– Це я.
– Хто ви?
– Ваш друг, що помирае зi страху й наражаеться на смертельну небезпеку, щоб дати вам пораду, може, й марну. Слухайте: завтра чи позавтра приiде вiкарiй – вас обвинувачено. Приготуйтесь боронитися. Прощайте, майте мужнiсть, i хай Господь Бог буде з вами…
Сказавши це, вона зникла легко, як тiнь. Бачите, скрiзь, навiть по монастирях, е спiвчутливi душi, яких нiщо не робить жорстокими.
Тим часом мiй позов розгортався. Сила людей усякого стану, статi й становища, людей менi не вiдомих, зацiкавились моею долею й клопотались за мене. Серед них i ви були, тож iсторiю мого позову ви, мабуть, краще вiд мене знаете. Пiд кiнець я вже не могла бачитися з паном Манурi. Йому сказали, що я хвора. Вiн здогадався, що його дурять, але боявся, щоб мене не кинули в темну. Звернувся до архiепископства, та його не захотiли там вислухати. Туди вже повiдомили, що я божевiльна, а може, й гiрше. Вiн удався до судцiв i обстоював виконати наказ, що його давали настоятельцi, за яким вона мусила дозволяти йому бачити мене живу чи мертву на першу ж його вимогу. Свiтськi суддi натиснули на церковних. Тi вiдчули, до яких наслiдкiв може призвести цей iнцидент, коли не пiти назустрiч, – це, мабуть, i пришвидшило приiзд вiкарiя, бо цi добродii, яким постiйнi монастирськi чвари в печiнках сидять, не поспiшають звичайно втручатися в них – вони з досвiду знають, що iхнiй авторитет вiд того буде зневажений i скомпрометований.
Я скористалася з поради подруги, щоб покликати на допомогу Бога, змiцнити душу й пiдготувати свою оборону. У неба я просила лише того щастя, щоб мене допитали й вислухали безсторонньо – це щастя я дiстала, але побачите, якою цiною. Коли мiй iнтерес був стати перед суддею безневинною i розсудливою, то настоятельцi не менш важило показати мене лихою, нечестивою, винною i божевiльною. Я збiльшувала свiй запал, а вони – своi пiдступи: iсти менi давали стiльки, аби я з голоду не померла, виснажували мене образами, збiльшили навкруг мене жахи, позбавили мене зненацька нiчного спочинку, пiшло в дiло все, що тiльки може пiдтяти здоров'я й затьмарити розум, – то була така витончена жорстокiсть, що ви про неi й гадки не маете. Мiркуйте про решту ось iз чого: одного дня я вийшла з келii, iдучи до церкви чи деiнде, i побачила долi посеред коридору обценьки. Я нахилилась, щоб пiдняти iх i покласти так, щоб тiй, хто загубив iх, легко було iх знайти. При свiтлi я не бачила, що тi обценьки мало не червонi. Я взяла iх i вiдразу впустила – на них лишилася вся шкiра з моеi понiвеченоi долонi. Уночi по тих мiсцях, де я мусила проходити, менi або пiд ноги ставили перешкоди, або чiпляли iх у рiвень з головою. Раз у раз я ранилася – не знаю, як i зовсiм не вбилася. Присвiчувати я не мала чим i мусила йти, тремтячи, витягнувши вперед руки. Пiд ноги менi розкидали бите скло. Я твердо вирiшила про все це розказати i слово свое бiльш-менш додержала. Дверi до вигод я заставала замкненими й мусила сходити вниз кiлька поверхiв i бiгти в глиб саду, коли хвiртка була вiдчинена, а коли нi… Ох, пане, якi то лихi створiння – замкненi в монастирi жiнки, коли вони певнi, що догоджають своiй настоятельцi у ii мстивих бажаннях i служать Боговi, доводячи вас до розпачу! Час уже був приiхати архiепископовi, час уже був кiнчитися моему позову.
Це були найжахливiшi хвилини в моему життi, бо подумайте ж, пане, менi зовсiм не вiдомо було, якими фарбами розмалювали мене перед цим церковником i кого вiн з цiкавостi приiхав побачити – справдi нечестивицю, в яку вселився сатана, чи дiвчину, яка тiльки прикидаеться. Виставити мене такою, по-iхньому, можна було, тiльки налякавши мене до смертi, i ось як вони до цього взялися.
Того дня, як прибув вiкарiй, до моеi келii рано-вранцi ввiйшла настоятелька з трьома сестрами; в однiеi була кропильниця, в другоi – розп'яття, в третьоi – мотузка. Настоятелька сказала менi голосно й загрозливо:
– Пiдведiться… Станьте навколiшки i припоручiть душу Боговi…
– Панiматко, – мовила я, – чи можу я перед тим, як скоритися вам, запитати, що зi мною буде, що ви надумали вчинити зi мною i що мушу я просити в Бога?..
По всьому тiлу в мене проступив холодний пiт. Я тремтiла, колiна пiдгинались, iз жахом поглядала я на трьох лиховiсних товаришок. Вони стояли вряд з похмурими обличчями, зцiпивши зуби й заплющивши очi. Вiд страху слова в моему запитаннi я вимовляла уривчасто, нарiзно. Нiхто не вiдповiв менi, тож я подумала, що, може, й не почули мене. Знову я проказала останнi слова того запитання, бо все його проказати менi не було сили. Отож я промовила тихо й невиразно:
– Якоi ласки мушу я просити в Бога?
Менi вiдповiли:
– Просiть у нього прощення за грiхи всього вашого життя. Говорiть до нього так, як нiби ви зараз маете стати перед ним…
На цих словах я подумала, що вони радили раду й постановили спекатися мене. Я не раз чула, що таке роблять по деяких чоловiчих монастирях: судять, засуджують i страчують. Тiльки ж не гадала, що таку нелюдську розправу можуть учинити в монастирях жiночих. Але скiльки було в них такого, про що я ранiш i не здогадувалась, а потiм сама побачила! На згадку про близьку смерть я хотiла скрикнути, але рот мiй розкрився, голосу ж не було. Я пiдiйшла до настоятельки, благально витягнувши руки, i, зiмлiвши, впала на спину. Я впала, але не дуже забилась. Такими хвилинами смертельного страху, коли сила нас покидае, члени непомiтно кволiють, нiби спадають однi на одних, i природа не в змозi пiдтримати себе, нiбито хоче тихо згаснути. Я втратила свiдомiсть, чула довкола себе тiльки дзижчання невиразних i далеких голосiв – чи то черницi говорили, чи то в ухах у мене дзвенiло, але я чула тiльки те безкiнечне дзижчання. Не знаю, скiльки часу пробула я в цьому станi, але прокинулася вiд раптового холоду, що дрожем пройшов по менi, аж я зiтхнула. Я була геть чисто мокра, вода стiкала в мене з одежi додолу – на мене вилили всю велику кропильницю. Я лежала на боцi в калюжi, прихилившись головою до стiни, напiврозтуливши рота, з обмерлими, заплющеними очима. Хотiла розплющити iх i подивитись, але на них нiби туман налiг. Крiзь нього я бачила тiльки плями вбрання, за яке марно намагалася схопитись. Я силкувалась поворухнути вiльною рукою, пiдвести ii, але вона була надто важка. Млость потроху зменшувалась. Я звелась i сiла, прихилившись спиною до стiни. Руки моi лежали у водi, голова впала на груди, я стогнала – нечленороздiльно, уривчасто, болiсно. На обличчях у жiнок був вираз такоi суворостi й непохитностi, що я не зважувалась благати iх. Настоятелька сказала:
– Поставте ii.
Мене взяли за руку й пiдвели. Вона додала:
– Вона не хоче припоручити себе Боговi. Тим гiрше для неi. Ви знаете, що треба робити. Робiть…
Я гадала, що тiею мотузкою мене задушать. Дивилась на неi, очi моi пройнялися слiзьми. Я попросила поцiлувати розп'яття, менi вiдмовили. Попросила поцiлувати мотузку – дали. Я нахилилась, схопила настоятельчин наплiчник, поцiлувала його, промовила:
– Боже, зглянься надi мною! Боже, зглянься надi мною! Хоч не мучте ж мене, любi сестри…
І пiдставила шию. Не знаю вже, нi що зi мною сталося, нi що менi зробили. Певно, тi, кого ведуть на страту, а я саме це уявляла, вмирають ранiше, нiж iх скарають. Я опам'яталася на сiннику, що правив менi за лiжко, – сидiла зi скрученими за спиною руками, на колiнах лежало велике залiзне розп'яття. Пане маркiз, я звiдси бачу, якого болю завдаю вам, але ви ж хотiли знати, чи варта я того маленького спiвчуття, якого сподiваюся вiд вас.
Отодi вiдчула я вищiсть християнськоi релiгii над усiма релiгiями у свiтi. Яка глибока мудрiсть у тому, що слiпа фiлософiя називае безумством хреста! Навiщо б здався менi в тодiшньому моему станi образ щасливого i вславленого законодавця? Я бачила безневинного з простромленим боком, з тернами на чолi, з прицвяхованими руками й ногами, який помирав вiд страждання, i думала: «Оце Бог мiй, а я ще смiю нарiкати!..» Ця думка додала менi сили, i я вiдчула, як у серцi моiм вiдроджуеться розрада; я пiзнала суету життя i щаслива була втратити його ранiше, нiж мала час помножити своi грiхи. Проте полiчила своi роки i завважила, що менi й двадцяти немае, i зiтхнула. Була надто знесилена, надто пригнiчена, щоб мiй дух мiг пiднестися над страхом смертi. При здоров'i я, певно, могла б повестися вiдважнiше.
Тим часом повернулась настоятелька зi своiми поплiчницями. Вони застали мене бiльш притомною, нiж гадали й сподiвалися побачити. Пiдвели мене, запнули менi обличчя покривалом. Двое взяли мене попiд руки, третя пiдштовхувала мене ззаду, а настоятелька наказувала менi йти. Я пiшла, не знати куди, але гадала, що на страту, i приказувала:
– Боже, зглянься надi мною! Боже, змiцни мене! Боже, не покидай мене! Боже, прости мене, якщо образила Тебе!
Прийшла я до церкви. Вiкарiй правив месу. Уся громада була в зборi. Забула вам сказати, що тi три черницi, якi вели мене, почали мене щосили штовхати, коли ми пiдiйшли до дверей, – вдавали, нiби мучаться коло мене, тягли мене за руки, пiдпихали ззаду, немов би я опиралася й не хотiла входити до церкви. Насправдi ж цього нiчого не було. Мене привели до олтаря, я насилу стояла, а мене шарпали, щоб я стала навколiшки, нiби я вiдмовлялася схилитись, тримали мене, нiби в мене була думка тiкати. Заспiвали Veni creator; винесли Святi дари, дали благословення. Пiд час благословення, коли належить класти поклiн, тi, що тримали менi руки, пригнули мене, мовби силомiць, а решта притримали руками за плечi. Усе це я почувала, але не могла збагнути, навiщо вони це роблять. Нарештi, усе з'ясувалося.
По благословеннi вiкарiй скинув убори, надiв тiльки стихар та епiтрахiль i вийшов до приступок олтаря, де я стояла навколiшках. Обiч нього йшли два церковники спиною до олтаря, де лежали Святi дари, обличчям до мене. Вiн пiдiйшов до мене й сказав:
– Сестро Сюзанно, пiдведiться…
Сестри, що тримали мене, нагло мене пiдвели. Іншi оточили мене й обступили звiдусюди так, нiби боялися, щоб я не вирвалась. Вiн додав:
– Розв'яжiть ii…
Його не послухали. Прикинулися, що вбачають небезпеку в тому, щоб звiльнити мене. Але я вже казала вам, що людина вiн крута. Вiн ще раз промовив твердо й суворо:
– Розв'яжiть ii…
Послухалися. Тiльки звiльнили менi руки, я болiсно й гостро застогнала, аж вiн зблiд, а лицемiрнi черницi вiдсахнулися вiд мене з переляку. Вiн опанував себе, сестри повернулись, вдаючи, що тремтять вiд страху. Я стояла нерухомо, i вiн спитав мене.
– Як ви?
Замiсть вiдповiдi я показала йому своi руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'iлася в тiло, i руки в мене геть посинiли вiд того, що кров застоялася в жилах. Вiн зрозумiв, що стогiн у мене вихопився вiд раптового болю, коли вiдновився кровообiг. Вiн сказав:
– Скиньте з неi покривало…
Його пришили в кiлькох мiсцях так, що я й не помiтила цього. Знову-таки багато сил доклали до того, що самi вони й поставили на перешкодi, – треба ж було, щоб вiкарiй побачив мене несамовитою, божевiльною. Тим часом вiд шарпанини нитка в кiлькох мiсцях висмикнулась, в iнших мiсцях покривало й одiж подерлися, i мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змiнила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, i той, хто мене слухае, почувае, що слова моi правдивi. Усе це викликало великий жаль у молодих супутникiв архiдиякона. Йому ж цi почуття були чужi: справедливий, але нечулий, вiн належав до тих, хто сповiдуючи чесноту, не вiдчувае ii солодкостi. Добро вони роблять тому, що так велить iм розум. Вiн пiдiйняв епiтрахiль, покрив нею менi голову й запитав:
– Сестро Сюзанно, чи вiрите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?
Я вiдповiла:
– Вiрю.
– Чи вiрите в матiр нашу, Святу Церкву?
– Вiрю.
– Чи зрiкаетесь сатани й дiл його?
Замiсть того, щоб вiдповiсти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, i край епiтрахiлi впав у мене з голови. Вiкарiй занепокоiвся, його супутники зблiдли. Із сестер однi розбiглися, другi, що сидiли, посхоплювалися з великим гуркотом. Вiн дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоiла, сказавши:
– Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. – І, звiвши очi й руки до неба, я додала, вмиваючись слiзьми: – То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрiкаюсь я сатани й дiл його, i я добре бачу, навiщо.
Настоятелька вiд усiх запротестувала, що до мене не торкались. Архiдиякон знов покрив мене епiтрахiллю. Черницi хотiли знову пiдiйти, та вiн дав iм знак вiдступитися й перепитав мене, чи зрiкаюсь я сатани й дiл його, i я твердо вiдповiла:
– Зрiкаюсь, зрiкаюсь…
Вiн сказав принести розп'яття й дав менi поцiлувати; я поцiлувала його в ноги, руки й рану в боцi. Вiн наказав менi голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколiшках:
– Боже мiй, Спасителю мiй, Ти, що сконав на хрестi за моi i всього людського роду грiхи, поклоняюся Тобi. Хай окриють мене Твоi муки, хай упаде на мене крапля кровi, Тобою пролитоi, i очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своiм…
Потiм сказав менi:
– Визнайте вiру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…
