коли? Чи надовго? На шість місяців?

Повідомляй мені завжди номери часописів, де є які-небудь твої публікації.

Як же ти все-таки влаштувала цей дводенний візит до Праги? (Питаю з пустої цікавості.)

Дякую за «хоча», чарівне слово, яке проходить мені просто в кров.

(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця, по обіді

Знайшов удома ось цей лист. Дівчину цю я знаю вже давно, ми, напевно, навіть трішки в родинних стосунках, у кожнім разі у нас є спільний родич, той самий кузен, про якого вона згадує і який лежав у Празі важкохворий, а вона і її сестра кілька місяців за ним доглядали. Фізично вона мені майже неприємна, надміру велике кругле червонощоке лице, маленьке кругле тіло, обридливо шепітка говірка. Втім поза цим я чув про неї добре, себто поза очі рідня її лаяла.

Два місяці тому моя відповідь на подібний лист була б дуже проста: ні, ні, ні. Тепер, думаю, я не маю на це права. Не те щоб я вважав, буцімто можу якось їй допомогти, звичайно, ще Бісмарк остаточно і безповоротно розправлявся з такими листами, посилаючись на те, що життя – це безглуздий бенкет, де з нетерпінням чекаєш закуски, а тим часом повз тебе крадькома встигають пронести парадну печеню, ось на це, мовляв, і треба налаштовуватися – ах, до чого ж дурна мудрість, страх яка дурна! – не так задля себе, ніж заради неї, я напишу їй, що готовий з нею зустрітися, завдяки тобі, Мілено, в руки мені дещо перепало, і, по-моєму, мені не годиться тримати це в кулаці!

Дядько завтра їде, я знову ненадовго виберуся на повітря, в воду, за місто, мені це дуже потрібно.

Вона пише, що лист можна читати тільки мені, це прохання я виконую, посилаючи його тобі. Порви його. До речі, чарівне місце: ženy nepotřebuji mnoho[82].

(Прага, 24 липня 1920 р.) Субота

Ось уже, напевно, півгодини я читаю ці два листи і листівку (не забути і конверт, дивуюся, що весь відділ вхідної кореспонденції не приходить і не перепрошую за тебе) і тільки тепер помітив, що весь час сміюся. То чи знайдеться у всесвітній історії який-небудь імператор, якому було б краще, ніж мені? Він входить у свою кімнату, а там лежать три листи, і йому тільки й лишається, що їх відкрити, – ах, повільні пальці! – відкинутися назад і – не могти повірити, що це щастя йому присунуло.

Ні, сміявся я не весь час, про перенесення багажу я нічого не кажу, я просто не можу в це повірити, а якщо і повірю, не зможу собі уявити, а якщо і зможу собі уявити, ти, така красива – ні, то була вже не краса, то була омана небес, – як у «неділю», і я розумію того «пана» (він, певно, дав 20 кр. і отримав 3 кр. решти). Проте повірити я таки не можу, а якщо це все ж таки сталося, згоден – це було і жахливо, і чудово. Але що ти нічого не їси і сумуєш (тоді як мене тут без будь-якого голоду наполегливо загодовують), і у тебе кола під очима (це ж напевно не ретуш, то вони забирають у мене половину радості від фотографії, хоча залишається все ж досить, щоб мені хотілося цілувати тобі за неї руку довго-довго, ціле життя, адже тоді в тебе не буде більше можливості ні перекладати, ні носити з вокзалу багаж) – отже, ось цього я тобі подарувати не можу і ніколи не пробачу, і, навіть якщо ми за сто років сидітимемо біля нашої хатини, я все одно картатиму тебе через це. Ні, я не жартую. Що ж це за протиріччя – говориш, що кохаєш мене, себто стоїш на мою руку, а сама наперекір мені голодуєш, а тут лежать зайві гроші і там стоїть «Білий півень».

Те, що ти говориш про лист дівчини, я як виняток прощаю, бо ти (нарешті!) називаєш мене секретарем (мене звати tajemník[83], бо ж те, чим я займаюся останні три тижні, дуже tajemne), та й взагалі правда твоя. Але чи достатньо – мати рацію? А головне: я не маю рації, отже, чи не бажаєш і ти трішки – це неможливо, я знаю, але мова тільки про бажання – розділити мою неправоту, відвернувшись від байдужості дівочого листа і вичитавши з нього мою неправоту, записану там величезними літерами? Втім, я б волів зовсім не чути більше про це листування, яке безглуздим чином виникло з моєї ж вини. Твій лист я відіслав їй назад з декількома привітними рядками. Відтоді нічого не чув, з’ясувалося, що запропонувати зустріч над мою силу, сподіваюся, все скінчиться тихо й мирно. Ти захищаєш лист Сташі, але ж я подякував тобі за нього. Найпевніш, я обох образив, і, можливо, однієї красної днини змушу себе більше їх не кривдити.

Ти була в Ной Вальдеґґу[84]? Я теж часто туди їжджу, дивно, що ми не зустрілися. Так, ти берешся в гори і ходиш так швидко, напевно, промайнула повз мене, як у Відні. Що ж це були за чотири дні? Богиня вийшла з кіно, і маленька тягоноша стояла на пероні – це і є чотири дні?

Цей лист Макс отримає ще сьогодні. Більше, ніж удалося вичитати потайки, я нічого не вичитав.

Так, з Ландауером[85] тобі й справді не щастить. А в німецькій він тобі, як і раніше, подобається? Що ти з цього зробила, бідолашне дитя (не дитинко, крий Боже!), змучене і збентежене від моїх листів. Хіба я не маю слушності, що листи тобі заважають? Але який зиск у правоті? Коли я отримую листи, моє завжди зверху і все таке, а якщо б не отримував, не мав би ні правоти, ні життя, ні чогось іншого.

Ех, поїхати б до Відня!

Переклад, будь ласка, пришли – я ще обмаль тримав у руках од тебе.

Тут є один затятий філателіст, він вириває в мене марки просто з руки. Тепер він назбирав уже досить цих марок за 1 кр., але стверджує, буцімто є інші, ширші, чорно-коричневі марки за 1 кр. Я розважаю: якщо я отримую листи, то чи не спробувати дати йому якісь марки? Коли ти, отже, могла б клеїти ці інші марки за крону або й перші-ліпші марки за 2 кр.

(Прага, 26 липня 1920 р.) Понеділок

Телеграма не була відповіддю, а ось лист, надісланий в четвер увечері, – це відповідь. Недаремно ж я мучився безсонням, недарма сьогодні з ранку мене давила ця жахлива туга – все вірно. А чоловік твій знає про кашляння кров’ю? Я розумію, що не варто все це перебільшувати, може, тут і немає нічого особливого, буває, часом піде кров, але все-таки це кров, і забути про це неможливо. А ось ти живеш собі, не замислюючись, живеш своїм героїчно-веселим життям, живеш так, ніби вмовляєш кров: «Ну, йди вже, йди». І вона йде. А що тут буде зі мною – це тебе нітрохи не обходить, хоча ти, звичайно, аж ніяк не nemluvnì[86] і знаєш, що робиш, але саме цього ти і хочеш – щоб я стояв тут на празькому березі, а ти тонула на моїх очах, поринала в хвилі віденського моря, цілком самохіть. І якщо тобі немає чого їсти, це, значить, зовсім не потреба pro sebe[87]? Або ти думаєш, що це скоріше моя потреба, ніж твоя? Що ж, значить, ти маєш слушність. І грошей тобі, на жаль, я не зможу більше надіслати, бо ж в обід я піду додому і жбурну непотрібні папірці в грубку на кухні.

Виходить, ми зовсім віддалились одне від одного, Мілено, і лише одне, але могутнє бажання нас об’єднує: щоб ти була тут, щоб обличчя твоє було поруч зі мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смерті – нас об’єднує бажання «легкої» смерті, але воно ж уже і геть дитяче бажання; ось так само на уроці математики, коли вчитель на кафедрі гортав свій кондуїт і, можливо, шукав моє прізвище, я стежив за ним і, порівнюючи з цим втіленням сили, жаху і реальності своє незбагненне невігластво, охоплений напівсонним оціпенінням страху, бажав одного: піднятися б зараз невидимкою, пробігти невидимкою між партами, пролетіти повз вчителя на невагомих, як мої математичні пізнання, крилах, сяк-так подолати двері і, опинившись зовні, отямитись і вдихнути вільно на чудовому вільному повітрі, знаючи, що ніде в підмісячному світі він не буде так напружений, як у залишеній мною кімнаті. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирішення потрібна була таблиця логарифмів, у мене її не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в парті (сподіваючись, що вчитель дасть мені свою), він посилав мене за таблицею, я – з аж ніяк навіть не награним жахом (вдавати жах у школі мені ніколи не доводилося) – з’ясовував, що її там немає, і вчитель (позавчора я його зустрів) говорив мені: «Ох і крокодил!», я відразу отримував «незадовільно», і це було навіть добре, адже я отримував цю оцінку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч і збрехав, але ніхто не міг цього довести – тоді ж це несправедливо?), а головне – мені не довелося виказувати своє ганебне невігластво. Значить, загалом навіть і це ще було цілком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навіть і в самій кімнаті, можливості тут безмежні, і «померти» можна і в самому житті.

Я так базікаю, бо, попри все, в тебе мені добре.

Тільки однієї можливості не існує – і що б я не базікав, це ясно, – можливості того, що ти зараз увійдеш і будеш тут, і ми докладно поговоримо про твоє одужання; але ж саме ця можливість – найнагальніша!

* * *

Багато про що я хотів тобі сьогодні сказати, перш ніж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пішла кров? Будь ласка, відразу напиши мені, що сказав лікар і що він за людина.

Сцену на вокзалі ти описала невірно, я не вагався ні секунди, все було так нескінченно сумно і прекрасно, і ми були зовсім одні, і було щось незбагненно комічне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались і зажадали, щоб їм відкрили ворота на перон.

А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсім не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звідки ж ти так точно все знаєш?

Добре, що тобі потрібні марки. Два дні я картаю себе за те, що попросив марки. Навіть коли я написав їй, я собі дорікав.

(Прага, 26 липня 1920 р.)

Ах, стільки документів прийшло саме зараз. І для чого я працюю, і до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонної грубки.

* * *

Тепер ще й поет, перший, він до того ж гравер по дереву, офортист, і не йде, і стільки в ньому життя, що він усе вивалює на мене і дивиться, як я тремчу від нетерпіння, рука над цим листом тремтить, голова у мене вже впала на груди, а він не йде, добрий, живий, щасливо-нещасний, чудовий, але для мене саме зараз страх який обтяжливий юнак. А в тебе кров іде з рота.

* * *

Взагалі-то ми весь час пишемо одне й те саме. То я питаю, чи ти, бува, не хвора, потім ти пишеш про це, то я хочу померти, то ти, то я хочу плакати перед тобою, як маленька дитина, то ти переді мною, знову ж як маленька дитина. І один раз, і десять, і тисячу, і завжди я хочу бути з тобою, і ти говориш так само. Годі, годі.

* * *

І, як і раніше, нема листа про те, що сказав лікар, ти повільна й кепська кореспондентка, ти зла, мила – ну, що ж іще? Нічого, заспокоїтися в тебе на колінах.

(Прага, 27 липня 1920 р.) Вівторок

Де ж лікар? Я обшукав увесь лист, не читаючи його, тільки щоб знайти лікаря. Де він?

Я оком не стинаю: це не означає, що я через це не сплю, немузичну людину справжні клопоти присипляють швидше, ніж будь-що інше, але все-таки я не сплю. Чому? Занадто багато часу пройшло, відколи я їздив до Відня? Або я перестарався, прославляючи своє щастя? Молока, масла й салату мені вже мало і потрібна інша їжа – твоя присутність? Цілком можливо, що причини тут зовсім інші, але дні мої нелегкі. До того ж ось уже три дні я позбавлений такого щастя, як порожня квартира, я живу у своїх (тому й телеграму відразу отримав). Можливо, на мене так спасенно впливає аж ніяк не пустельність квартири – або не тільки вона, – а сама можливість мати у своєму розпорядженні два помешкання: одне для життя вдень, а інше, на віддалі, для вечорів і ночей. Тобі це зрозуміло? Мені – ні, але це так.

Так, щодо шафи. Схоже, що вона буде причиною нашої першої й останньої сварки. Я скажу: «Ми її викинемо». Ти скажеш: «Ні, залишимо». Я: «Або він, або я. Вибирай». Ти: «Зараз. Шафа, Кафка[88] – тут є співзвуччя. Обираю шафу». – «Гаразд», – скажу я і поволі піду вниз сходами. – «Якими?» – І якщо не знайду відразу Дунайський канал, житиму й далі.

А в іншому я дуже навіть за цю шафу, тільки ту сукню не одягай. Адже зовсім її зносиш, а що я тоді робитиму?

Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastní) на тому місці, але лише несміливо, зате дуже впевнено робив чимраз більші і врешті-решт величезні кола, а в результаті зупинив вибір геть на іншій каплиці.

Отже, ти їдеш і візи у тебе теж немає. І впевненість, що при потребі ти відразу приїдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лікар? Де він? Його як і раніше немає?

Спеціальної марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Мені на розчарування, нині принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнісінька, хіба що зі штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цінні, хоча хлопчик же цього не зрозуміє. Вкладатиму щоразу в конверт по одній марці, по-перше, через їхню цінність, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.

Ось бачиш, тобі потрібна ручка, так чому ж ми не використали час у Відні з більшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовій крамниці, там було так красиво, і ми були так близько одне від одного.

Ти ще не читала шафі ці дурні жарти? Я просто без пам’яті люблю майже все, що стоїть у твоїй кімнаті.

* * *

А лікар?

Ти часто бачиш філателіста? Питання зовсім не підступне, хоча і здається таким. Коли погано спиш, задаєш питання і сам не знаєш про що. Хочеться питати вічно, адже не спати і значить питати; якби була відповідь, був би і сон.

* * *

А ця заява про невсудність узагалі-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?

(Прага, 28 липня 1920 р.) Середа

Ти знаєш історію втечі Казанови з олив’яної камери[89]? Знаєш, звісно. Там мимохідь описується найгірший вид ув’язнення – в підземеллі, в непроглядній темряві, у вогкості, на рівні лагун, конозишся на вузькій дошці, вода доходить майже до сходинок, а з припливом і справді піднімається вище колін; але найжахливіше – це оскаженілі водяні щури, їхній писк уночі, скрегіт, гризня (здається, йому доводилося боротися з ними за скоринку хліба), і найстрашніше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесиліє і звалиться з дошки. Знаєш, ось із таким же відчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько і так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорі, поставі це не на користь, ноги зводить судома, і ти трусишся від страху, а ти нічого іншого не маєш робити, як дивитися на величезних чорних щурів, а вони тебе сліплять у нічній темряві, і врешті-решт ти вже не розумієш, чи сидиш ти ще нагорі або вже серед них і пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй більше таких історій, приїзди до мене, та що там, справді, приїзди. А цих «звіряток» я тобі дарую, але з умовою, що ти їх зразу ж повиганяєш з дому.

* * *

А про лікаря вже і взагалі не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що підеш до лікаря, а слово своє ти завжди додержувала. Коли не бачиш більше крові, то і не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрівнянно здоровіша за мене, я завжди буду тільки паном, якому треба піднести валізу (що само по собі ще не вказує на місце в табелі про ранги, бо тут спочатку йде пан, який підкликає носія, потім сам носій, а потім уже пан, який просить піднести йому валізу, бо інакше він впаде. Коли я недавно – недавно! – йшов з вокзалу додому, служитель, який ніс мою валізу, раптом з власної волі – я, здається, і слова на цю тему не сказав, – заходився мене втішати: зате я, мовляв, напевно тямлю в речах, в яких він ні в зуб, а тягати валізи – ось це його справа, він до цього звичний і т. д.; лише тоді мені спало на думку таке, на що його промова була (цілком незадовільною) відповіддю, – так ось, я себе тут зовсім із тобою не порівнюю, але мимоволі доводиться думати і про свій стан, а що більше думаєш, то більше тривожишся, і ти повинна піти до лікаря. Це було років три тому, ніколи я не скаржився на легені, ніколи не втомлювався, ходити міг без кінця і до меж своїх сил ніколи при цьому не доходив (чого не скажеш про мої думки – тут я на межі натикався постійно), і раптом десь у серпні – у всякому разі була спека, прекрасна погода, і все було гаразд, окрім моєї голови, – я на заняттях плаванням відкашлявся і виплюнув щось червоне. Це було дивно і навіть цікаво, правда? Я мимохіть зиркнув на цю пляму і зараз же про неї забув. А потім це стало траплятися чимраз частіше, і взагалі, варто було мені захотіти сплюнути, як з’являлася червона пляма – немов на замовлення. Уже стало навіть не цікаво, а нудно, і я знову про це забув. Піди я тоді відразу до лікаря – що ж, можливо, все залишилося б точно в такому ж становищі, як і без лікаря, але тоді ніхто не знав про те, що у мене йде кров, і ніхто не переймався. А тепер хтось тривожиться, тож, будь ласка, сходи до лікаря.