– І що, кожного дня пiшки на роботу й назад?
– Інодi пiшки, iнодi на трамваi.
– Надiйко, переселялися б ви до нас у будинок, – заговорила вдова. – Он Самсон тепер сам залишився. Вiн вам з радiстю однiею кiмнатою поступиться!
– Та в мене зарплата не така, щоб кiмнату знiмати. – У голосi дiвчини почувся жаль.
– А ви безкоштовно селiться! – запропонував Самсон. – Вважайте, що для потреб роботи ви цю кiмнату реквiзували!
– Для реквiзицii треба, щоб документ начальство пiдготувало, – цiлком серйозно мовила Надiя.
– Це я пожартував, буцiмто жартiвлива реквiзицiя!
– Ну, знаете, Самсоне! – вона зiтхнула. – Повертатися з роботи додому в темрявi – це вам не жарт!
Самсон вибачився, ще раз повторив свое запрошення, яке, що правда, спочатку вдова зробила.
Поки пили чай, за вiкном вистрiлили i з криком кудись побiгли невiдомi.
– Пiду я вже, – занервувалася пiсля цього шуму Надiя.
– Залишайтеся, – попросив ii Самсон.
– Нi, пiду! Інакше мама всю нiч не спатиме!
Вона пiдвелася, застебнула кожушок, пов’язала теплу хустку на голову.
Вдова запитально втупилася в Самсона. Вiн пiдхопився.
– Я вас проведу! – сказав твердо, по-вiйськовому.
– Дякую! – погодилася дiвчина.
– Ви тiльки хвилинку зачекайте, я переодягнуся в тепле! – попросив вiн.
6
Нiчний Киiв, яким вiн повертався додому з Подолу, нескiнченно вразив i налякав Самсона. Якщо, проводжаючи та слухаючи на ходу Надiю, вiн легко жартував i навiть побiг по Хрещатику за трамваем, що вiз замiсть пасажирiв якiсь мiшки з червоноармiйською охороною, пообiцявши Надii зупинити його та переконати трамвайника та солдатiв довезти iх хоча б до Думськоi площi, то легкiсть змiнив страх, як тiльки за дiвчиною зачинилися зеленi параднi дверi двоповерхового будинку на Набережно-Микiльськiй. Ще до Олександрiвськоi площi вiн дiйшов спокiйно безлюдними, страшними своею раптовою порожнечею вулицями. А як тiльки ступив на Олександрiвську, то над головою пролунав рушничний залп, i Самсона пригнуло до брукiвки так, що вiн мало руками ii не торкнувся. Визначити, звiдки цей залп донiсся, Самсону не вдалося. Згадав вiн слова лiкаря Ватрухiна про те, що вушна раковина, звiльнена вiд вуха, усi шуми без розбору та напрямку в голову приносить. Зрозумiв принаймнi, що залп звiдкись iз правого боку донiсся. Змусив себе випростати спину та прискорити крок, аби швидше вiдкритий простiр площi перетнути.
І тут, якраз лiворуч, зi сторони, чутноi тепер краще й тихiше, задзвенiв, наближаючись, трамвай. Час для трамваiв був уже пiзнiй, так що iхати вiн мiг тiльки в трамвайнi гаражi. Зупинившись пiд деревом, злившись у темрявi з його стовбуром, Самсон дивився на вагон, який наближався. Дивився та дивувався, розумiючи, що iде вiн не порожнiй, а везе людей, i люди цi якось занадто однаковi – червоноармiйцi. Не затримуючись на зупинцi, поiхав трамвай далi на Межигiрську, зникнувши за темним громаддям двоповерхових i триповерхових будiвель.
Самсон, перечекавши хвилину, поспiшив до лiвого боку Гостинного двору, а звiдти – вгору по Андрiiвському узвозу.
І тут, на Андрiiвському, чекало його ще одне потрясiння, тому що спочатку почулися короткi та злi перекрикування чоловiчих голосiв. Вiн зупинився i сховався за рiг одноповерхового будиночка з темними вiкнами. Звiдти вже побачив, як вiдчинилися дверi будинку по той бiк узвозу та трохи вище i як iз них червоноармiйцi винесли якiсь меблi. А слiдом за ними вискочив чоловiк у пiжамi й почав хапати одного з солдатiв за рукав. Другий солдат зняв з плеча гвинтiвку й проткнув чоловiка в пiжамi багнетом наскрiзь. Той спочатку осiв, а потiм упав обличчям униз на брукiвку. Форкнув кiнь. «Навантажуй!» – крикнув хтось, i кiнь витяг пiд свiтло неяскравого лiхтаря вiз, на нього почали солдати закидати стiльцi, а потiм пiдняли й нiжками догори опустили обiднiй стiл невеликих розмiрiв, напевно, на чотирьох персон.
Дверi так i залишилися вiдчиненими. Вiзник шмагонув коня, розвернув його мордою вгору, у бiк церкви Андрiя Первозванного. Повiльно потягнув той поклажу, а червоноармiйцi – було iх, може, четверо – почали заплигувати, щоб теж на возi пiднятись. Вiзник спробував iх зупинити окриками, але швидко замовк, отримавши у вiдповiдь обiцянку допомогти йому з життям розлучитися.
Коли вiз зник за плавним поворотом узвозу, Самсон пiдбiг до чоловiка в пiжамi. Той уже не дихав. Тодi Самсон заглянув в iншi вiдчиненi дверi, крикнув: «Є хто?» i, не дочекавшись вiдповiдi, пройшов у пiд’iзд, ступив в iншi вiдчиненi дверi. Там, у невеликiй квартирцi, усе було розкидано по пiдлозi. Пiд ногами хруснула розбита чашка. Самсон побачив протягнутий по стiнi провiд до люстри. Знайшов вимикач. Клацнув, але свiтло не спалахнуло. Приватним домовласникам цiеi ночi електрики не давали.
Постоявши на вулицi ще з хвилину над тiлом убитого, вiн, важко зiтхнувши, поспiшив нагору до Михайлiвськоi площi. Поспiшив, однак раз у раз зупинявся та прислухався, не бажаючи наздогнати випадково вiз iз червоноармiйцями та реквiзованими дорогими, цiнними меблями.
У дiм зайшов на початку третьоi, оповитий неприемними, згущеними нiчною вологiстю запахами неприбраних вулиць. Зняв стьобану ватяну куртку, понюхав ii перелякано. Здалося, що ввiбрала вона в себе все це амбре, що нервуе втомлену душу. Знову вдягнув, аби зiгрiтися. Сил вистачило тiльки на те, щоб у грубцi три полiна запалити, вiд чого, звичайно, буде бiльше теплого запаху, нiж тепла. Але не сидiти ж бiля грубки до ранку! Штани Самсон зняв, а спати лiг у двох парах пiдштанкiв i в плетеному светрi, надягнутому на теплу зимову сорочку.
Однак виспатися не вийшло. За вiкном тiльки засiрiв березневий рiденький свiтанок, як у дверi грубо загрюкали. Точно так, як напередоднi, коли приходили червоноармiйцi рееструвати швейнi машинки, що перебувають у приватнiй власностi. Але тодi пiсля грубого стукоту пролунав стукiт чемний – вiд удови двiрника. Цього разу ii поруч iз тими, що стукають, схоже, не було.
Похитуючись, Самсон вийшов у коридор, прочинив дверi, i тут же його вiдштовхнули вбiк, а до квартири щось занесли. Усе це вiдбувалося в напiвтемрявi. Електрики ще не було, як i сонця за вiкном, а запалити свiчку сонний господар квартири не додумався.
Але вiн зауважив, що вiзитерами знову були вiйськовi червоноармiйцi у своiх мишачого кольору шинелях. Тупiт iхнiх чобiт накопичувався в головi, викликав бiль. Самсон притиснув пiд бинтом голу вушну раковину, вiдступив назад. І тут перед його обличчям спалахнув сiрник, i хтось удивився в його очi. Цей хтось, низенький, примружений, здавався знайомим.
– Здоров, пане! – сказав вiн. – Ми в тебе були, пам’ятаеш?
Самсон кивнув.
– Це поки що речi своi занесли, три ящики. Не чiпай! А пiзнiше заселимося! Нам командир папiрець дав. Усе по закону!
І вiн простягнув Самсону м’ятий клаптик паперу.
У квартирi раптово стало тихо, але на вулицi за вiкном заiржав кiнь i почувся скрип колiс воза.
Умиваючись, Самсон одягнувся. Спустився на перший поверх, постукав до вдови.
Вона вже не спала, зустрiла на порозi з гасовою лампою в руцi, але до квартири не пустила.
– Вони сказали, що до мене заселяться! – поскаржився Самсон.
– Ну а що я можу, – зiтхнула вона. – Може, у вашого татуся друзi якi залишилися, що допомогти можуть?!
– Гаразд, вибачте! – Самсон розвернувся, ступив на першу сходинку, вона жалiбно скрипнула.
Як тiльки повернувся до квартири, дали електрику. Пiд стiною в коридорi стояли три вiйськовi ящики без замкiв. Вiн пiдняв кришку ближнього. Зверху лежала оксамитова портьера. Самсон пiдняв ii край i побачив срiбний свiчник, дерев’янi колодки для взуття, шевський молоток, коробку фотоапарата…
Згадав про «папiрець», отриманий вiд низенького червоноармiйця. Прочитав: «Цим пiдтверджую, що червоноармiйцi Цвiгун Антон i Бравада Федiр призначаються на постiй за адресою Жилянська, 24, квартира 3. Пожильцi квартири зобов'язанi iх годувати i забезпечити трьома змiнами нижньоi бiлизни, не рахуючи двох змiн бiлизни постiльноi». Наприкiнцi: «Комiсар» i нерозбiрливий пiдпис, а поверх нього змащена печатка.
Самсон зовсiм знiтився. «Чим же я iх годуватиму?» – задався вiн питанням.
Перерахував «керенки», «думки» i карбованцi, що залишалися в квартирi, знайшов iще кiлька царських банкнот i монет. Царськi, звичайно, у Киевi вже давненько не брали, але хто його знае, денiкiнцi ж недалеко i, за чутками, наступають! А сам Денiкiн – людина царська, якщо вони переможуть, то й грошi з двоголовими орлами повернуть. Царськi банкноти залишалися найбiльшими та найкрасивiшими. І хрустiли в руках так, що вiддавалися в головi хрустiнням свiжого яблука на зубах. «Керенки» та карбованцi не хрустiли взагалi. І розмiром бiльше говорили про кризу в паперовiй справi, нiж про свою платiжну спроможнiсть. Хоча й про платiжну спроможнiсть теж могли розмiром розповiсти, якщо порахувати, скiльки штук карбованцiв або «керенок» може на однiй царськiй троячцi або навiть «катеринцi» помiститися!
«А може, треба на роботу влаштуватися? – замислився тут Самсон, розумiючи, що грошей надовго не вистачить, i згадавши, як Надiя про свою службу розповiдала. – Адже вона службою не обтяжуеться, подобаеться iй бути корисною, а ще й зарплату державну отримувати! І картки на хлiб по першiй категорii, а не по третiй!»
Захотiлося Самсону з кимось iз тих, хто до новоi влади пристосувався, порадитися. Лiкар Ватрухiн для поради не пiдходив. Було зрозумiло, що вiн вiд усього нового ховаеться. З тих, iз ким Самсон разом навчався, тiльки Бабукiн горiв революцiею, а не потягом до знань. Треба до нього на Столипiнську сходити! Вiн, як людина, якiй Самсон завжди в борг давав, давню дружбу згадае й допомогу надасть!
Окрилений своiм рiшенням, Самсон поснiдав вiвсянкою з комiрчини запасiв, випив чаю, упаковка якого, куплена нещодавно за сто «керенських», своiми слонами кликала до Індii.
Як стемнiло, зiбрався вiн було на вихiд, але тут прийшли два червоноармiйцi, яких комiсар iз нерозбiрливим пiдписом визначив Самсону на постiй.
– А я йти збирався, – пробурмотiв вiн розгублено, коли вони зi стуком поставили своi гвинтiвки в коридорi прикладами вниз.
– Та йдiть, iдiть! Нам то що! – махнув рукою високий.
