Усе приготували ще напередоднi. Задзвонили в дзвони, усiм оповiщаючи, що нинi мають зробити мене нещасною. Знову закалатало мое серце. Прийшли одягати мене. Тепер, коли пригадую всi цi церемонii, менi здаеться, що в них е щось урочисте й дуже зворушливе для молодоi простачки, яку призначення не покличе деiнде. Привели мене до церкви, вiдправили Святу Месу. Добрий вiкарiй, вiрячи у впокорення, якого не було в мене, сказав менi довге повчання, де все було супроти того, що я думала. Дуже смiшними виглядали його слова про мое щастя, красу, вiдвагу, ревнiсть, запал i всi чудовi почуття, що вiн у менi домислював. Контраст його хвали й кроку, який я мала зробити, схвилював мене – хвилинами брала мене непевнiсть, але не надовго. Я ще краще себе почула вiд того, що менi бракуе всього потрiбного для гарноi черницi.
Тим часом настала страшна хвилина. Коли треба було вийти на мiсце, де я мусила виголосити свою обiтницю, ноги в мене заклякли. Двi товаришки взяли мене попiд руки, я схилила голову на одну з них i поволоклася. Не знаю, що дiялося в душi у присутнiх, але вони бачили молоду мрущу жертву, яку несуть на олтар. Звiдусюди вихоплювалися зiтхання й ридання, але серед них, я певна, не чути було нi батькових, нi материних. Усi стояли. Дехто з дiвчат поставали на стiльцi, почепилися на гратки. Настала глибока тиша, коли той, хто провадив церемонiю, запитав:
– Марiе-Сюзанно Сiмонен, обiцяете казати правду?
– Обiцяю.
– Чи з власного бажання й доброi волi ви тут?
Я вiдповiла: нi, але черницi, що супроводили мене, сказали за мене: так.
– Марiе-Сюзанно Сiмонен, чи даете Боговi обiтницю чесноти, бiдностi й покори?
Я на мить завагалася: священик чекав, i я вiдповiла:
– Нi.
Вiн перепитав:
– Марiе-Сюзанно Сiмонен, чи даете ви Боговi обiтницю чесноти, бiдностi й покори?
Я вiдповiла йому твердiше:
– Нi, нi.
Вiн спинився й сказав менi:
– Отямтесь, дитино моя, i слухайте мене.
– Ви питаете мене, – сказала я, – чи даю я Боговi обiтницю чесноти, бiдностi й покори. Я вас цiлком зрозумiла й вiдповiдаю – нi.
І, повернувшись до присутнiх, серед яких здiйнявся великий гамiр, я дала знак, що хочу говорити. Гамiр ущух, i я сказала:
– Панове, а надто ви, моi батьки, беру вас за свiдкiв…
На цьому словi одна з сестер спустила на гратах завiсу, i я побачила, що говорити далi рiч марна. Черницi оточили мене, закидали докорами. Я слухала iх мовчки. Мене вiдвели до келii i замкнули.
Там, на самотi, поринувши в мiркування, я почала заспокоюватися душею. Пригадувала свiй учинок i не каялася. Бачила, що пiсля бучi, що я вчинила, мене не зможуть надовго тут залишити, а може, й зовсiм не зважаться вiддати до монастиря. Я не знала, що зi мною зроблять, але найгiрше менi було б стати черницею проти своеi волi.
Довгенько до мене нiхто й слова не промовив. Тi, що приносили менi iжу, заходили, ставили менi обiд додолу й мовчки виходили. Через мiсяць менi дали свiтську одiж, монастирську я скинула. Прийшла настоятелька й сказала йти з нею. Я вийшла з нею за монастирську браму. Там я побачила карету, а в нiй свою матiр, що чекала мене. Я сiла навпроти неi, карета рушила. Якийсь час ми сидiли вiч-на-вiч, не мовлячи слова. Я спустила очi й не зважувалась глянути на неi. Не знаю, що дiялося в мене в душi, та раптом я кинулася iй до нiг i схилила голову iй на колiна. Не казала нiчого, тiльки ридала й захлиналася. Вона грубо вiдiпхнула мене. Я не пiдвелася. З носа у мене пiшла кров. Я схопила силомiць одну ii руку i, поливаючи ii слiзьми та кров'ю, припавши устами до тiеi руки, цiлувала ii та приказувала:
– Ви ж мати менi, я дитина ваша…
А вона вiдповiла менi, пхнувши мене ще дужче й вирвавши свою руку з моiх:
– Встань, нещасна, встань!
Я послухалася, сiла й насунула капелюх на обличчя. В ii голосi було стiльки владностi й твердостi, що я мусила, здавалось менi, сховатися вiд ii очей. Сльози й кров, що йшла з носа, змiшувалися, текли по руках, вкрили мене всю, але я не помiчала цього. З кiлькох слiв, що вона промовила, я зрозумiла, що забруднила iй сукню й бiлизну, i це не до вподоби iй.
Приiхали додому. Тут мене зразу ж повели до кiмнатки, приготованоi для мене. Я знову впала перед нею навколiшки на сходах, схопила ii за вбрання, але тiльки на те й здобулася, що вона повернула до мене голову й глянула на мене, обурено ворухнувши головою, ротом i очима, – ви це уявите краще, нiж я зумiю розповiсти.
Я ввiйшла до своеi новоi в'язницi, де пробула пiвроку, щодня марно просячи ласки поговорити з нею, побачити батька чи написати йому. Менi приносили iсти, прибирали. У свята служниця водила мене до меси й мене знову замикала. Я читала, працювала, плакала, спiвала iнодi. Отак i збiгали моi днi. Тiльки те мене пiдтримувало, що я вiльна i що моя доля, хоч яка вона тяжка, може змiнитися. Але вирiшено було, що я маю стати черницею, i я нею стала.
Така нелюдянiсть, така затятiсть з боку батькiв остаточно пiдтвердили моi здогади про мое народження – чимось iншим я не могла цього пояснити. Очевидно, мати боялася, щоб я не завела колись мови про роздiл майна, щоб не зажадала своеi частки i не прирiвняла себе як дитину нешлюбну до дiтей законних. Але те, що було лише здогадом, обернулось на певнiсть.
Поки була замкнена в домi, релiгiйнi обряди я виконувала мало, проте напередоднi великих свят мене посилали сповiдатись. Я вже казала вам, що духiвник у мене був той, що й у матерi. Я поговорила з ним, розказала, як жорстоко поводяться зi мною батьки ось уже упродовж трьох рокiв. Вiн знав це. Надто ж на матiр я поскаржилася гiрко i прикро. Цей священик узяв чернечий постриг пiзно, тому був людяний. Вiн вислухав мене спокiйно й сказав:
– Дитино моя, пожалiйте свою матiр, пожалiйте бiльше, нiж ви зараз ii ганите. У неi добра душа, будьте певнi, що чинить вона так проти своеi волi.
– Проти волi! Що ж ii до цього змушуе? Хiба не вона мене народила? Яка рiзниця мiж мною i сестрами?
– Велика.
– Велика! Не розумiю вашоi вiдповiдi…
Я вже хотiла порiвнювати себе з сестрами, але вiн спинив мене й сказав:
– Ну, ну, жорстокiсть до порокiв ваших батькiв не належить. Спробуйте терпляче скоритися своiй долi, i вже це буде вашою заслугою перед Богом. Я побачу вашу матiр, i будьте певнi, що вживатиму на вашу користь увесь той вплив, що маю над ii розумом…
Цi його слова про велику рiзницю мiж мною i сестрами нiби висвiтлили таемницю. Я вже певна була, що здогади про мое народження правдивi.
Наступноi суботи, надвечiр, годинi о п'ятiй з половиною прийшла приставлена до мене служниця i сказала:
– Панi велiла вам одягтися…
Через годину:
– Панi звелiла вам iти зi мною…
Коло ворiт стояла карета. Сiвши в неi разом зi служницею, я довiдалась, що ми iдемо до Фейянського монастиря[14 - Фейянський монастир знаходиться неподалiк вiд палацу Тюiльрi в Парижi.], до отця Серафима. Вiн нас чекав, був сам. Служниця лишилася, а я зайшла до приймальнi. Сiла стурбована й цiкава – що то вiн менi скаже? Ось що вiн сказав:
– Панно, ви зараз з'ясуете для себе загадку суворого поводження ваших батькiв з вами. Я дiстав на це дозвiл вiд вашоi матерi. Ви – розважлива, розумна, тверда на вдачу. Ви в такому вiцi, що вам можна звiрити таемницю, навiть коли б вона вас i не торкалася. Давно вже умовляв я вашу матiр розповiсти вам те, про що ви зараз дiзнаетесь. Вона нiяк не могла на це зважитись – матерi важко зiзнатися перед дитиною у своiй великiй провинi. Ви знаете ii вдачу, таке приниження не пасуе iй. Вона гадала, що й так зможе дiйти свого, але помилилась i тепер гнiваеться. Вона згадала мою пораду й попросила мене сказати вам, що ви не дочка пана Сiмонена.
Я вiдразу вiдповiла йому:
– Я про це здогадувалась.
– Дивiться тепер, панно, розважте, подумайте, змiркуйте, чи може ваша матiр без згоди чи навiть за згодою вашого батька зрiвняти вас iз дiтьми, яким ви не сестра? Чи може вона визнати перед вашим батьком факт, про який вiн i так уже надто добре здогадуеться?
– А хто ж мiй батько, панотче?
– Це менi не звiрено, панно. Рiч зовсiм певна, – додав вiн, – що сестер ваших надiлили щедро i вжили всiх можливих пересторог за допомогою шлюбних контрактiв, договорiв, умовних переданнiв та iнших способiв, щоб звести нанiвець вашу частку, якби ви колись i звернулися до закону, щоб ii отримати. Коли батьки вашi помруть, ви мало що дiстанете. Ви вiдмовляетесь вiд монастиря, проте ви можете пожалкувати колись про це.
– Це неможливо, панотче. Я нiчого не прошу.
– Ви не знаете, що таке робота, тяжка праця, злиднi.
– Зате знаю цiну свободi й тягар стану, до якого не маеш покликання.
