– Що це за пан такий? – спитав хтось iз зустрiчних.
– Це мiй брат, – вiдповiв Швейк, – дiстав вiдпустку i приiхав вiдвiдати мене. Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.
Почувши останнi слова, фельдкурат промугикав якийсь мотивчик з оперети, якоi б нiхто не пiзнав, i вiдразу ж почав чiплятися до перехожих:
– Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днiв, аби його тiло можна було покропити святою водою… – І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його пiд пахви й знову потягнув додому.
Витягши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, мов кицька з переламаним хребтом, i мугикав:
– Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobis-cum.[127 - Господь з вами i з духом твоiм. Господь з вами (латин.).]
На бiржi вiзникiв Швейк посадив фельдкурата пiд муром, а сам пiшов торгуватися з ними. Один iз них заявив, що вiн цього пана дуже добре знае, бо раз уже його возив, i бiльше не повезе.
– Обригав менi геть усе i не заплатив навiть за проiзд. Я його возив щось години зо двi, поки знайшов, де вiн мешкае. Потiм я тричi приходив по грошi, i лише тиждень тому вiн дав менi за все п’ять крон.
Пiсля довгих умовлянь один iз вiзникiв погодився iх везти.
Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, i хтось тим часом зняв у нього з голови й забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивiльному).
Швейк збудив свого хазяiна й за допомогою вiзника завантажив його в дрожки. Там фельдкурата охопила цiлковита апатiя. Швейк здався йому полковником Юстом, з сiмдесят п’ятого пiхотного полку, i вiн кiлька разiв повторив:
– Не гнiвайся, друже, що я тикаю тобi: я – свиня!
Одну мить здавалося, що пiдстрибування дрожок на брукiвцi витвережуе його. Вiн сiв рiвно i заспiвав якийсь уривок з невiдомоi пiснi. Можливо, це була його iмпровiзацiя:
Вiн мене в тi днi щасливi
На колiна брав колись,
В Мерклiнi тодi жили ми,
Бiля Домажлiце.
За хвилину, однак, йому знову свiт замакiтрився, i, звернувшись до Швейка, вiн поцiкавився, примруживши одне око:
– Як ся маете, шановна панi? Виiжджаете кудись на дачу? – В очах у нього двоiлося, i пiсля короткоi паузи вiн докинув:– Зволите мати дорослого сина? – І показав пальцем на Швейка.
– Сядеш ти каменем чи нi? – визвiрився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилiзти з ногами на сидiння. – Гадаеш, я тебе не навчу порядку?
Фельдкурат затих i маленькими свинячими очицями почав роздивлятися довкола, нiяк не розумiючи, що, власне, з ним дiеться.
А далi, вже цiлковито втративши розум, звернувся до Швейка i тужливо сказав:
– Панi, дайте менi перший клас[128 - Панi, дайте менi перший клас… – П’яний фельдкурат уявляе, що розмовляе зi служницею в платному туалетi.], – i зробив спробу спустити штани.
– Зараз же застебнися, свинюко! – гримнув Швейк. – Тебе вже знають усi вiзники, ти вже раз обригав усе, а тепер ще й таке вигадав. Не сподiвайся, що тобi знову удасться не заплатити, як торiк.
Фельдкурат меланхолiйно пiдпер голову долонею i почав спiвати: «Вже мене нiхто не любить…» Але вiдразу й урвав свiй спiв i промовив:
– Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will![129 - Пробачте, любий друже, ви дурень! Я можу спiвати, що хочу! (нiм.)]
Потiм вiн зiбрався, мабуть, засвистiти якусь мелодiю, але замiсть цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпр-р», що конi зупинилися. Коли за наказом Швейка вони поiхали далi, фельдкурат почав замiсть сигарети розкурювати мундштук.
– Не горить, – промовив вiн розпачливо, вичиркавши цiлу коробочку сiрникiв. – Це ви на них дмухаете.
Але зараз же з’iхав на iнше i засмiявся:
– Ну й кумедiя! Ми в трамваi самi. Еге ж, колего? – І почав нишпорити по кишенях.
– Я загубив квиток, – вигукнув вiн. – Зупинiть! Цей квиток треба знайти!
Та врештi безнадiйно махнув рукою.
– Хай iдуть… – І почав мурмотiти:—У бiльшостi випадкiв… так, все гаразд… У всiх випадках… Ви помиляетесь…
Третiй поверх?… Це вiдмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна панi… Платити… Брав чорну каву…
Уже в напiвснi посварився з якимсь уявним ворогом, який буцiмто заперечував його право сидiти в ресторанi бiля вiкна. Потiм дрожки здалися йому поiздом, i, вихилившись набiк, вiн загукав на всю вулицю по-чеському i по-нiмецькому:
– Нiмбурк, пересадка!
Швейк притяг його до себе, i фельдкурат, забувши про поiзд, почав iмiтувати рiзних тварин. Найдовше вiн iмiтував пiвня, i його «кукурiку» переможно лунало з дрожок.
Взагалi якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий i намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хулiганами людей, яких вони минали. Пiзнiше вiн викинув на вулицю носову хусточку i заволав, щоб вiзник зупинився, бо вiн, мовляв, загубив багаж. Потiм почав оповiдати:
– В Будейовiце був один барабанщик. Оженився вiн, а за рiк помер, – i зненацька зареготав. – Смiшний анекдот? Еге ж?
Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалiсно суворо. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидiння, Швейк раз у раз стусав його попiд ребра, i фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз вiн спробував збунтуватись i вискочити з дрожок, заявивши, що далi не поiде, мовляв, знае: замiсть Будейовiце вони iдуть до Подмоклi. Але Швейк моментально й повнiстю лiквiдував бунт i примусив фельдкурата повернутися до попередньоi позицii на сидiннi, пильнуючи, аби той не заснув. Найделiкатнiшi слова, яких вiн ужив при цьому, були: «Не спи, падлюко!»
На фельдкурата раптом напала меланхолiя: вiн почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.
– Я, люди добрi, самотнiй на цьому свiтi, – кричав вiн з дрожок. – Заступiться за мене!
– Не ганьби мене, – картав його Швейк. – Перестань, а то всi побачать, що ти насмоктався.
– Я нiчого не пив, друже, – вiдповiв фельдкурат. – Я геть тверезий.
Нараз вiн устав i козирнув:
– Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen[130 - Насмiлюсь доповiсти, пане полковнику, я п’яний (нiм.).]. Я свиня, – повторив вiн разiв десять пiдряд iз щирим розпачем.
І, звертаючись до Швейка, заскиглив:
– Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? – Врештi сiв i замурмотiв:– «Навколо мiсяця круги…» Ви, пане капiтане, вiрите в безсмертнiсть душi? А кiнь може потрапити на небо?
Далi вiн почав голосно реготати, але за хвильку посумнiшав i, апатично дивлячись на Швейка, промовив:
– Пробачте, добродiю, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Вiднi? Я пам’ятаю вас iз семiнарii.
Хвилину вiн розважався, декламуючи латинськi вiршi:
– Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo[131 - Aureа prima sata est aetas, quae vindice nullo – «Першим був посiяний вiк золотий, який не знав вiдплати» (лат.). – Слова римського поета Публiя Овiдiя Назона з книги «Метаморфози». П’яний фельдкурат пригадуе завченi, очевидно, ще замолоду рядки з клас. лат. поезii.]. Далi нiяк не втну, – признався фельдкурат. – Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нiчого собi не заподiю. Просто хочу заорати носом, – заявив вiн рiшучим тоном.
