Грошi вiн одержав усюди.
Коли Швейк iз честю повернувся зi свого походу i показав триста крон, фельдкурат, який тим часом уже вмився i переодягся, був дуже здивований.
– Я взяв усе за одним рипом, – промовив Швейк, – аби нам завтра або пiслязавтра не довелося знову турбуватися про грошi. Все йшло гаразд, але перед капiтаном Шнаблем я таки мусив упасти навколiшки. Це якась потвора! Та коли сказав йому, що вам треба платити алiменти…
– Алiменти? – перелякано повторив фельдкурат.
– Авжеж, алiменти, пане фельдкурате, вiдступне дiвчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а менi нiчого iншого на думку не спало. У нас один швець платив алiменти вiдразу п’ятьом дiвчатам. Вже й не знав, бiдолаха, що робити, i теж позичив для цiеi справи грошi. І уявiть собi, кожен спiвчував, що вiн справдi у скрутному становищi. Розпитували мене, що то за дiвчина. Я сказав, буцiмто дуже вродлива i iй немае ще п’ятнадцяти рокiв. Розпитували про ii адресу.
– Ну й гарно ж ви це залагодили, Швейку, – зiтхнув фельдкурат i почав ходити кiмнатою. – Знову компрометацiя! – сказав вiн, хапаючись за голову. – А тут ще й голова болить.
– Я дав iм адресу однiеi старенькоi глухоi панi на нашiй вулицi, – пояснив Швейк. – Я хотiв влаштувати справу грунтовно, бо наказ – е наказ. Я насiдав, отож i мусив щось вигадати. До речi, у передпокоi чекають на фортепiано. Я iх привiв, аби вони забрали йогo в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І мiсце звiльниться, i бiльше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокiй. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепiано, я скажу, що в ньому полопалися струни й ми вiдiслали його на фабрику в ремонт. Двiрничцi я теж так сказав, хай не дивуеться, коли фортепiано будуть виносити й вантажити на пiдводу. Є в мене купець i на канапу. Це один мiй знайомий, вiн гендлюе старими меблями. Вiн прийде до нас по обiдi. Тепер цiни на шкiрянi канапи пiшли вгору.
– Бiльше ви нiчого не накоiли, Швейку? – спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я замiсть двох пляшок горiхiвки, яку купуе пан капiтан Шнабль, принiс п’ять, щоб у нас був якийсь запас i ми мали що пити. Можуть тi люди забрати фортепiано? А то ломбард перед носом зачинять.
Фельдкурат безнадiйно махнув рукою, i за мить фортепiано вже вантажили на вiзок.
Повернувшися з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горiхiвки. Той сидiв i лаявся, чому на обiд йому подали недосмажену вiдбивну. Фельдкурат знову був у своiй стихii. Вiн заявив Швейковi, що вiд завтрашнього дня починае нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матерiалiзм, а треба жити духовним життям.
Вiн розводив цю фiлософiю щось iз пiвгодини. Коли вже була вiдкоркована i третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, i фельдкурат за безцiнь продав йому канапу, запрошуючи торговця залишитися погомонiти, i був дуже невдоволений, коли той вiдмовився, перепрошуючи: йому, мовляв, треба купувати ще нiчний столик.
– Шкода, що в мене немае такого, – розчаровано сказав фельдкурат. – Хто ж може передбачити все заздалегiдь!
Коли торговець старими меблями пiшов, фельдкурат завiв дружню розмову зi Швейком i розпив з ним нову пляшку. Частина цiеi балачки присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жiнок i до карт.
Сидiли довго. Уже й вечiр застав Швейка i фельдкурата за дружньою бесiдою.
Але вночi вiдносини змiнились. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь iншим i казав йому:
– В жодному разi не йдiть. Пам’ятаете того рудого кадета з обозу?
Ця iдилiя тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратовi:
– Досить з мене! Теперь лiзь у лiжко й хропи! Ясно?
– Лiзу, голубе, лiзу, чому ж не лiзти, – белькотiв фельдкурат. – Пам’ятаеш, як ми ходили до п’ятого класу i я за тебе писав роботи з грецькоi мови? У вас вiлла в Збраславi[141 - Збраслав – дачна мiсцевiсть поблизу Праги.], й туди можна добиратися пароплавом по Влтавi. Ви знаете, що таке Влтава?
Швейк примусив його скинути черевики й роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свiй протест перед якимись уявними особами.
– Бачите, панове, – звернувся вiн до шафи й фiкуса, – як зi мною поводяться моi родичi. Я не визнаю нiяких родичiв, – раптом вирiшив вiн, лягаючи в постiль. – Хоч би небо й земля змовилися проти мене, я не бажаю iх знати.
І кiмнатою розляглося фельдкуратове хропiння.
IV
У цi ж днi Швейк вiдвiдав свою стару служницю панi Мiллерову. Удома Швейк застав ii двоюрiдну сестру. Плачучи, вона розповiла, що панi Мiллерову заарештували того самого вечора, коли вона вiдвезла Швейка на вiйну. Стареньку судили у вiйськовому судi, а оскiльки так нiчого й не змогли довести, ii вiдправили до концентрацiйного табору в Штейнгофi. Вiд неi вже прийшов лист.
Швейк узяв цю родинну релiквiю i прочитав:
«Мила Анiнко!
Нам тут дуже добре, всi ми здоровi. Сусiдка по лiжку мае висипний… з’явилася тут i чорна…
Все iнше в порядку, iсти маемо досить i збираемо картоплянi… на юшку. Я чула, що пана Швейка вже… Ти якось довiдайся, де вiн похований, щоб пiсля вiйни ми могли обсадити його могилу квiтами. Я забула тобi сказати, що на горищi, в правому кутку, в ящику, залишилося маленьке цуценя, пiнчер. Але вже багато тижнiв йому нiхто не давав iсти, ще з того часу, як прийшли мене… Отже, думаю, що вже пiзно. І той песик теж пiшов на той…»
А через усю сторiнку рожевий штемпель:
«Zensuriert. K. und K. Konzentrationslager Steinhof».[142 - Переглянуто цензурою. Імператорсько-королiвський концентрацiйний табiр Штейнгоф (нiм.).]
– І справдi, цуценя було вже неживе, – хлипала двоюрiдна сестра панi Мiллеровоi. – І кiмнати своеi ви б не впiзнали. Винайняла ii кравчиням, а вони з неi зробили дамський салон. Всюди по стiнах моди, у вiкнах букети.
Двоюрiдна сестра панi Мiллеровоi не могла заспокоiтись. Нарiкаючи й не перестаючи хлипати, вона висловила нарештi побоювання, чи не втiк Швейк часом iз вiйська i чи не хоче тепер накликати й на неi бiду та ii занапастити. Пiд кiнець вона розмовляла з ним, як iз запеклим пройдисвiтом.
– Кумедно, – сказав Швейк. – Це менi надзвичайно подобаеться. Так, панi Кейржова, ваша правда. Я втiк, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмiстрiв i фельдфебелiв. Тiльки ж глядiть, нiкому нi слова.
Виходячи зi свого дому, де його так негостинно зустрiли, Швейк попросив:
– Панi Кейржова, у пральнi е кiлька моiх комiрцiв i манишок, викупiть iх, аби я мав у що вдягнутися, коли повернуся з армii. Простежте також, щоб у шафi в моему одязi не завелася мiль. А тих панянок, якi сплять на моему лiжку, вiтайте вiд мене.
Потiм Швейк зайшов у шинок «Пiд келихом». Побачивши його, панi Палiвцова вiдмовилася наточити йому пива, бо вiн, мабуть, чкурнув з вiйська.
– Мiй чоловiк, – почала вона ялозити стару iсторiю, – такий уже був обережний, що й на холодне дмухав, а тим часом сидить, бiдолаха, замкнений нi за цапову душу. А такi ось люди, що втекли з вiйська, розгулюють по свiтi. Вас тут на тому тижнi знов шукали. Ми обережнiшi, нiж ви, – закiнчила вона, – а таки встряли в бiду. Не кожний мае таке щастя, як ви.
Цю розмову чув один лiтнiй чоловiк, слюсар iз Смiхова.
Вiн пiдiйшов до Швейка i сказав:
– Будь ласка, пане, почекайте мене на подвiр’i, менi треба з вами поговорити.
На вулицi вiн розговорився з Швейком, якого, зi слiв шинкарки Палiвцовоi, також вважав за дезертира.
Старий признався, що в нього е син, який теж утiк iз вiйська й тепер живе у бабусi в Ясеннiй бiля Йозефова.
Незважаючи на запевнення Швейка, що вiн зовсiм не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку. – Це вам про всякий випадок, – сказав вiн i потяг Швейка з собою до пивноi на розi, – я вас розумiю, i вам нема чого боятись.
Швейк повернувся додому пiзно вночi. Фельдкурата ще не було, вiн прийшов аж пiд ранок, збудив Швейка i сказав:
– Завтра iдемо правити польову месу. Зварiть чорну каву з ромом… Або краще зварiть грог.
Глава XI
Швейк iз фельдкуратом iдуть правити польову месу
I
Пiдготовка до вбивства людей вiдбувалася завжди з iм’ям Бога або якоiсь iншоi вищоi iстоти, яку витворило людство у своiй фантазii.
