І весь час вiд вiвтаря лунало «i так далi», «напевно», наперемiну з Богом i всiма святими.
В екстазi й ораторському запалi фельдкурат називав i принца Євгенiя Савойського святим, який охоронятиме саперiв, коли вони наводитимуть мости через рiки. Проте польова служба обiйшлася без будь-яких обурливих iнцидентiв, приемно й весело. Сапери чудово розважились.
Дорогою додому фельдкурата i Швейка не хотiли пустити iз складаним польовим вiвтарем до трамвая.
– Ось як трiсну тебе оцим святим по головi, – кинув Швейк кондукторовi.
Коли вони, нарештi, добралися додому, виявилося, що дорогою загубили дароносицю.
– Подумаеш, велика втрата! – промовив Швейк. – Першi християни вiдправляли службу i без дароносицi. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, хто знайде ii i вiддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були грошi, то, можливо, й не знайшовся б такий чесний, хоч бувають i такi люди. В нас у Будейовiце у полку був один солдат, несусвiтний бевзь. Вiн якось знайшов на вулицi шiстсот крон i вiднiс iх у полiцiю, i в газетах про нього писали, як про чесну людину, а вiн через те лише сорому набрався. Нiхто iз ним не хотiв розмовляти, кожен цвiкав йому в вiчi: «Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смертi, якщо ти маеш бодай краплю совiстi». Була в нього дiвчина, так та з ним i розмовляти перестала. А коли вiн приiхав додому у вiдпустку, то друзi викинули його пiд час танцiв з пивницi; хлопець почав сохнути, замислюватись i кiнець кiнцем кинувся пiд поiзд. А ще жив колись у нас на вулицi один кравець. Вiн знайшов золотий перстень. Люди остерiгали, щоб не вiддавав його в полiцiю, але вiн, упертий, не послухався. Зустрiли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив, що загубили золотого персня з дiамантом, але потiм глянули на камiнець i кажуть: «Чоловiче, та це ж скло, а не дiамант. Скiльки вам дали за той дiамант? Таких «чесних» ми знаемо». Нарештi з’ясувалося, що хтось iнший загубив золотий перстень з фальшивим дiамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець вiдсидiв три днi, бо вiн, розхвилювавшись, образив полiцая. Але законну нагороду – десять вiдсоткiв, тобто одну крону двадцять гелерiв – вiн усе-таки дiстав, бо цей непотрiб коштував двадцять крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панковi в обличчя, а той подав на нього в суд за образу, i кравцевi припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось i чесно вiддав, той заслуговуе на двадцять п’ять парених рiзок. Треба вiдшмагати, щоб аж посинiв, прилюдно вiдшмагати, аби люди собi це закарбували й знали, як у таких випадках поводитись», – казав вiн потiм. Гадаю, що нашоi дароносицi нам нiхто не принесе, хоч на нiй i е ззаду польова печатка, бо з вiйськовими речами нiхто не хоче мати справи. Краще в рiчку десь укине, аби ще халепи не нажити. Вчора в шинку «Пiд золотим вiночком» я розмовляв з одним селюком, йому вже п’ятдесят шiсть рокiв. Вiн приiхав до Новоi Паки в окружне управлiння запитати, чому в нього реквiзували бричку. Дорогою додому, коли його викинули з окружного управлiння, вiн побачив вiйськовий обоз, що саме прибув i стояв на майданi. Якийсь молодик – вiн вiз консерви для армii – попросив його хвилинку постояти бiля коней та як пiшов, то вже бiльш i не вернувся. Коли ж обоз рушив, то сiльський дядько теж мусив iхати з ними i дiстався аж до Угорщини, а там у якомусь мiстi теж попросив когось постояти бiля воза i лише так урятувався, бо iнакше були б його потягли аж до Сербii. Повернувся додому сам не свiй i бiльше не хоче мати нiчого спiльного з вiйськовими речами.
Увечерi до них у гостi прийшов побожний фельдкурат, той самий, що збирався вранцi також вiдправляти польову службу саперам. Це був справжнiй фанатик. Вiн прагнув кожного навернути до Бога. Коли був ще законовчителем у школi, в рiзних газетах вряди-годи з’являлися про нього замiтки: «Жорстокий законовчитель» або «Законовчитель та його потиличники». Вiн був переконаний, що дитина найкраще засвоiть Закон Божий за допомогою системи рiзок.
Гiсть трохи накульгував на одну ногу – наслiдок зустрiчi з батьком одного учня. Законовчитель набив його сина по головi, бо хлопчик висловлював певнi сумнiви щодо святоi трiйцi й дiстав за це три потиличники: один – за Бога-Отця, другий – за Бога-Сина, а третiй – за Святого Духа.
Сьогоднi вiн прийшов, аби спрямувати свого колегу Каца на праведну путь i навернути його на добрий розум. Почав вiн такими словами:
– Дивуюся, що у вас не висить розп’яття. Де ви молитесь, i де ваш молитовник? Жодна iкона не прикрашае стiн вашоi кiмнати. Що це висить у вас над лiжком?
Кац посмiхнувся: – Це «Сусанна в купальнi»[146 - «Сусанна в купальнi» – картина Рубенса чи Тiнторетто на вiдомий сюжет з бiбл. книги Пророка Даниiла (гл.13). Двое суддiв увiрвалися до лазнi, де купалася дружина судового чиновника Йоакiма i зажадали, щоб вона iм вiддалась. Пiсля вiдмови вони звинуватили ii у перелюбствi й засудили до смертi. Лише Даниiл, допитавши кожного суддю окремо, з’ясував неправду. Сусанну виправдали, а суддiв стратили.], а ця гола жiнка, нижче, – одна моя давня знайома. Праворуч – японська акварель. Вона зображуе сексуальний акт мiж гейшею i старим японським самураем. Правда ж, дуже оригiнально? Молитовник лежить у мене в кухнi. Швейку, принесiть його сюди й розгорнiть на третiй сторiнцi.
Швейк пiшов, i в кухнi тричi раз за разом бахнули витягнутi з пляшок корки.
Побожний фельдкурат ужахнувся, побачивши на столi три пляшки.
– Це легеньке церковне вино, колего, – сказав Кац. – Рислiнг, дуже доброi марки. Смаком схожий на мозельське.
– Я пити не буду! – рiшуче заявив побожний курат. – Я прийшов заронити у ваше серце iскру Божу, щиро поговорити з вами.
– Якщо так, то в горлi у вас пересохне, колего, – промовив Кац. – Пийте, а я буду слухати. Я людина дуже толерантна, можу вислухати й думки iнших.
Побожний фельдкурат трохи надпив i витрiщив очi.
– Ну й хороше ж бiсове вино, колего! Чи ж не так? – спитав Кац. Фанатик вiдповiв:
– Я бачу, ви лихословите.
– Це звичка, – вiдповiв Кац. – Часом я ловлю себе навiть на блюзнiрствi. Пiдлийте, Швейку, пановi курату! Можу вас запевнити, що теж лаюся на всi заставки iменем Господа Бога, Христа розп’ятого та всiх Святих Таiнств. Гадаю, коли вiдкалатаете в армii стiльки, скiльки я, то й ви не гiрше язика наламаете. Це нескладно, а в нас, духовних осiб, небо, Бог, хрест i Святi Таiнства завжди напохватi. Адже ж це звучить гарно i професiонально. Пийте, колего!
Колишнiй законовчитель машинально вiдпив вина. Видно, вiн хотiв щось вiдповiсти, але не змiг. Мiркував.
– Вище голову, колего! – вiв далi Кац. – Не суптеся, немовби вас за п’ять хвилин мають повiсити. Одного разу, чув я, ви в п’ятницю, гадаючи, що це четвер, помилково з’iли в ресторанi свинячу котлету, а потiм в убиральнi запихали собi в горлянку палець, намагаючись виригати все, що з’iли, бо боялися, щоб Господь Бог вас не стер з лиця землi. А я не боюсь у пiст iсти м’ясо, i навiть пекла не боюся. Пардон! Пийте, колего, пийте. Так. Вам уже краще? Чи подiляете ви прогресивнi погляди на пекло i йдете за духом часу, з реформiстами? На вашу думку, в пеклi замiсть звичайних казанiв з сiркою для нещасних грiшникiв стоять автоклави, тобто котли високого тиску, i рожни з електричним мотором? Грiшникiв там, напевно, смажать на маргаринi, й мiльйон рокiв по них перекочуються шляховi катки, скрегiт зубiв там викликають дантисти спецiальними пристроями, квилiння грiшникiв записуеться на грамофоннi платiвки, а потiм тi платiвки посилають нагору до раю задля розваги праведникам. Що ж до раю, то там, по-вашому, дiють пульверизатори з одеколоном, а фiсгармонiя грае Брамса так довго, що кожен волiв би втекти до пекла або до чистилища. В ангелят у задочках аеропланнi пропелери, аби не натруджувати собi крилець. Пийте, колего, пийте! Швейку, налийте йому коньяку, менi здаеться, що йому зле.
Опам’ятавшись, побожний курат зашепотiв:
– Релiгiя – це мiркування вищого порядку. Хто не вiрить в iснування святоi трiйцi…
– Швейку, – перервав його Кац, – налийте пану фельдкуратовi ще чарку коньяку. Хай прочуняе. Розкажiть йому що-небудь, Швейку.
– Бiля Влашима був собi, насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – почав Швейк, – один настоятель, а в нього, коли його економка втекла з дитиною i з грiшми, була служниця. Цей настоятель на старiсть узявся вивчати святого Августина, того самого, що нiбито належить до отцiв церкви. І вичитав вiн там, що кожен, хто вiрить в антиподiв, мае бути проклятий. Покликав вiн свою служницю та й каже: «Слухайте, ви якось менi говорили, що ваш син, слюсар, виiхав до Австралii. Отже, вiн тепер у антиподiв, а святий Августин наказуе, щоб кожен, хто вiрить в антиподiв, був проклятий». – «Отче духовний, – каже йому баба, – таж мiй син присилае менi з Австралii листи i грошi». – «Це диявольська мана, – вiдповiдае iй настоятель, – нiякоi Австралii, за святим Августином, немае, це вас тiльки антихрист обплутав». В недiлю вiн прилюдно прокляв ii в костьолi й кричав, що Австралii немае. Вiдразу ж iз костьолу його вiдвезли до божевiльнi. Правду кажучи, багатьом там мiсце. У монастирi урсулинок зберiгаеться пляшечка з молоком Дiви Марii, яким вона годувала Ісусика, а в сирiтському домi бiля Бенешова, коли туди привезли святу воду з Лурда[147 - …коли туди привезли святу воду з Лурда – мiсто у Францii, куди ходили католицькi паломники до статуi Божоi матерi, яка вважалась чудотворною i до джерела святоi води.], сироти вiд цiеi води дiстали таку бiгунку, якоi й свiт не бачив.
Побожному фельдкуратовi почало мигтiти в очах. Вiн опритомнiв завдяки новiй порцii коньяку, який ударив йому в голову i, клiпаючи очима, спитав Каца:
– Ви не вiрите в непорочне зачаття Марii? Ви не вiрите, що палець Святого Іоанна Хрестителя, який зберiгаеться в пiаристiв, справжнiй? А взагалi в Господа Бога ви вiрите? І якщо не вiрите, то чому ви стали фельдкуратом?
– Вельмишановний колего, – вiдповiв Кац, поплескуючи спiврозмовника по-панiбратському по плечу, – поки держава не визнае, що солдати, йдучи в бiй умирати, не потребують Божого благословення, доти фельдкуратство буде добре оплачуваною професiею. До того ж на цiй службi аж нiяк не перевтомишся. Для мене це краще, нiж бiгати полiгонами i тупцяти на маневрах. Ранiше я дiставав накази вiд начальникiв, а сьогоднi роблю, що заманеться. Представляю того, хто не iснуе. І сам граю роль Бога. Якщо не захочу комусь вiдпустити грiхiв, то не вiдпущу, хоча б вiн благав мене навколiшках. А втiм, таких би знайшлося до бiса мало.
– Я люблю Господа Бога, – сказав побожний фельдкурат, гикнувши, – дуже його люблю. Дайте менi трохи вина. Я шаную Господа Бога, – повiв вiн далi, – дуже його шаную i поважаю. Нiкого так не шаную, як його.
Враз вiн гупнув кулаком об стiл, аж пляшки пiдскочили.
– Бог – це велич, це щось неземне. Вiн чесний у своiх дiлах, осяйний, як сонце, i нiхто в менi цiеi вiри не похитне. І святого Йосифа поважаю, всiх святих поважаю, крiм святого Серапiона[148 - …крiм святого Серапiона – таких святих кiлька. Один – чернець-пустельник, уславився тим, що продавав себе у рабство, щоб проповiдувати Слово Боже заможним людям. Пом. в добровiльному вигнанствi 388 р. Другий – епископ у Єгиптi (пом. 365 р.). Ще один – герой «Легенди про сiмох сплячих» («Легенди про сiмох братiв») стражник рим. iмп. Децiя. Рятуючись вiд переслiдувань разом з шiстьма своiми братами, сховався в печерi. Імператор наказав замурувати iх живцем. Але Господь iх приспав. І коли вони прокинулися (в 447 р.) то вважали, що пройшла лише одна нiч. Вони вислали одного за харчами в Ефес. Коли люди довiдалися про цi дива, то захотiли iх побачити. Але всi семеро дуже швидко померли.]… Дуже вже паскудне в нього iм’я.
– Справдi, не завадило б йому подати прохання про змiну iменi, – зауважив Швейк.
– Люблю Святу Людмилу й Святого Бернарда[149 - Люблю Святу Людмилу i Святого Бернарда… – Св. Людмила (870—921). Бабуся Св. Вацлава – чеського патрона. Пiдступно вбита у замку Тетiн. Канонiзована в ХІ ст.; Св. Бернард (Бернхард) з Аости (ХІ ст.) – нар. у Савоi. Був архiд’яконом в м. Аоста (бiля Турина). Разом з однодумцями в 1049 р. заснував монастир на гiрському перевалi (зараз Вел. СенБернар) у швейцарських Альпах на вис. 2473 м., де давав подорожнiм прихисток пiд час непогоди. Вивiв особливу породу собак (сенбернар), яка пристосована рятувати людей з-пiд снiгу пiсля лавин. Вважаеться покровителем альпiнiстiв та жителiв Альп. Зображувався в рясi Ордену августинiв з глечиком вина, зерном, блискавкою, а також – чортом, який лежить бiля його нiг. Його день вiдзначають 15 червня.Не плутати iз Св. Бернардом Клервоським (1090—1153) – одним iз засновникiв Ордену бернардинцiв (цiстерцiанцiв).], – вiв далi колишнiй законовчитель. – Вiн урятував чимало прочан на Сен-Готардi. Носить на шиi пляшку з коньяком i розшукуе занесених снiгом.
Розмова набрала iншого спрямування. Побожний курат почав патякати таке, що нi в якi ворота не лiзло.
– Шаную немовлят i iхне свято двадцять восьмого грудня. Ірода ненавиджу. Коли курка спить – свiжих яець не дiстати.
Вiн вибухнув реготом i заходився спiвати:
Святий Боже, святий крiпкий…
Однак одразу ж урвав i, пiдвiвшись, суворо запитав Каца:
– Ви не вiрите, що п’ятнадцятого серпня свято вознесiння Дiви Марii?
Веселощi були в повному розпалi. З’явилися ще пляшки, й Кац час вiд часу вимагав:
– Скажи, що не вiриш у Господа Бога, а то не наллю.
Здавалося, що повернулися днi переслiдувань перших християн. Колишнiй законовчитель спiвав якусь пiсню про мученикiв часiв Римськоi iмперii i горлав:
– Вiрю в Господа Бога, не зречуся його. Не треба менi твого вина! Я можу й сам по нього послати!
Нарештi його поклали в лiжко. Перед тим як заснути, вiн урочисто проголосив, пiднiсши праву руку, наче до присяги:
– Вiрю в Бога-Отця, Сина i Святого Духа! Принесiть менi молитовник!
Швейк тицьнув йому в руку якусь книжку, що лежала на нiчному столику, i побожний фельдкурат заснув з «Декамероном» Боккаччо в руках.
Глава XIII
Швейк йде соборувати
Фельдкурат Отто Кац сидiв, замислившись, над циркуляром, який вiн саме принiс iз казарми. Це було засекречене розпорядження вiйськового мiнiстерства:
