Мене вiдвезли до Льоншану. Супроводила мене мати. Я й не попросила попрощатися з паном Сiмоненом. Щиро сказати, думка про це спала менi тiльки в дорозi. Мене чекали. Я вже вiдома була своею iсторiею i талантами. Про перше й словом не згадали, але притьмом хотiли побачити, чи варто ж було клопоту мене приймати. Поговоривши довгенько про другоряднi речi, – ви ж добре розумiете, що пiсля тоi пригоди менi не закинули нi про Бога, нi про покликання, нi про свiтськi небезпеки, нi про солодкiсть чернечого життя й не зважилися вести мову про благочестивi дурницi, якими наповнюють цi першi хвилини, – настоятелька сказала:
– Панно, ви вмiете грати, спiваете. У нас е клавесин. Якщо хочете, пiшли до приймальнi…
Серце мое знiтилося, та не час був виявляти свою вiдразу. Спочатку пiдвелася мати, за нею я, настоятелька з кiлькома черницями, що надiйшли з цiкавостi, замикали похiд. Споночiло. Менi принесли свiчки, я сiла до клавесину й довго награвала, шукаючи музичного уривку в головi, i не знаходила його. Та настоятелька мене квапила, i я заспiвала – не з хитрощiв, а за звичкою, бо уривок цей часто спiваю: «Сумне лаштування, блiдi свiчки, i свiтло страшнiше вiд темряви…[16 - Сумне лаштування, блiдi свiчки, i свiтло страшнiше вiд темряви… – арiя з опери «Кастор та Поллукс» композитора Рамо (1734).]» Не знаю, яке це справило враження, але слухали мене недовго, перепинили мене похвалами, що iх дуже дивно було здобути так швидко й легко. Мати передоручила мене настоятельцi, дала менi поцiлувати руку й поiхала.
Отже, я в новому монастирi на iспитi i так, нiби це добровiльно. Але що думаете про це ви, пане, знаючи аж до цiеi хвилини все, що сталося? На все це здебiльшого не довелося посилатися, оскiльки я сама вирiшила зректися своеi обiтницi – передусiм, правдi цiй доказу немае, а по-друге, я сама себе очорнила – в менi побачили б лише примхливу дитину, яка ганьбить пам'ять батькiв, щоб дiстати волю. Проти мене був доказ, а на те, що мене могло б виправдати, я не могла нi посилатися, нi спиратися. Я не хотiла, щоб судцям бодай натякнули на таемницю мого народження. Дехто, не з юристiв, радив менi притягти до справи мого й моеi матерi духiвника. Це було неможливо, а коли б i можливо, я цього не дозволила б. Але, до речi, щоб не забути самiй i щоб ви не забули про це, бажаючи допомогти менi, – по-моему, про моi музичнi здiбностi й умiння грати на клавесинi треба мовчати – цим я сама себе зрадила б. Не випадае менi пишатися талантами, шукаючи невiдомостi й спокою. Жiнки мого стану не мають iх, тож i я не повинна iх мати. А коли доведеться покинути батькiвщину, вони дадуть менi змогу iснувати. Покинути батькiвщину! Скажiть, чому думка про це мене лякае? Бо не знаю, куди iхати, бо я молода й недосвiдчена, боюся злиднiв, людей i грiха, бо жила я весь час пiд замком, i поза Парижем усе здаеться менi пустелею. Усе це, може, й не так, але так я почуваю. Та хай i не знаю я, пане, нi де подiтися, нi до чого братися, проте гадаю, що в цьому ви менi допоможете.
Настоятельки в Льоншанi, як i здебiльшого по монастирях, мiняються що три роки. Коли мене привезли, уряд очолювала панi де Монi – про неi можу сказати вам тiльки добре, але ii доброта й погубила мене. Це – розсудлива жiнка, яка знае людське серце. Вона вибачлива, хоч цього й не потребував нiхто, – всi ми були ii дiти. Вона завжди бачила тiльки тi провини, яких не можна було не помiтити i якi не дозволяли iй заплющити на них очi. Кажу про неi безсторонньо. Свiй обов'язок я виконувала пильно, i вона вiддавала менi належне за те, що я не вчинила жодноi провини, за яку вона мусила б мене карати чи прощати. Коли вона й вiдзначала кого, то тiльки за заслуги. Не знаю, чи годиться менi пiсля цього казати, що вона нiжно любила мене i я була не остання з ii фавориток. Цим я, звичайно, велику хвалу собi вiддаю – бiльшу, нiж ви можете гадати, не знаючи нашоi настоятельки. Фаворитками iншi iз заздрощiв називають настоятельчиних улюблениць. Панi де Монi я можу закинути хiба що ту хибу, що ii прихильнiсть до чесноти, благочестя, щедростi, нiжностi, талантiв i чесностi виявлялася надто вiдверто, а вона ж добре знала, що цим ще бiльше принижуе тих, кому всього того бракувало. Мала вона також дар, звичайнiший, мабуть, у монастирi, нiж у свiтi, – добре розбиратися в душах. Черниця, яка не сподобалася iй вiдразу, не могла вже сподобатися нiколи. Вона майже вiдразу полюбила мене, i я вiдразу ж цiлковито iй довiрилася. Горе тим, кого iй не щастило зразу прихилити до себе! Тi були поганими, нездарними й самi мусили визнати це. Вона запитала мене про мою пригоду в монастирi св. Марii. Я розповiла iй усе, що оце написала вам, – i про народження свое, i про муки своi, нiчого не втаiла. Вона пожалiла мене, розрадила, дала надiю на краще майбутне.
Тим часом минув термiн мого iспиту, настав час узяти послушенство, i я взяла його. Послушенство свое я вiдбула без вiдрази. Цi два роки я проминаю, бо сумним у них для мене було лише таемне почуття, що я крок за кроком наближаюся до вступу в стан, для якого не була створена. Інодi знову поймало мене хвилювання, але ж я вiдразу хилилася до своеi доброi настоятельки, i вона приголублювала мене, полегшувала менi душу, твердо викладала своi доводи й завжди казала менi наприкiнцi:
– А хiба в iнших станах немае своiх тернiв? Кожне лише своi чуе. Станьмо ж навколiшки, дитино моя, й помолiмося…
Вона вклякала й молилася вголос, але так умиротворено, красномовно, нiжно, пiднесено й сильно, нiби Дух Божий надихав ii. ii думки, вислови й образи проникали менi в глиб серця. Спочатку iх слухаеш, та помалу переймаешся ними, з'еднуешся з нею. Душа тремтить, зливаючись з ii надпоривом. Намiру звабити в неi не було, але, безперечно, саме це вона й робила: вiд неi виходили з палом у серцi, з радiстю й екстазом на обличчi. Якi солодкi сльози лилися! Такими почуттями переймалася i вона, й вони довго зберiгалися i в нiй, i в нас. У цьому я посилаюся не лише на власний досвiд, але й на досвiд iнших черниць. Дехто з них казали менi, що в них виникае потреба цiеi розради, мов найбiльшоi втiхи. І, гадаю, менi бракувало лише трохи звички, щоб самiй цього зазнати. Проте, в мiру наближення мого постригу, мене охоплювала така глибока туга, що добра настоятелька, дивлячись на мене, геть зовсiм занепала. Вона не могла дати собi ради, i в цьому сама менi зiзналася.
– Не знаю, – казала вона, – що зi мною дiеться. Коли ви приходите, менi здаеться, що Бог покидае мене i його Дух замовкае в менi. Даремно збуджую я себе, даремно шукаю думок i хочу пiднести свою душу – стаю звичайною, обмеженою жiнкою, боюся говорити…
– Ох, панiматко, яке передчуття! – сказала я. – То Бог вiдбирае вам мову!..
Одного разу, почуваючи в собi ще бiльшу непевнiсть i пригнiчення, нiж звичайно, я пiшла до неi в келiю. Моя поява збентежила ii спочатку. Мабуть, з виразу моiх очей, з усiеi моеi постатi вона побачила, що глибоке почуття, яке було в менi, iй не до снаги, а вона не хотiла боротися тодi, коли не була певна перемоги. Проте розпочала зi мною розмову, розпалилася потроху. Чим бiльше спадав мiй смуток, тим бiльше зростав ii порив – вона впала раптом навколiшки, i я за нею.
Я гадала була, що переймусь ii захватом, бажала цього. Вона промовила кiлька слiв, потiм зненацька замовкла. Марно чекала я, – вона не сказала вже нiчого, пiдвелася, заплакала, взяла мене за руку й промовила, пригорнувши мене до себе:
– Ох, дитино моя, яке страшне враження ви справили на мене! Ось що сталося – дух покинув мене, почуваю це. Ідiть, хай Бог сам говорить до вас, коли вiн не хоче говорити моiми устами…
Справдi, не знаю вже, що з нею трапилося, чи то я викликала в нiй невiру у своi сили, яка так i не розвiялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи, може, й справдi я розiрвала ii зв'язок iз небом, але хист розраджувати так до неi i не повернувся. Напередоднi постригу я зайшла до неi. Вона була в такiй самiй, як i я, тузi. Я заплакала, вона теж, я впала iй до нiг, вона благословила мене, пiдвела, поцiлувала й вiдпустила, сказавши:
– Я стомилася жити, хочу померти. Просила в Бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волi. Ідiть, я поговорю з вашою матiр'ю, молитимусь цiлу нiч, молiться й ви, але заснiть також, наказую вам…
– Дозвольте менi, – сказала я, – молитися разом з вами…
– Дозволяю з дев'ятоi до одинадцятоi, не бiльше. О дев'ятiй з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятiй ви покинете мене на молитвi, а самi спочинете. Ідiть, люба дитино, решту ночi я пильнуватиму перед Богом сама.
Вона хотiла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жiнка тим часом ходила коридорами, стукала в кожнi дверi, будила черниць i казала iм тихенько iти до церкви. Усi пiшли, i, коли зiбралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потiм вона погасила свiтло; усi разом проказали «Miserere»[17 - «Помилуй» (лат.) – 56-й псалом Давiда.], крiм настоятельки, що в нестямi, припавши ниць перед олтарем, молилася:
– О, Боже, коли через якийсь мiй грiх ти покинув мене, прости менi його! Не прошу тебе повернути менi дар, що ти вiдiбрав, тiльки звернися сам до без невинноi, що спить, тим часом як я благаю за неi тебе. Боже мiй, говори до неi, говори до ii батькiв i прости мене!
Другого дня вона рано зайшла до мене в келiю, я й не почула – ще не зовсiм прокинулась. Вона сiла бiля мого лiжка, поклала легенько одну руку менi на чоло. У такiй позi я й побачила ii, коли розплющила очi. Про те, що було вночi, вона нiчого не сказала. Спитала тiльки, чи рано я лягла спати. Я вiдповiла:
– Тодi, коли ви наказали.
– Чи вiдпочили?
– Глибоко.
– Я так i гадала… Як себе почуваете?
– Дуже добре. А ви, панiматко?
– Лишенько! – сказала вона. – Кожна, хто вступала в чернецтво, непокоiла мене, але нi за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотiла б, щоб ви були щасливою…
– Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.
– Ох, коли б вiд цього тiльки залежало щастя! Ви нi про що не думали вночi?
– Нi.
– Сна нiякого не бачили?
– Нiякого.
– А що зараз дiеться у вашiй душi?
– Я скорилася своiй долi без вiдрази, але й без захоплення, i пiшла за нею. Та я аж нiяк не почуваю нiжноi радостi, тремтiння, смутку й солодкоi непевностi, яку iнодi помiчала в тих, до кого приходила ця хвилина, що прийшла до мене зараз. Я дурна, не вмiю навiть плакати. Так хочуть, так треба – оце одна тiльки думка крутиться менi… Але ви нiчого не кажете…
– Я не для того прийшла, щоб розмовляти з вами, а щоб побачити й послухати вас. Я чекаю вашоi матерi, не хвилюйте ж мене, хай збираються в моiй душi почуття. Коли вона сповниться ними, я вас покину… Я повинна мовчати, я себе знаю – в мене один порив, але сильний, i не з вами треба його витратити. Полежте ще хвилину, хай я подивлюся на вас. Скажiть менi лише кiлька слiв i дайте менi взяти тут те, по що я прийшла. Я пiду, а решту Бог зробить…
Я замовкла, лягла на подушку, простягла iй руку, i вона взяла ii. Здавалося, вона молилась думкою i молилась глибоко; очi мiцно заплющенi; iнодi розплющувала iх i пiдводила вгору, потiм дивилась на мене, душа iй повнилась бентегою, вона то заспокоювалась, то хвилювалася знову. Справдi, ця жiнка народилася бути пророчицею, пророчi були в неi обличчя i вдача. Колись вона була вродлива, але лiта, понiвечивши риси й поривши глибокi зморшки, тiльки надали бiльшоi гiдностi ii обличчю. Очi мала маленькi, але вони нiби дивились у неi саму або поминали все близьке й прозирали геть далеко в минуле й майбутне. Часом вона мiцно стискала менi руку. Спитала мене раптом, котра година.
– Незабаром шоста.
– Прощавайте, я пiшла. Зараз вас прийдуть одягати; я не хочу при тому бути, це порушить мiй настрiй. У мене одна тiльки турбота – зберегти спокiй у першi хвилини.
Щойно вона вийшла, як увiйшла мати-послушниця й моi товаришки. З мене скинули чернечий одяг i вдягли свiтське вбрання. Цей звичай вiдомий вам. Я не чула нiчого, що навколо мене говорили. Зробилася мов автоматом, нiчого не помiчала. Інодi тiльки по тiлу проходили конвульсiйнi рухи. Менi казали, що треба робити, i часто мусили й удруге повторювати, бо з першого разу я не чула, i я робила, – не тому, що я про щось iнше думала, а тому, що була приглушена, почувалася знесиленою думками. Тим часом настоятелька розмовляла з моею матiр'ю. Я так i не знаю, що дiялося на тому побаченнi, яке тривало дуже довго. Менi тiльки казали, що, коли вони розлучились, моя мати була така схвильована, аж не могла знайти дверi, через якi ввiйшла, а настоятелька вийшла, стиснувши руками чоло.
Тим часом задзвонили дзвони. Я вийшла. Людей було небагато. Мене напучували – добре чи зле, не чула: той ранок в моему життi нiби й не iснував, бо скiльки вiн тривав – не знаю. Не знаю нi що робила, нi що казала. Мабуть, мене питали, а я вiдповiдала. Я давала обiтницi, але нiчогiсiнько не пам'ятаю, i черницею стала так само невмисне, як i зроблено мене християнкою. Увесь обряд мого постригу я зрозумiла не бiльше, як i обряд свого хрещення – з тiею рiзницею, що один надае благодатi, а другий – лише обiцяе. Що ж, пане, чи ж бiльше, по-вашому, я зобов'язана, хоч i не протестувала в Льоншанi так, як у монастирi св. Марii? Здаюся на ваш суд, здаюся на Суд Божий. Я була так глибоко пригнiчена, що за кiлька днiв, коли мене оповiстили, що я – в хорi, то я не зрозумiла, що воно значить. Я запитала, чи справдi ж таки я взяла постриг, i захотiла побачити пiдпис моiх обiтниць. До цих доказiв треба було додати свiдчення всiеi громади й кiлькох стороннiх, запрошених на церемонiю. Не раз зверталась я до настоятельки, казала:
– Так це правда, виходить?..
І чекала раз у раз, що вона вiдповiсть:
– Нi, дитино моя, вас обманюють…
Їi повсякчасна упевненiсть не переконувала мене, бо я не могла збагнути, щоб з усього того дня, такого бурхливого й рiзноманiтного, такого багатого на дивнi й разючi подii, нiчогiсiнько не пам'ятала, навiть обличчя тих, хто прислужував менi, нi священика, що напучував мене, нi того, хто давав менi постриг. Змiна чернечоi одежi на свiтську – оце одне тiльки й пригадувала. Пiсля цiеi хвилини я зовсiм нiчого не пам'ятаю. Потрiбен був не один мiсяць, щоб вивести мене з цього стану. Повiльнiстю цього одужання я i пояснюю те, що зi мною сталося, – це нiби як з тими, що довго хворiли, свiдомо розмовляли, дiстали причастя, а коли видужали, геть про все забули. У монастирi я була свiдком кiлькох таких прикладiв i думала сама собi: отак, певно, й зi мною було, коли я брала чернецтво. Але треба ще знати, чи людинi належать тi вчинки i чи присутня вона в них, хоч i здаеться присутньою.
Того року я зазнала три утрати: помер батько, чи той, кого вважали за мого батька, – вiн був у лiтах, багато працював i згас; померла настоятелька i моя мати.
Достойна черниця здалека вiдчула наближення своеi години; прирекла себе на мовчанку, звелiла принести до кiмнати свою труну. Вона втратила сон, днi й ночi молилася думкою i писала – вона залишила п'ятнадцять мiркувань, якi менi здаються прегарними. Я записала iх.
Якщо колись ви поцiкавитесь знати, якi думки навiюе ця хвилина, я передам iх вам, вони називаються: «Останнi хвилини сестри де Монi».
При наближеннi смертi вона наказала одягти себе; лежала на лiжковi, iй дали останне причастя; в руках тримала розп'яття. Було це вночi. Свiчки освiтлювали цю жалiбну сцену. Ми стояли навкруги, ридали, крики лунали в келii, аж ось очi iй зненацька заблищали. Вона раптово пiдвелася, заговорила, ii голос був майже такий, як i коли вона була здорова. Утрачений дар вернувся до неi – вона пожурила нас за сльози, нагадавши нам, що на неi чекае вiчне блаженство.
– Дiти моi, горе ваше ошукуе вас. Отам, отам, – казала вона, показуючи на небо, – служитиму я вам; моi очi не покинуть цього дому, я заступатимуся за вас i буду почута… Пiдiйдiть усi, щоб я обняла вас; прийдiть дiстати мое благословення й почути прощальне слово…
Так померла ця рiдкiсна жiнка, що полишила по собi жалi, якi не скiнчаться нiколи.
Мати моя померла, повернувшись iз маленькоi подорожi, яку зробила наприкiнцi осенi до однiеi з дочок. Вона журилася; ii здоров'я пiдупало. Так i не дiзналась я нi про iм'я свого батька, нi про iсторiю свого народження. Той, хто був ii i моiм духiвником, передав менi вiд неi пакуночок – то було п'ятдесят луi з запискою, загорненi й зашитi в бiлу шматину. У записцi вона зверталася до мене:
