«Вiйськове мiнiстерство скасовуе на час вiйни чиннi iнструкцii щодо соборування солдатiв армii й встановлюе такi правила для вiйськового духовенства:
§ 1. На фронтi скасовуеться соборування.
§ 2. Тяжкохворим i пораненим забороняеться перемiщуватись у тил заради соборування. Обов’язком вiйськових священикiв е негайно передати таких людей вiдповiдним вiйськовим установам для дальшого покарання.
§ 3. В тилових госпiталях можна проводити групове соборування згiдно з висновками вiйськових лiкарiв, якщо вищезгадане соборування не заважатиме роботi вiдповiдних вiйськових установ.
§ 4. У надзвичайних випадках командування вiйськових тилових лазаретiв може дозволити поодиноким особам соборування.
§ 5. Вiйськовi священики зобов’язанi за викликом командування вiйськових лазаретiв соборувати тих, кого запропонуе командування».
Потiм фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повiдомляли, що завтра вiн повинен пiти на Карлову площу до вiйськового лазарету соборувати тяжкопоранених.
– Слухайте, Швейку! – вигукнув фельдкурат. – Хiба це не свинство? Немовби на цiлу Прагу я один-однiсiнький фельдкурат. Чому туди не пошлють отого побожного священика, що в нас недавно ночував? Йти соборувати аж на Карлак? Я вже й забув, як це робиться.
– То давайте купимо собi катехiзис, там усе буде, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Для духовних пастирiв це щось на зразок путiвника для iноземцiв. В Емаузькому монастирi працював один помiчник садiвника; коли вiн захотiв зробитися послушником i дiстати рясу, аби не зношувати свого одягу, мусив купити собi катехiзис i вивчити, як треба хреститись, i хто единий уникнув первородного грiха, i що значить мати чисте сумлiння, та iншi такi дрiбницi, а потiм вiн потайки продав з монастирського городу половину огiркiв, i його з ганьбою вигнали зi святоi обителi. Коли я з ним зустрiвся, вiн менi й каже: «Тi огiрки я мiг продати й без катехiзису».
Коли Швейк принiс куплений катехiзис, фельдкурат, гортаючи сторiнки, казав:
– Диви-но, соборування може здiйснити лише священик, i то виключно елеем, що його освятив епископ. Отже, Швейку, ви не маете права самi до цього братись. Ану ж бо, прочитайте менi, як треба вiдправляти соборування.
Швейк почав читати:
– «Це робиться так: священик мастить хворому окремi органи чуттiв i тим часом молиться: «Через святе помазання i завдяки всеблагому милосердю, хай простить тобi Бог усi твоi грiхи, заподiянi зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком i ходою».
– Хотiлося б менi, Швейку, знати, – обiзвався фельдкурат, – що поганого людина може заподiяти дотиком. Ви можете це менi пояснити?
– О, багато чого, пане фельдкурате. Наприклад: залiзти до чужоi кишенi або на танцях… Ви ж знаете, якi там кумедii бувають?
– А ходою, Швейку?
– Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердились.
– А нюхом?
– Коли хто вiд смороду носа вiдвертае.
– А смаком, Швейку?
– Коли хтось на когось облизуеться, мов кiт на сало.
– А мовою?
– Це вже треба розглядати разом iз слухом, пане фельдкурате. Коли один городить казна-що, а другий уже й вуха розвiсив.
Пiсля цих фiлософських мiркувань фельдкурат на хвилину замислився i сказав:
– Отже, нам потрiбний елей, освячений епископом. Ось вам десять крон, – купiть пляшечку. На вiйськових складах такого елею, звичайно, немае.
І Швейк помандрував по елей, освячений епископом. А розшукати його куди важче, нiж живу воду в казках Божени Немцовоi.[150 - І Швейк помандрував по елей, освячений епископом. А розшукати його куди важче, нiж живу воду в казках Божени Немцовоi. – Немцова Божена (1820—1862) – видатна чеська письменниця. Авторка збiрки «Народнi оповiдання та легенди», повiстей «Бабуся», «В замку i околицях» тощо. Героi Немцовоi – простi люди, якi вiдзначаються глибокою моральною чистотою i внутрiшньою духовною силою.]
Швейк заходив у кiлька аптекарських магазинiв, i досить було йому тiльки вимовити: «Прошу пляшечку елею, освяченого епископом», – як усi вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. А Швейк робив надзвичайно серйозну мiну.
Нарештi вiн вирiшив спробувати щастя в аптеках. У першiй аптецi лаборантовi наказали випровадити Швейка. У другiй хотiли телефонувати до швидкоi допомоги, а в третiй провiзор сказав йому, що на Длоугiй вулицi фiрма «Полак» – торгiвля олiями й лаками – напевне матиме на складi потрiбний йому елей.
Фiрма «Полак» на Длоугiй вулицi справдi була фiрмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму[151 - копайський бальзам – лiкувальна мазь.], – йому наливали скипидару, i все було гаразд.
Коли Швейк прийшов туди i попросив на 10 крон елею, освяченого епископом, хазяiн сказав прикажчиковi:
– Налийте йому, пане Таухен, сто грамiв конопляноi олii номер три. А прикажчик, загортаючи пляшечку в папiр, по-дiловому промовив до Швейка:
– Це перший гатунок, а якщо потребуватимете пензлiв, лакiв, олiфи, – звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.
Тим часом фельдкурат повторював з катехiзису те, що колись у семiнарii йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякi надзвичайно глибокi за своiм змiстом речення, з яких вiн смiявся, аж за боки хапався: «Назва «останне помазання» бере початок з того, що це помазання звичайно бувае останнiм з усiх помазань, якi церква дае людинi». Або: «Останне помазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворiв i вже дiйшов розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останне помазання, перебуваючи в повнiй свiдомостi».
Потiм прийшов ординарець i принiс пакет з повiдомленням, що завтра при соборуваннi в лазаретi буде присутне Товариство шляхтянок для релiгiйного виховання солдатiв.
Це Товариство складалося з iстеричок, якi роздавали солдатам в госпiталях образки святих та книжечки з оповiданням про католицького солдата, який умирае за найяснiшого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок iз зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей i коней, розбитi вози з амунiцiею й гармати лафетами догори. На обрii палае село, рветься шрапнель, а на передньому планi лежить, умираючи, солдат з вiдiрваною ногою. Над ним схиляеться ангел, що принiс йому вiнок з написом на стрiчцi: «Ще сьогоднi ти будеш зi мною в раю». І солдат щасливо всмiхаеться, немовби йому принесли морозива.
Отто Кац перечитав змiст пакета, сплюнув i подумав: «Ну й день же буде знову завтра».
Фельдкурат знав цю «банду», як вiн називав товариство, ще з храму Святого Ігнатiя, де кiлька рокiв тому проповiдував для вiйськових. Тодi ще вiн багато душi вкладав у своi красномовнi виступи, товариство шляхтянок звичайно розсiдалося за полковником. Двi високi, худющi жiнки в чорних сукнях, з чотками якось пiсля проповiдi пiдступили до нього й цiлих двi години торочили про релiгiйне виховання солдатiв, поки вiн не осатанiв i не сказав: «Пробачте, ласкавi панi, але на мене чекае пан капiтан на партiю фербля».
– Ну, елей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись iз фiрми «Полак», – конопляна олiя номер три, перший гатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цiлий батальйон. Це солiдна фiрма. Продае також олiфу, лаки й пензлi. Нам ще потрiбний дзвiночок.
– А навiщо вiн здався, Швейку?
– Треба, пане фельдкурате, дорогою дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом i з тiею конопляною олiею номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, i багато людей, якi на цю церемонiю не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештованi. На Жижковi одного разу парафiяльний священик вiдлупцював слiпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бiдолаху ще й посадили, бо в судi йому довели, що вiн не глухонiмий, а тiльки слiпий, отже, чув дзеленькання дзвiночка i своею поведiнкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночi. Це так, як на свято Тiла Господнього[152 - Обрядове релiгiйне свято у католикiв.]. В iнший день люди на нас навiть на звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маете нiчого проти, я миттю принесу дзвiночок.
Дiставши дозвiл, Швейк за пiвгодини принiс дзвiночок.
– Це з ворiт заiзду «У Кржiжку», – сказав вiн, – коштуе менi п’яти хвилин страху, i до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.
– Я йду до кав’ярнi, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекае.
Десь за годину з’явився сивий пiдстаркуватий пан. Тримався вiн прямо i дивився суворо.
Вiд усiеi його постатi вiяло злобою й рiшучiстю. Дивився вiн так, немовби доля послала його знищити цiлу нашу бiдну планету, щоб i слiд ii загубився у всесвiтi.
Добродiй говорив грубим, сухим i суворим тоном.
– Вiн дома? Пiшов, кажете, до якоiсь кав’ярнi? Сказав зачекати? Гаразд. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню грошi е, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до бiса! – І вiн плюнув у кухнi на пiдлогу.
– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цiкавiстю на незнайомця.
– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродiй, плюючи на пiдлогу вдруге. – Як йому не сором! Вiйськовий священик. Ганьба!
– Якщо ви культурна людина, – застерiг його Швейк, – вiдучiться плювати в чужiй квартирi. Чи, може, ви думаете, що коли вибухнула свiтова вiйна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, нiби якийсь голодранець. Ви повиннi бути чемним, говорити ввiчливо i не хулiганити, ви, пришелепуватий цивiляко!
