бачиш, я вiдкинув [я мав встати, одна зi страшних мишей гризе деiнде], свiдомо брешучи, будь-якi вiдносини. Тепер виявляеться, що насправдi не було жодних стосункiв, але я не знав цього, i тому я збрехав.
Про дiвчину: сьогоднi було краще, але дорогою цiною – я дозволив iй написати тобi. І дуже про це шкодую. Знак мого страху за тебе – телеграма, яку я нинi послав тобi на поштамт до запитання («Дiвчина пише тобi вiдповiдай приязно i… – тут я взагалi-то хотiв вставити «дуже», – гостро i не залишай мене»). В цiлому сьогоднi все пройшло спокiйнiше, я запанував над собою i розповiдав про Меран мирно, настрiй став менш загрозливим. Але щойно мова знову зайшла про головне – довгi хвилини дiвчина поруч зi мною на Карлсплац тремтiла всiм тiлом, – я тiльки й мiг сказати, що поруч iз тобою все iнше, навiть залишаючись саме по собi незмiнним, зникае i зводиться нiнащо.
Вона поставила свое останне запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу пiти, але якщо ти мене вiдiшлеш, то я пiду. Ти мене вiдсилаеш?» (Якщо не брати до уваги зарозумiлiсть, у тому, що я це розповiдаю, е щось глибоко огидне, але розповiдаю я це зi страху за тебе. Чого б я тiльки не зробив зi страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я вiдповiв: «Так». На це вона: «Але я не можу пiти». І тут вона, понад своi сили балакуча, миле добре створiння, почала розповiдати, що все це iй незрозумiло, що ти кохаеш свого чоловiка, а потайки говориш зi мною тощо. Правду кажучи, тут прослизнули i недобрi слова про тебе, за якi я хотiв i мав ii побити, але хiба ж я не мусив дати iй переплакати, принаймнi це? Вона згадала, що хоче написати тобi, i я в тривозi про неi i в нескiнченнiй довiрi до тебе дозволив iй це зробити, хоча i знав, що менi це коштуватиме кiлька ночей. Якраз те, що дозвiл заспокоiв ii, турбуе мене. Будь доброзичливою i суворою, але бiльше суворою, нiж доброзичливою, але що я кажу, хiба ж я не знаю, що ти напишеш все правильно, як слiд. І хiба мiй страх, що вона у своiй бiдi напише що-небудь пiдступне i в такий спосiб вiдновить тебе проти мене, не е для тебе глибоко принизливим? Вiн принизливий, але що менi робити, якщо замiсть серця в грудях б’еться цей страх? Усе-таки даремно я дав iй дозвiл. Ну що ж, завтра я знову побачуся з нею, завтра свято (Гус[47 - Запроваджене за часiв ЧССР свято Яна Гуса, що вiдзначалося 6 липня (цього дня Яна Гуса 1415 року спалили у нiмецькому мiстечку Констанцi).]), вона дуже просила мене про пiсляобiдню прогулянку, пiсля, до кiнця тижня, сказала вона, менi приходити не потрiбно. Можливо, я ще зумiю збити ii писати лист, якщо вона вже його не написала. Але,
На лiвому березi останньоi сторiнки листа: ще одна причина, чому я дозволив iй писати. Вона хотiла побачити листи вiд вас до мене. Я не можу iх показати.
хоча, сказав я собi потiм, можливо, вона i справдi бажае тiльки пояснення, можливо, твое слово якраз i заспокоiть ii своею доброзичливою строгiстю, а можливо, – так бiжать тепер усi моi думки – вона впаде перед твоiм листом на колiна.
Франц
(Прага, 6 липня 1920 р.) 6) Вiвторок, уранцi
Невеликий удар для мене: телеграма з Парижа, з повiдомленням, що завтра ввечерi приiжджае старий дядечко[48 - Альфред Льовi (1852–1923) – брат матерi Кафки, який посiдав пост директора залiзниць у Мадридi.], якого я, до речi сказати, взагалi дуже люблю, а живе вiн в Мадридi i вже багато рокiв тут не бував. Удар тому, що це вiдбере у мене час, менi ж весь час i навiть в тисячу разiв бiльше, нiж увесь час, а ще краще – весь, весь час, який тiльки е, потрiбен для тебе, для роздумiв про тебе, для дихання в тобi. І тутешня квартира стане неспокiйна, i вечори неспокiйнi, я б хотiв бути де-iнде. Багато що хотiлося б зробити по-iншому, i бюро менi зовсiм нi до чого, але потiм я знову вирiшив, що цiлком заслуговую ударiв по обличчю, коли висловлюю бажання, що перевершують цю реальнiсть, цю належну тобi реальнiсть.
Чи можу я поiхати до Лорена[49 - Арно Лорен (1889–1945) – головний редактор видання «Tribuna».]? Вiн, примiром, знае Пiка[50 - Отто Пiк (1887–1940) – чеський письменник, поет, драматург, перекладач, театральний критик, видавець. Син дрiбного крамаря.]. Хiба не могло б легко статися так, що виплило мое перебування у Вiднi? Напишiть менi про це.
Макс дуже схвильований тим, про що ви кажете про Пршибрама[51 - Карл Пршибрам (1883–1973) та його брат Евальд були друзями Кафки. Карл був пацiентом санаторiю «Veleslav?n», який згадуватиметься згодом.] з санаторiю, вiн звинувачуе себе в тому, що легковажно порвав те, що вже написав для нього. Вiн також мае такi стосунки з владою, що мiг би без особливих труднощiв доскочити потрiбного. Вiн дуже сильно просить вас пiдсумувати те, що слiд сказати про кривду, завдану Пршибраму. Якщо можете, надсилайте менi цю коротку пiдбiрку час вiд часу. (Росiйською означае: кажи.)
* * *
Чомусь не можу бiльше нiчого тобi написати, крiм того, що стосуеться тiльки нас, нас двох у штовханинi свiту. Все чуже, чуже. Несправедливiсть! Несправедливiсть! Але губи шепочуть iнодi, а обличчя устромилось тобi в колiна.
* * *
По Вiднi залишилася гiркота, можна я це скажу? Там, у лiсi, на другий день, по-моему, ти сказала щось на зразок: «Боротьба з передпокоем довго тривати не може». А в передостанньому Меранському листi пишеш про хвороби. Як менi знайти вихiд мiж двома цими речами? Я кажу це не з ревнощiв, Мiлено, я не ревную. Або свiт такий малий, або ми такi величезнi, в кожному разi ми заповнюемо його цiлком. До кого менi ревнувати?
(Прага, 6 липня 1920 р.) 7) Вiвторок, увечерi
Бачиш, Мiлено, тепер я посилаю тобi навiть цей лист, зовсiм не знаючи, що в ньому написано. Вийшло так: я обiцяв iй сьогоднi о 03.30 бути бiля ii будинку. Збиралися покататися на пароплавi; але вчора я лiг дуже пiзно i майже не спав, тому з ранку пневматичною поштою вiдправив iй записку: пiсля обiду менi необхiдно поспати, тому прийду тiльки о 6-й. У своему занепокоеннi, що за всiх письмових i телеграфних гарантiй аж нiяк не бажало угамовуватися, я докинув: «Лист до Вiдня вiдiшлемо тiльки пiсля того, як ми його обговоримо». Вона ж у напiвнепритомностi написала цього листа ще рано-вранцi – хоча навiть не може сказати, що саме написала, – i вiдразу кинула у скриньку. Отримавши мою пневматичну депешу, бiдолаха, обливаючись холодним потом, бiжить на поштамт, примудряеться десь вишукати лист, з радощiв вiддае службовцю всi своi грошi, причому тiльки заднiм числом лякаеться розмiру суми, i ввечерi приносить лист менi. Що менi тепер робити? Моя-бо надiя на швидке, остаточне, успiшне вирiшення заснована на цьому листi i на впливi твоеi вiдповiдi, i зiзнатися, це надiя безглузда, але iншоi в мене немае. Коли я вiдкрию лист i заздалегiдь прочитаю, я, по-перше, ображу ii, а по-друге, напевно, не зможу його тодi вiдiслати. Ось i шлю його тобi заклееного, вiддаю в твоi руки цiлком i повнiстю, як уже вiддав у цi руки себе.
У Празi трохи похмуро, листiв поки немае, на серцi важкувато, i хоча зовсiм неможливо, щоб уже прийшов який-небудь лист, серцю цього не поясниш.
Ф.
Їi адреса: Julie Wohryzek
Na Sme?kаch 6
(Прага, 6 липня 1920 р.) 8) Вiвторок, ще пiзнiше
Ледве кинув цей лист у поштову скриньку – i вiдразу подумав: як же я мiг вимагати вiд тебе таке. Не кажучи про те, що прийняти тут правильне i необхiдне рiшення – все ж тiльки мiй клопiт, для тебе насправдi абсолютно неможливо довiритися чужiй людинi i написати iй у вiдповiдь такий лист. Ну що ж, Мiлено, даруй менi цi листи i телеграми, добачай причину в моему розумi, ослабленому прощанням з тобою; нiчого страшного, якщо ти iй не вiдповiси, адже неодмiнно знайдеться яке-небудь iнше рiшення. Не переймайся цим. Я просто донезмоги втомився вiд цих прогулянок, сьогоднi на Вишеград, ось у чому рiч. До того ж завтра приiжджае дядько, i я рiдко буду сам.
Поговоримо про приемнiше: чи знаеш ти, коли ти в Вiднi була одягнена найгарнiше, ну просто до незмоги гарно? Тут навiть i сперечатися нема чого – в недiлю.
(Прага, 7 липня 1920 р.) 9) Середа, вечiр
Пишу похапцем, лише кiлька слiв на честь мого новосiлля, – похапцем, бо о 10-й годинi прибувають батьки з Франценсбада, о 12-й годинi – дядько з Парижа, i всi хочуть, щоб я iх зустрiв; новосiлля – бо ж я, звiльняючи дядьковi мiсце, переiхав у порожню квартиру сестри, яка зараз в Марiенбадi. Порожня велика квартира, це прекрасно; щоправда, вулиця бiльш галаслива, але в цiлому обмiн аж нiяк не поганий. А написати я тобi мав неодмiнно, тому що з моiх останнiх жалобних листiв (найжахливiший я сьогоднi вранцi вiд сорому порвав; подумай: у мене ще немае жодних звiсток вiд тебе, але скаржитися поштою нерозумно, що менi пошта) ти могла зробити висновок, що я в тобi не впевнений, що боюся тебе втратити; немае, нiчого подiбного. Хiба змогла б ти стати для мене тим, що ти е, якщо був би в тобi не впевнений? Таке враження складаеться тому, що менi дано було пережити коротку тiлесну близькiсть i потiм раптову тiлесну розлуку (Чому саме в недiлю? Чому саме о 7-й ранку? Чому взагалi?), – вiд усього цього, звичайно, голова може пiти обертом. Вибач! А тепер, на добранiч, прийми единим потоком всього мене i все мое – все, що радо мае спочивати в тобi.
Ф.
10) Четвер, ранок
Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вiкном не росiйська церква, а житла, набитi людьми, – i все-таки: бути самому в кiмнатi – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирi – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (i – одна з умов, бо який сенс був би у квартирi, якби я не жив, якби в мене не було батькiвщини, що даруе менi заспокоення, – наприклад, пари ясних i синiх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зi складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокiй, три iншi кiмнати, не те що цi загальнi квартири з iхнiм гамором, з iхнiм содомом, з нестримним кровозмiшенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань i тiл, коли у всiх закутках, мiж усiма лiжками i шафами плодяться недозволенi зв’язки, невiдповiднi, випадковi речi, дiти з перелюбу, – де незмiнно все вiдбуваеться не як у трьох тихих пустельних передмiстях у недiльний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмiстях у безперервний суботнiй вечiр.
Прийшла сестра – йшла довго, щоб принести менi снiданок (це було нi до чого, я сам збирався додому), та ще й кiлька хвилин дзвонила в дверi, поки я не прокинувся вiд цього листа i вiд свого забуття.
Ф.
Але квартира менi не належить, сестрин чоловiк теж мае намiр часто наiжджати сюди влiтку.
(Прага, 8 липня 1920 р.) 11) Четвер, ранок
Нарештi твiй лист. Зараз тiльки швидко кiлька слiв про найголовнiше, нехай навiть поспiх внесе помилки, про якi я згодом шкодуватиму: цей випадок – безпрецедентний у взаеминах нас трьох, тому i не варто потьмарювати його досвiдом iнших випадкiв (трупи – муки втрьох, удвох – якимось чином зникають). Я – йому не друг i друга не зраджував, але я i не просто його знайомий, а дуже пов’язаний з ним, i де в чому, напевно, бiльше нiж друг. Ти його теж не зраджувала, бо ж кохаеш його, що б ти не говорила, i якщо ми з’еднаемося (спасибi вам, плечi!), то на iншому рiвнi, не в його царинi. Результат – це справдi не лише наша з тобою справа, що ii належить таiти, i не тiльки мука, страх, бiль, турбота – твiй лист рiзко злякав мiй вiдносний спокiй, який iшов вiд нашого спiлкування i тепер, напевно, знову потрапить у Меранський вихор, хоча на шляху повернення до Меранських умов iснують потужнi перешкоди, – а вiдкрита, ясна в своiй вiдкритостi справа трьох, навiть якщо ти ще деякий час мовчатимеш. Я теж дуже проти обмiрковування можливостей, проти, бо ж у мене е ти, коли б я був один, нiщо не стримало б мене вiд обдумування… вже в цьому робиш себе ареною прийдешнiх битв, i як же тодi розрита земля витримае будинок майбутнього?
Я тепер зовсiм нiчого не розумiю, третiй день сиджу в бюро i ще жодного рядка не написав, можливо, тепер вийде. До речi, поки я писав цей лист, сюди заходив Макс, вiн, зрозумiло, мовчатиме; для всiх, крiм сестри, батькiв, дiвчини i нього, я приiхав через Лiнц.
Ф.
Можна послати тобi грошi? Наприклад, через Лорена, я скажу йому, що ти в Вiднi позичила менi грошi, i вiн вишле iх тобi разом з твоiм редакцiйним гонораром?
Я трохи переляканий i через те, що ти повiдомляеш через страх писати.
(Прага, 9 липня 1920 р.) 12) П’ятниця
Будь-яка писанина, як на мене, хунта клакiв не варта, та вона така i е. Найкраще було б поiхати до Вiдня i забрати тебе з собою; можливо, я так i зроблю, хоча ти цього не хочеш. Справдi, е лише двi можливостi, одна краща за iншу, – або ти приiдеш до Праги, або в Лiбешiце. З давньою, типово еврейською пiдозрiлiстю я вчора пiдкрався до Й., зловив його перед самим вiд’iздом в Лiбешiце, у нього був твiй лист до Сташi. Чудова людина, весела, вiдкрита, розумна, бере тебе пiд руку i вiдразу засипае як горохом у бочку, готовий до всього, розумiе все i навiть бiльше. Вiн iз дружиною мав намiр поiхати пiд Брюнн до Флорiана, а звiдти – до тебе до Вiдня. Нинi в другiй половинi дня вiн повертаеться до Праги, привезе вiдповiдь од Сташi, я зустрiнуся з ним о 3-й, потiм телеграфую тобi. Даруй балакучiсть цих одинадцяти листiв, вiдкинь iх у бiк, прийшов час реальностi, вона бiльша й краща. Остерiгатися зараз, по-моему, потрiбно тiльки одного – твого кохання до чоловiка. Що ж до нового завдання, про яке ти пишеш, то воно, звичайно, важке, але не варто недооцiнювати сили, якi надае менi твоя близькiсть. Я, щоправда, поки не сплю, але тримаюся куди спокiйнiше, нiж думав учора, через два твоi листи (випадково свiдком того опинився Макс, що було не цiлком добре, адже це як-не-як суто моя справа, ах, ось уже i починаються ревнощi неревнивих, бiдна Мiлено). Твоя сьогоднiшня телеграма теж трохи заспокоюе. Тривога про твого чоловiка зараз, принаймнi зараз, не дуже велика, цiлком терпима. Вiн узяв на себе неймовiрно важке завдання i, по сутi справи, почасти, а можливо, i цiлком iз честю його виконав; нести його далi вiн, по-моему, не годен, i не тому, що у нього не вистачить на це сил (що таке моi сили порiвняно з його?), а тому, що вiн надто пригнiчений тим, що сталося досi, надто пригнiчений, позбавлений зосередженостi, необхiдноi для цього. Можливо, поруч з iншим йому все ж буде легше. Чому менi не написати йому?
Ф.
(Прага, 9 липня 1920 р.) П’ятниця
Тiльки кiлька слiв з приводу Сташиного листа – дядько, чоловiк дуже милий, тепер трошки заважае, чекае мене. Так ось, Сташин лист вельми доброзичливий i душевний, але е у нього один недолiк, маленький, можливо, суто формальний, недолiк (притому я зовсiм не стверджую, що листи без цього недолiку бiльш душевнi, радше навiть навпаки), так чи iнакше, йому чи то чого бракуе, чи то, навпаки, чогось там подостатком, можливо, розважливостi, яка, до речi, йде нiбито вiд чоловiка, адже саме так вiн учора говорив зi мною i сьогоднi, з iншого боку, коли я вчора попросив у нього вибачення через мою недовiру (z Kafky to vytаh[52 - Вiд Кафки вiн це довiдався (чес.).]) i хотiв трохи побiдкатися, вiн у всiй щиростi зi Сташиним листом i натяком на побачення, яке призначила менi Сташа на понедiлок, мало не вигнав. Яким тоном я говорю про цих воiстину добрих людей? Ревнощi, це справдi ревнощi, але я обiцяю тобi, Мiлено, нiколи тебе ними не переймати, тiльки собою, тiльки собою. Хоча одне непорозумiння в цьому листi, як на мене, все ж таки присутне, ти ж справдi не хотiла вiд Сташi нi ради, нi розмови з твоiм чоловiком. Ти просто хотiла того, що нiчим не замiниш, – ii присутностi. Так менi здалося. І грошове питання не мае анi найменшого значення, це я сказав чоловiковi ще вчора. Що ж, я поговорю зi Сташею у понедiлок (крiм того, Їловський сьогоднi дуже вибачався, у нього аж по горло роботи, Пiттерманн i Ференц Футуриста[53 - Пiттерманн, Емiль Артур (наспр. Емiль Артур Лонгрен, 1885–1936), чеський сценарист, драматург-режисер, художник, режисер, драматург i театральний актор; Ференц Футуриста (наспр. Франтiшек Фiала, 1891–1947), актор.] зустрiлися за одним столом i нетерпляче чекали на початок конференцii через виступ нового кабаре). Справдi, якби дядько не чекав, я б розiрвав цей лист i написав новий, надто тому, що в Сташиному листi, який освячуе все, стоiть чорним по бiлому для мене – s Kafkou zit[54 - Жити з Кафкою (чес.).]. Сподiваюся ще сьогоднi отримати вiд тебе звiстку. Мiж iншим, я – прямо таки капiталiст, який нiчого не вiдае, що у нього е. Нинi пiсля обiду, коли я в бюро марно питав про вiстi, менi принесли твiй лист, який прийшов незабаром пiсля мого вiд’iзду в Меран, читати було так дивно.
Твiй
(Прага, 10 липня 1920 р.) 14) Субота
Справа кепська, позавчора прийшли тi два нещасних листи, вчора тiльки телеграма (заспокiйлива, звичайно, але все ж, як на мене, i трохи уривкова, як будь-яка телеграма), сьогоднi ж – нiчогiсiнько. А тi листи були для мене не надто втiшнi, з кожного погляду, i там говорилося, що ти вiдразу напишеш знову, а ти не написала. Позавчора ввечерi я послав тобi термiнову телеграму з проханням термiново вiдповiсти, i вiдповiдь мала б давно прийти. Повторюю текст: «Це було едино правильно, будь спокiйна, тут ти вдома, Й. з дружиною приiде до Вiдня, ймовiрно, днiв за вiсiм. Як переправити тобi грошi?» Вiдповiдi я, отже, не отримав. «Їдь до Вiдня, – кажу я собi. – Але ж Мiлена цього не хоче, рiшуче не хоче. Ти був би рiшенням, i вона тебе не хоче, вона в тривозi i сумнiвах, тому iй потрiбна Сташа». А втiм, менi слiд було б поiхати, та я нездужаю. Щоправда, я спокiйний, порiвняно спокiйний, хоча в останнi роки навiть не сподiвався на таке, але вдень дуже кашляю, та й вночi по чверть години. Ймовiрно, це просто звикання до Праги i наслiдок шаленого Меранського часу, перш нiж я упiзнав тебе i заглянув у твоi очi.
Яким темним став Вiдень, а чотири днi поспiль був же таким свiтлим. Що там готуеться для мене, поки я сиджу тут, вiдкладаю перо i закриваю обличчя рукою.
Ф.
Потiм я зi свого фотеля подивився у вiдкрите вiкно на дощ, i менi спали на думку рiзнi можливостi: що ти, напевно, хвора, втомилася, лежиш у лiжку, що панi Колер[55 - Подруга Мiлени панi Колер тримала у Вiднi невеликий пансiон, де часто зупинялися друзi в Поллакiв iз Праги.] могла б посприяти i тодi – дивним чином ця можливiсть найприроднiша, найнатуральнiша – вiдчиняться дверi, i на порозi з’явишся ти.
(Прага, 12 липня 1920 р.) 15) Понедiлок
Щонайменше два жахливих днi. Але тепер я бачу, ти зовсiм не винна, якийсь злосливий гаспидяка затримав усi твоi листи вiд четверга. У п’ятницю я отримав тiльки твою телеграму, в суботу нiчого, в недiлю нiчого, сьогоднi чотири листи, вiд четверга, п’ятницi, суботи. Я дуже втомився, щоб по-справжньому взятися за перо, дуже втомився, щоб iз цих чотирьох листiв, з цiеi гори вiдчаю, муки, любовi, любовi у вiдповiдь, одразу ж усвiдомити, що залишаеться для мене, таким егоiстом стаеш, коли втомився i двi доби мордував себе найжахливiшими уявленнями. Але тим не менше – знову-таки завдяки твоiй життедатнiй силi, мати Мiлено, – проте загалом я, напевно, засмучений менше, нiж за всi сiм останнiх рокiв, за винятком року в селi.
