– Я сказав вам те, що мав сказати, а ви вже, панно, розмiркуйте.
По тому пiдвiвся.
– Ще одне запитання, панотче.
– Будь ласка.
– Сестри знають те, про що ви розповiли менi?
– Нi.
– Як же могли вони пiти на те, щоб обiбрати свою сестру? Адже вони мене мають за сестру.
– Грошi, панно, грошi! Інакше вони не дiстали б такого великого посагу. У цiм свiтi кожний про себе дбае, i я не раджу вам мати до них претензii, коли помруть вашi батьки. Будьте певнi, що вони вам не дадуть i шеляга з тiеi маленькоi частки, що ви мали б з ними подiлити. У них багато дiтей – це буде дуже благородне посилання, щоб пустити вас з торбою. Та вони й не можуть нiчого вдiяти, роблять усе iхнi чоловiки. Коли б вони зi спiвчуття допомогли вам без вiдома своiх чоловiкiв, ця допомога стала б джерелом родинного розбрату. Отак воно бувае: або покидають дiтей, або цим дiтям, навiть законним, допомагають коштом родинного спокою. Крiм того, панно, хлiб iз чужих рук дуже гiркий. Якщо ви вiрите менi, то помирiться з батьками, зробiть те, чого сподiваеться вiд вас мати, вiзьмiть чернецтво. Вам призначать належну пенсiю, з якою ви, коли не щасливо, то хоч сяк-так доживете вiку. Нарештi, не приховаю вiд вас, що гадана зневага вашоi матерi до вас, ii упертий намiр вiддати вас до монастиря i деякi iншi обставини, що я не пригадую зараз, але знав колись, справили на вашого батька точнiсiнько таке враження, як i на вас. Ваше народження здавалося йому пiдозрiлим, але тепер, хоч мати йому й не звiрилась, вiн певен уже, що ви, як дитина, належите йому лише за законом, який приписуе дiтей тому, хто зветься чоловiком. Отож, панно, будьте добра й розважлива; подумайте про те, про що ви зараз дiзналися.
Я пiдвелася й заплакала. Побачила, що й вiн зворушився. Вiн лагiдно пiдвiв очi й провiв мене. До мене пiдiйшла служниця, ще мене супроводила. Ми сiли в карету й повернулися додому.
Було пiзно. Частину ночi я думала про те, що дiзналася вiд отця Серафима, гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було, матiр вiдiбрала у мене гризота; вжито заходiв, щоб я не могла претендувати на права мого народження. До всього того – важке хатне ув'язнення й нiякоi надii, нiякого просвiтку. Якби зi мною порозумiлися ранiше, коли ще сестри моi не повиходили замiж, то мене, може, залишили б дома. Люди у нас бували, i знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здiбностi стали б за достатнiй посаг. Ще й тепер це не була рiч неможлива, тiльки важчою стала пiсля бучi, що я вчинила в монастирi – кожен розумiв, що такоi крайностi сiмнадцяти-вiсiмнадцятилiтня дiвчина може дiйти тiльки з дуже твердим характером. Чоловiки вихваляють цю рису, але, здаеться менi, залюбки обходяться без неi в тих, кого обирають собi за дружину. Проте в цьому напрямi можна було спробувати дiяти ранiше, нiж зважитися на щось iнше. Я вирiшила вiдкритися з цим матерi й попросила ii на розмову. Вона погодилася.
Була зима. Вона сiла в крiсло коло вогню. Обличчя ii було суворе, погляд пильний, руки нерухомi. Я пiдiйшла до неi, кинулась iй до нiг, попросила дарувати всi моi провини.
– Залежно вiд того, що ти скажеш далi, – вiдповiла вона. – Пiдведися, батька немае вдома, у тебе е час сказати все, що маеш сказати. Ти бачилася з отцем Серафимом, знаеш, хто ти така й чого можеш сподiватися вiд мене, якщо тiльки не маеш намiру все життя карати мене за грiх, який i так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?
– Мамо, – вiдповiла я, – я знаю, що не маю нiчого i не повинна нiчого домагатися. Я й на думцi не маю збiльшувати вашi страждання, якi б вони не були. Може, я була б покiрнiша вашiй волi, коли б ви ранiше розповiли менi про певнi обставини, про якi менi важко було здогадатися. Але, зрештою, я знаю, хто я, i менi лишаеться тiльки поводитися вiдповiдно до свого становища. Рiзниця у ставленнi до мене й сестер не дивна вже менi. Я визнаю ii справедливiсть, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своему лонi i, сподiваюся, не забудете мене.
– Горе менi, – палко промовила вона, – якщо я не визнавала тебе тiею мiрою, якою могла!
– Так от, мамо, – сказала я, – вернiть менi вашу ласку, вернiть вашу присутнiсть, вернiть любов того, хто вважае себе моiм батьком.
– Вiн майже певен, що ти не його дитина, – сказала вона. – Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потiм вiд нього докори – докоряе вiн менi тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподiвайся вiд нього почуттiв нiжного батька. Та й, скажу тобi правду, ти нагадуеш менi про зраду, про таку огидну невдячнiсть з боку другого, що сама думка про неi менi нестерпна. Вiн стае весь час мiж мною i тобою, вiн бридкий менi, i ненависть до нього я мушу виливати на тебе.
– Як?! – скрикнула я. – Хiба я не можу сподiватися на те, що ви з паном Сiмоненом не ставитиметеся до мене, як до чужоi, яку ви з людяностi прихистили?
– Не можеш. Доню, не псуй менi далi мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе iх двое, i в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що пiдтримувала мене, сумлiння увiйшло у своi права.
– Але той, кому я зобов'язана життям…
– Його немае. Вiн помер, не згадавши про тебе, i це ще найменший з його злочинiв…
У цьому мiсцi вона аж змiнилася на обличчi, очi ii зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотiла говорити, але не могла вимовити й слова – так тремтiли iй губи. Вона сидiла, схиливши голову на руки, щоб приховати вiд мене своi жорстокi переживання. Якийсь час вона пробула в такому станi, потiм пiдвелася, пройшла мовчки кiлька разiв по кiмнатi, i, ледь стримуючи сльози, сказала:
– Потвора! Коли б його воля, вiн задушив би тебе в моему лонi стражданнями, що завдавав менi, але Бог уберiг нас обох, щоб мати спокутувала свiй грiх, народивши дитину. Доню, ти нiчого не маеш i нiчого не матимеш довiку. Ту дрiбку, що я могла для тебе заробити, я вкрала у твоiх сестер – ось наслiдки слабостi! Сподiваюсь, проте, що не докорятиму собi, вмираючи, – твiй посаг я заробила своею ощаднiстю. Довiрою свого чоловiка я не зловживала, але день у день вiдкладала те, що одержувала вряди-годи вiд його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, i дiстала вiд нього дозвiл по своiй волi розпоряджатися одержаними грiшми. Я любила гру, але не граю; любила вистави, але вiдмовила собi в них; любила товариство, але живу вiдлюдно; любила пишноту, але зреклася ii. Якщо ти вiзьмеш чернецтво, як то е воля моя i пана Сiмонена, у тебе буде за посаг те, що я щоденно в себе вiдбираю.
– Але ж, мамо, – сказала я, – тут бувають ще добрi люди. Може, хтось i знайдеться, кому я сподобаюсь i хто не вимагатиме тих заощаджень, якi ви призначили менi на влаштування.
– Про це не слiд i думати. Твоя витiвка тебе погубила.
– Хiба-таки немае ради?
– Нiякоi.
– Та коли я й не знайду чоловiка, то чи так уже необхiдно вiддавати мене до монастиря?
– Доконче треба. Якщо тiльки ти не хочеш, щоб я мучилась i страждала, аж поки склеплю очi. Я мусила так вирiшити. Твоi сестри тоi страшноi хвилини будуть коло мого лiжка. Подумай, чи зможу я побачити тебе серед них, яке враження справила б на мене твоя присутнiсть у тi останнi хвилини! Доню – бо ж ти дочка менi, хоч i проти волi – твоiм сестрам закон дав iм'я, яким ти звешся через мiй грiх; не завдавай туги покутнiй матерi, дай iй спокiйно зiйти в могилу, нехай зможе вона сказати сама собi, коли матиме стати перед великим суддею, що вона спокутувала свою провину, як могла. Чи ж зможе вона сподiватися, що по ii смертi ти не спричинишся до розбрату в родинi й не домагатимешся прав, яких не маеш.
– Будьте спокiйнi щодо цього, мамо, – сказала я. – Хай прийде адвокат, хай складе акт зречення, i я пiдпишу все, що ви хочете.
– Це неможливо. Дитина не позбавляе себе спадщини, це – кара справедливо обурених батькiв. Коли Боговi вгодно було б покликати мене до себе завтра, я завтра мусила б дiйти цiеi крайностi – вiдкритися чоловiковi, щоб у згодi з ним вжити спiльних заходiв. Не змушуй мене до цього зараз, бо я спротивiю йому, а ти накличеш на себе ще бiльшу бiду, та ще й заживеш собi поганоi слави. Якщо ти переживеш мене, то залишишся без iменi, без достатку, без становища… Бiдолашна! Скажи менi, що ж з тобою буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати твоему батьковi?.. Що сказати? Що ти – не його дитина!.. Доню, коли б треба тiльки стати навколiшки перед тобою, щоб здобути твою… Але ж ти не маеш до мене почуттiв, у тебе душа тверда, як у твого батька…
На ту хвилину ввiйшов пан Сiмонен. Вiн любив ii. Вiн спинився i, гнiвно поглянувши на мене, мовив:
– Вийдiть.
Коли б то був мiй батько, я не послухалася б його. Але ж вiн менi батьком не був. Вiн додав, звертаючись до слуги, що присвiчував менi:
– Скажiть iй, щоб сюди бiльше не приходила.
Я замкнулася у своiй маленькiй в'язницi. Думала про те, що сказала менi мати. Уклякла й просила Бога, щоб вiн дав менi сили; молилася довго, припадала лицем до землi. Голос неба здебiльшого хочуть почути тодi, коли не знають, на що зважитись, i вiн майже завжди радить нам скоритися. Так i я постановила. Вiд мене хочуть, щоб я була черницею – може, це також i воля Божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадае менi бути нещасною, то чи не байдуже, де бiдувати!.. Я попросила служницю, щоб вона сказала, коли батька не буде вдома. Наступного ж дня я попросила в матерi побачення. Вона переказала менi, що пообiцяла пановi Сiмонену не бачитися зi мною, але я можу написати iй, i прислала менi олiвця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папiрець знайшовся, i його чудово проти мене використали):
«Мамо, менi гiрко, що я завдала вам страждань, простiть мене, я вирiшила покласти iм край. Порядкуйте мною, як знаете. Коли хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля Божа…»
Служниця взяла записку й вiднесла матерi. За хвилину вернулася й сказала захоплено:
– Якщо для щастя вашого батька, матерi й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й панii таке обличчя, якого я ще не бачила, вiдколи тут служу; вони весь час через вас сварилися. Слава Богу, не буде вже цього…
Поки вона говорила, я думала, що пiдписала щойно смертний вирок собi, i це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кiлька днiв, нiчого не чути було. Аж ось уранцi, годинi о дев'ятiй, дверi моi раптом розчинилися – ввiйшов пан Сiмонен у халатi й нiчному ковпаку. Вiдколи я довiдалась, що вiн не батько менi, його присутнiсть мене лише лякала. Я пiдвелася, зробила йому реверанс. У мене нiби два серця було: коли про матiр думала, то зворушувалась, плакати менi хотiлось, а про пана Сiмонена зовсiм не так. Рiч певна, батько навiюе якесь почуття, яке тiльки до нього одного на цiлiм свiтi почуваеш; тiльки той це знае, хто опинився, як я, вiч-на-вiч з людиною, до якоi я довго мала це почуття i раптом утратила його. Коли б замiсть нього тут була моя мати, я, здавалося, була б iншою. Вiн сказав менi:
– Пiзнаеш цю записку, Сюзанно?
– Так.
– Ти з доброi волi написали ii?
Я могла тiльки потвердити.
– Чи збираешся ти виконати те, що пообiцяла?
– Так.
– Може, тобi подобаеться якийсь монастир?
– Нi, менi байдуже.
– Цього досить.
Оце так я вiдповiла. Але, на жаль, цього не записано.
Пiвмiсяця я нiчогiсiнько не знала, що дiеться. Менi здаеться, що батьки звертались до багатьох монастирiв, але через скандал iз моiм першим виступом мене нiде не хотiли брати. Легше було в Льоншанi[15 - Льоншан – монастир ордену Сен-Клер (кларис), одного з найбiльш суворих орденiв, заснованого у XII ст. Монастир був розташований на мiсцi нинiшнього паризького iподрому мiж Булонським лiсом та Сеною. Вiн був зруйнований пiд час Великоi французькоi революцii.] – мабуть, через те, що закинули про моi музичнi та вокальнi здiбностi. Усi тi перешкоди, що я мала, й ту ласку, що зробив менi, прийнявши, цей монастир, дуже й дуже прибiльшили, навiть примусили мене написати настоятельцi. Я не завбачала наслiдкiв цього писаного свiдоцтва, якого вiд мене вимагали. Вони, напевно, боялися, щоб я колись не заперечила своiх обiцянок, хотiли мати мое власноручне свiдчення, що тi обiцянки були вiльнi. Коли б не так, то чому цей лист, що мусив лишитися в настоятельки, потрапив згодом до рук моiм зятям? Але заплющмо на це очi – вони показують менi пана Сiмонена таким, яким я не хочу його бачити, адже вiн помер.
