– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, нема.
– Е-е, а чому ж у вас нема сiрникiв? Кожен солдат повинен мати сiрники, щоб закурити. Солдат, який не мае сiрникiв, вiн е… Що е?
– Вiн е, насмiлюсь доповiсти, без сiрникiв, – вiдповiв Швейк.
– Дуже правильно, вiн е без сiрникiв i не може нiкому дати прикурити. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?
– Насмiлюсь доповiсти, не смердять.
– Так. Це по-друге. А тепер – по-трете. П’ете горiлку?
– Насмiлюсь доповiсти, горiлки не п’ю, тiльки ром.
– Добре, гляньте лишень на цього солдата. Я позичив його на сьогоднi у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А вiн нiчого не п’е, не… неп… питущий, i тому почалапае з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та-такоi людини менi не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’е лише воду i мукае, як вiл. Т-ти, непитущий! – звернувся вiн до вояка. – І як же тобi не с-сором, йолопе. За це б тобi заiхати зо два рази у вухо!
Фельдкурат раптом звернув увагу на Швейкових конвоiрiв. Вони, хоч як намагалися стояти рiвно, хиталися, марно опираючись на своi гвинтiвки.
– Ви п’я… п-п’янi! – сказав фельдкурат. – Ви нажлуктилися пiд час служби, i за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберiть у них гвинтiвки, вiдведiть на кухню i стережiть, поки не прийде патруль забрати iх. Я зараз зателефо-ну-ну-ную до казарми.
Таким чином, слова Наполеона «На вiйнi ситуацiя мiняеться щохвилини» знайшли тут свое цiлковите пiдтвердження. Вранцi вели Швейка пiд багнетами й боялися, аби вiн не втiк, потiм Швейк вiв конвоiрiв, а врештi – вже сам iх i стерiг.
Вони не усвiдомлювали собi цiеi змiни, аж поки, сидячи в кухнi, не побачили бiля дверей Швейка з гвинтiвкою i багнетом.
– Я б чогось випив! – зiтхнув маленький оптимiст, тодi як на довганя знову напав скептицизм i вiн сказав, що все це пiдла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це вiн, мовляв, наштовхнув iх на таке неподобство. Обiцяв, буцiмто завтра його повiсять, а тепер з усього видно, що вся та iсторiя зi сповiддю й вiшанням – тiльки жарти.
Швейк вiдмовчувався i походжав бiля дверей.
– Ну й бовдури ж ми, – бiдкався довгань. Нарештi Швейк, вислухавши всi звинувачення, заявив:
– Тепер ви принаймнi бачите, що вiйськова служба вам не мед. Я виконую свiй обов’язок. Я так само вклепався в цю iсторiю, як i ви, але, як кажуть, менi всмiхнулося щастя.
– Я б таки чогось випив, – розпачливо повторював оптимiст.
Довгань пiдвiвся i непевним кроком попрямував до дверей. – Пусти нас додому, – сказав вiн Швейковi, – не дурiй, колего!
– Три кроки вiд мене! – вiдповiв Швейк. – Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомi.
У дверях з’явився фельдкурат:
– Я… я нiяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідiть додому i запам’ятайте собi, що напиватися пiд час виконання службових обов’язкiв – заборонено. Марш звiдси!
Треба вiддати належне фельдкуратовi: у казарми вiн не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настiльну електричну лампу.
II
Вже третiй день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца й за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик надпоручика Гельмiха i сказав Швейковi, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.
Дорогою денщик розповiв Швейковi, нiбито фельдкурат посварився з надпоручиком, розбив пiанiно, i тепер п’яний як чiп, i не хоче йти додому. Надпоручик Гельмiх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, i той сидить пiд дверима на пiдлозi й куняе.
Прибувши на мiсце, Швейк струснув фельдкурата за плечi, а коли той щось замимрив i розплющив очi, Швейк козирнув i сказав:
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я прибув.
– А що вам тут треба?
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я дiстав наказ забрати вас звiдсiля.
– Ви дiстали наказ забрати мене? А куди ж ми пiдемо?
– До вас на квартиру, пане фельдкурате.
– А нащо ж менi йти до себе на квартиру, хiба я не в своiй квартирi?
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, ви в коридорi чужого дому.
– А-а як я сюди потрапив?
– Насмiлюсь доповiсти, ви були в гостях.
– В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляетесь.
Швейк пiдняв фельдкурата i спер його на стiну. Фельдкурат хитався з боку на бiк, падав на нього i при цьому застерiгав:
– Я впаду! Впаду, – твердив вiн знову, дурнувато посмiхаючись.
Нарештi Швейковi вдалося прихилити фельдкурата до стiни, i той у новiй позi знову почав дрiмати.
Швейк розбудив його.
– Що вам потрiбно? – спитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стiнi й сiсти на пiдлозi. – Що ви за один?
– Насмiлюсь доповiсти, – вiдповiв Швейк, притискаючи фельдкурата до стiни, – я ваш денщик, пане фельдкурате.
– У мене немае нiякого денщика, – насилу промимрив фельдкурат i зробив нову спробу звалитися на Швейка. – Я не фельдкурат, а свиня, – признався вiн iз щирiстю пияка, – пустiть мене, пане, я вас не знаю.
Недовга боротьба скiнчилася цiлковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу i стяг фельдкурата зi сходiв до пiд’iзду, де фельдкурат знову почав опинатись, аби його не витягли на вулицю.
– Я вас не знаю, – невпинно торочив, борюкаючись зi Швейком, фельдкурат. – Ви знаете Отто Каца? Це я. Я був у архиепископа, – репетував вiн, тримаючись за дверi пiд’iзду. – Мною цiкавиться Ватикан, розумiете?
Швейк вiдкинув «насмiлюсь доповiсти» i заговорив з фельдкуратом iнтимним тоном:
– Пусти дверi, кажу, бо як врiжу тобi по мармизi. Ходiм додому, та й годi. Не розмовляти!
Фельдкурат пустив дверi й звалився на Швейка.
– Так, ходiмо кудись, але до «Шугiв» не пiду[126 - …але до «Шугiв» я не пiду… – «Шуги» – ресторан у Празi.], там я заборгував.
Швейк випхав його з пiд’iзду i, шарпаючи, поволiк по тротуару.
