Пригоди бравого вояка Швейка
І справді, вже те, як Швейка зустріли в божевільні, куди його привезли на обстеження з крайового карного суду, перевершувало всі його сподівання. Насамперед Швейка роздягли догола, потім дали якийсь халат і повели купатися, по-дружньому вхопивши під пахви, причому один із санітарів розважав його якимись єврейськими анекдотами. У ванній занурили його спочатку в теплу воду, а потім витягли й поставили під холодний душ. Це з ним зробили тричі, а потім спитали, як це йому подобається. Швейк відповів, що тут навіть краще, ніж у лазні біля Карлового мосту, й що він взагалі дуже любить купатись. «А якщо обріжете мені нігті й пострижете, то мені нічого не бракуватиме для повного щастя», – додав, приємно всміхаючись Швейк.
І в цьому пішли йому назустріч. Потім його ретельно обтерли губкою, загорнули в простирадло, віднесли до першого відділення й, поклавши на ліжко, вкрили ковдрою та попросили заснути.
Швейк ще й тепер захоплено згадує про це:
– Уявіть собі, мене несли, в повному розумінні цього слова, несли, і я почував себе на сьомому небі.
І справді, Швейк заснув сном праведника. Незабаром його збудили й запропонували кухоль молока з булочкою. Булочка була вже порізана на маленькі шматочки, й поки один із санітарів тримав Швейка за обидві руки, другий вмочав шматочки булки в молоко, годуючи його, як годують галушками гуску. Після цього Швейка взяли попід руки й відвели до вбиральні, де попросили задовольнити велику й малу фізіологічні потреби. І про цю чудову мить Швейк оповідає з захопленням. Я не буду повторювати його розповіді про те, що саме з ним робили потім. Наведу лише такі Швейкові слова: «Один із них при цьому тримав мене в обіймах». Потім його привели назад, поклали до ліжка й знову попросили заснути. Коли ж він заснув, то його збудили й відвели до лікарського кабінету, де Швейк, стоячи зовсім голий перед лікарями, пригадав перший день славних часів свого призову, й мимохіть з його уст зірвалося:
– Tauglich![46]
– Що ви сказали? – перепитав один із лікарів. – Зробіть п’ять кроків уперед і п’ять назад, Швейк зробив десять.
– Я ж вам сказав, – зауважив лікар, – зробити п’ять.
– Мені зайвих кількох кроків не шкода, – відказав Швейк.
Потім лікарі запропонували Швейкові сісти на стілець, і один із них, постукавши його по колінах, сказав другому, що рефлекси зовсім нормальні, але той покрутив головою й сам почав стукати Швейка по коліні, тоді як перший піднімав Швейкові повіки й заглядав у зіниці. Після цього вони відійшли від столу й перекинулися кількома латинськими словами.
– Слухайте, ви вмієте співати? – спитав один з лікарів. – Чи не заспівали б ви нам якоїсь пісні?
– Чом би ні, панове, – відповів Швейк. – Хоч у мене, правда, немає ні голосу, ні музичного слуху, але для вас я спробую заспівати, якщо вже так хочете розважитись. – І Швейк почав:
Що за постать таємничаПри столі сидить і мріє?Глянь, сльоза в очах яскріє,Зрошує поблідлі щоки.– Далі не знаю, – проказав Швейк, – коли хочете, я заспіваю ще такої:
Ой як тужно біля серця,Що підносить груди кволі.Тільки мука, тільки болі,Тільки серце в далеч рветься.– І цієї до кінця не вмію, – зітхнув Швейк. – Знаю ще першу строфу з гімну «Де моя батьківщина»[47], а потім «Генерал Віндішгрец[48] і чини бувалі до схід сонця ранесенько війну розпочали» і ще кілька народних пісеньок, як, наприклад, «Збережи нам, Боже правий, цісаря і рідний край»[49], «Як ми йшли у Яромір»[50] і «Тисячу раз вітаємо тебе…».
Лікарі перезирнулись, і один із них запитав Швейка:
– Чи обстежували вже коли-небудь ваш психічний стан?
– На військовій службі, – урочисто й гордо відповів Швейк. – Мене, панове, лікарі офіційно визнали за вродженого ідіота.
– Мені здається, що ви симулянт, – розкричався на Швейка другий лікар.
– Ніякий я не симулянт, панове, – боронився Швейк. – Я найсправжнісінький ідіот, можете перевірити це в канцелярії дев’яносто першого полку в Ческе Будєйовіце або в управлінні запасних в Карліні.
Старший лікар безнадійно махнув рукою і, вказуючи на Швейка, сказав санітарам:
– Поверніть цьому чоловікові одяг і передайте його до третього відділення в першому коридорі, а потім один із вас нехай повернеться і віднесе всі його документи до канцелярії. Та скажіть, аби там довго не воловодились, аби ми його якнайшвидше здихались.
Лікарі ще раз кинули нищівний погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей і чемно кланявся. На запитання одного із санітарів, що це за дурощі, він відповів:
– Я ж не одягнений, зовсім голий, і не хочу тим панам показувати нічого такого, що б дало їм привід подумати, буцімто я нечемний або грубіян.
Відколи санітари дістали наказ повернути Швейкові його одяг, вони більше вже ним не опікувались, а звеліли одягатись, і один із них відвів його до третього відділення.
Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів здійснювати свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, нібито він «недоумкуватий симулянт».
Оскільки Швейка виписали перед обідом, зчинився невеликий скандал. Швейк заявив, що коли вже когось і викидають із божевільні, то не мають права викидати без обіду.
Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.
Глава V
Швейк у поліційному комісаріаті на Сальмовій вулиці
Після гарних сонячних днів у божевільні над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських намісників доби ласкавого імператора Нерона. Так само жорстоко, як вони свого часу говорили: «Киньте цього негідника християнина левам», – інспектор Браун наказав:
– Киньте його за ґрати!
Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліційного інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.
Швейк уклонився і з гідністю промовив:
– Я готовий, панове. Гадаю, «за ґрати» означає – до камери, а це не так уже й погано.
– Не дуже-то в нас розперізуйся, – зауважив поліцай, на що Швейк відповів:
– Я дуже скромна людина й буду вдячний за все, що ви для мене зробите.
У камері на нарах в апатичній позі сидів замислено якийсь чоловік. Він, свідчили його очі, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.
– Моє шанування, добродію, – мовив Швейк, сідаючи біля нього на нари. – Чи не знаєте випадково, котра година?
– Я вже живу поза царством годин, – відповів замислений чоловік.
– Тут непогано, – вів далі розмову Швейк. – Ось і нари зроблено зі струганих дощок.
Серйозний панок не відповідав. Він підвівся й почав швидко походжати невеличким простором поміж дверима й нарами, немовби поспішаючи щось урятувати.
Швейк тим часом зацікавлено оглядав видряпані на стінах написи. В одному з них якийсь в’язень присягався небом, що оголошує війну поліції не на життя, а на смерть. Текст проголошував: «Начувайтесь! Влетить і вам!» Один в’язень написав: «Ідіть під три чорти, півні!»[51] Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 1913-го, й зі мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар із Вршовіце». Та був тут і напис, що вражав своєю глибиною: «Змилосердься, великий Боже…» – а під цим: «Поцілуйте мене в ду…». Літери «ду…» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими літерами: «ФАЛДУ». Поруч якась поетична душа написала вірші:
Ой сиджу я під вербоюпобіля потокута згадую із журбоюсвою чорнооку.Панок, що бігав поміж дверима й нарами, немов на змаганні з марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на своє місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:
– Випустіть мене! Ні, вони мене не випустять, – промовив він сам до себе. – Не випустять, та й годі. Я тут уже від шостої години ранку.
На нього раптом найшла щирість, він випростався й запитав Швейка:
– Чи ви часом не маєте при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?
– Від усієї душі радий вам прислужитися, – відповів Швейк, знімаючи ремінь. – Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, – говорив він, оглядаючись довкола, – що тут немає жодного гака. Ручка віконна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один чернець із Емаузького монастиря[52]. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.
Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк тицьнув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками й репетуючи:
– У мене діточки, а я тут за пияцтво та розпусту. Боже ж мій! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на службі? У мене діти, а я тут за пияцтво та розпусту! – повторював він безкінечно.
Врешті ніби трохи вгамувався, підійшов до дверей і заходився грюкати в них ногами й кулаками. За дверима почулися кроки і голос:
– Чого треба?
– Випустіть мене, – сказав він таким тоном, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.
– Куди? – почулося з другого боку.
– На службу, – відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця й розпусник.
За дверима розлігся регіт, моторошний регіт у тиші коридору, й кроки знов віддалились.
– Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так із вас глумиться, – обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. – Такий наглядач, коли наливається злістю, може чимало зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви чиновник, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять із служби?
– Цього вам не можу сказати, – зітхнув той, – бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини й запросив нас до однієї винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…
– Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розуміюсь. Одного разу я за ніч відвідав двадцять вісім шинків. Але треба віддати мені належне, я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.
– Одно слово, – вів далі нещасний підлеглий начальника, котрий з такою пишнотою справляв свої іменини, – ми обійшли так щось понад десяток різних шиночків і раптом помітили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, і я, зрештою, опинився в одному з нічних кафе на Віноградах, у дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім, – не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди привезли, рапортували, нібито я був п’яний мов чіп, непристойно поводився, побив одну даму, порізав ножиком чужий капелюх, який стягнув із вішалки, розігнав жіночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидів, і навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому панові за сусіднім столиком. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повірте мені, я порядна, інтелігентна людина й ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.
– Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? – цікавився Швейк у відповідь. – Чи розтрощили її з одного маху?
– З одного маху, – відповів інтелігентний пан.
– Тоді вам каюк, – меланхолійно промовив Швейк. – Вам доведуть, що ви наполегливо вправлялись у цьому. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? – і, не чекаючи на відповідь, пояснив: – Якщо з ромом, то це гірше, бо дорожче. На суді все підраховують, зводять докупи, щоб потім натягти бодай на серйозний злочин.
– На суді… – малодушно прошепотів поважний батько родини й, похнюпившись, поринув у той неприємний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумління.[53]
– А вдома знають, – спитав Швейк, – що вас заарештували, чи довідаються, аж коли про це з’явиться повідомлення в газетах?
– Ви гадаєте, що про це буде надруковано в газетах? – наївно поцікавилася жертва начальникових іменин.
– Як бог свят, – прозвучала щира відповідь, бо Швейк ніколи не мав звички будь-що приховувати від людей. – Усім читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж із задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та їхні бешкети. Недавно в шинку «Під келихом» один відвідувач нічого іншого не зробив, тільки сам собі розбив кухлем голову. Підкинув його вгору і підставився. Його відвезли, а вранці ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендловці»[54] заїхав я раз одному факельникові з похоронного бюро по пиці, а він мені.
Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, і зразу ж про це було надруковано у «Вечірці». Або ще такий випадок: в кафе «У мерця» один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаєте, його помилували? Наступного ж дня обмалювали його в газеті. Єдине, що ви можете, – це з тюрми послати до редакції спростування, мовляв, надрукована інформація вас не стосується, що цей однофамілець навіть не доводиться вам ні родичем, ні знайомим, а додому можете написати листа й попросити це спростування вирізати з газети й зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли відбудете кару у в’язниці. Вам не холодно? – співчутливо спитав Швейк, помітивши, що інтелігентний пан увесь аж труситься. – Цього року кінець літа щось таки захолодний.
– Я загинув, – захлипав Швейків сусід. – Пропала моя кар’єра.
– Пропала, – охоче притакнув Швейк. – Якщо вас після відбуття покарання не візьмуть знову на службу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти інше місце, бо скрізь вимагатимуть від вас свідоцтва про несудимість, коли б ви навіть хотіли служити у гицеля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жінка з дітьми матиме з чого жити, поки ви сидітимете? Чи буде змушена жебрати, а діточок навчати всіляким шахрайствам?
Почулося хлипання.
– Бідні мої дітоньки, бідна моя жінка!
Розкаяний грішник підвівся й почав просторікувати про своїх дітей:
– У мене їх п’ятеро, найстаршому дванадцять років, він у скаутах. П’є лише воду й міг бути прикладом для свого батька, з яким, справді ж, це все трапилось уперше в житті.
– Він скаут? – вигукнув Швейк. – Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах[55] під Злівою, в районі Глубокої, – це окружне староство Ческе Будєйовіце, – саме коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, що їх дуже багато розвелося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший зі скаутів, коли його в’язали, так вищав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитись і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости під різками вони зізналися, що в усій околиці немає жодної луки, якої б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, признались і в тому, що біля Ражіце саме перед жнивами зовсім випадково впень вигорів лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні сарну, яку підстерегли з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці й дичини, величезну кількість кісточок із черешень, безліч недогризків зелених яблук і чимало інших смачних речей.
Однак нещасний скаутів батько все ж таки не міг заспокоїтись.
– Що я наробив? – тужив він. – Пропала моя добра слава!
– Авжеж, пропала, ще й на ціле життя, – підтвердив Швейк із властивою йому щирістю. – Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла. Знайомі у вас є? Є. Почитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. У лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж із доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати.
У коридорі пролунали енергійні кроки, в замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув Швейкове прізвище.
– Пробачте, – по-лицарському нагадав Швейк, – я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так-то вже й поспішаю.
Замість відповіді міцна рука витягла Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його сходами на другий поверх. У кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок із бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка.
– Отже, ви і є той Швейк? Як ви сюди потрапили?
– Зовсім звичайнісінько, – відповів Швейк, – я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, щоб мене викидали з божевільні без обіду, так немов я їм якась вулична шльондра.
– Знаєте що, Швейку, – ласкаво сказав пан комісар, – навіщо нам тут, на Сальмовці, з вами сваритись? Чи не краще відправити вас до поліційного управління?
– Ви, пане комісаре, – вдоволено промовив Швейк, – так би мовити, господар становища. А пройтися ввечері до управління – це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.
– Дуже радий, що наші думки збіглися, – весело завважив комісар поліції. – Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хіба не так, Швейку?
– Я теж дуже люблю з кожним порадитися, – відповів Швейк. – Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.
Чемно вклонившись, Швейк зійшов із поліцаєм униз до вартівні, й за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці й Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch».[56]
На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення.
– Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, – повідомив Швейкові поліцай.
– Я це передбачав, – сказав Швейк, – а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинне бути відоме з перших уст.
– Що ви цим хочете сказати? – перепитав поліцай.
– Адже ж там сидить багато панів офіцерів, – пояснив Швейк.
Коли вони підійшли до іншої юрби, що товпилася перед маніфестом, Швейк вигукнув:
– Хай живе імператор Франц Йосиф! Ми цю війну виграємо!
Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояк Швейк увійшов ізнов у ворота поліційного управління.
– Цю війну, панове, ми, безперечно, виграємо, ще раз кажу вам, – промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.
А десь із далеких нетрів історії долетіла до Європи істина, немовби завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.
Глава VI
Розірвавши зачароване коло, Швейк знову опинився вдома
В стінах управління поліції панував дух чужої народові влади. Вона встановлювала, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком кількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колекцію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми й шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи поводилися з своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.
– Мені дуже прикро, – сказав один з тих хижаків чорно-жовтої породи[57], коли до нього привели Швейка, – що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.
Швейк мовчки кивнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:
– Не дивіться так по-ідіотському.
Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:
– Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, зважаючи на ваші невеликі розумові здібності, що вас на це підмовили. Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?
Швейк кашлянув і відізвався:
– Даруйте, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.
– А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, – прозвучав удавано батьківський тон, – коли ви, згідно з рапортом поліцейського, який вас сюди привів, зібрали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: «Хай живе цісар Франц Йосиф І! Цю війну ми виграємо!»
– Я не міг байдуже на це дивитися, – заявив Швейк, втупивши свої лагідні очі в обличчя інквізитора. – Та мене аж за печінки взяло, коли я побачив, як усі читають цей маніфест про війну і не радіють. Ані вигуків «хай живе», пане раднику, ні «ура», – мовчать, та й годі. Та невже ж старий вояк дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моєму місці, я певен, зробили б те ж саме. Якщо війна, то її треба виграти, і треба конче кричати: «Хай живе найясніший цісар!» А як же інакше?
Припертий до стіни чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинного агнця Швейка, опустив очі на службові папери й сказав:
– Я цілком зрозумів би ваше захоплення, коли б воно проявилося за інших обставин. Та ви самі добре знаєте, що вас вів поліцай, і тому такий патріотичний вигук міг і мусив здатися громадянам скоріше іронічним, ніж серйозним.
– Якщо когось веде поліцай, це тяжка мить у житті людини. Але коли людина навіть у таку важку хвилину не забуває, що саме треба робити в часи війни, то, гадаю, ця людина не така вже й погана.
Чорно-жовтий хижак загарчав і ще раз поглянув Швейкові у вічі. Швейк відповів йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних і ніжних своїх очей.
Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.
– Дідько вас побери, Швейку, – сказали нарешті чиновницькі бакенбарди, – але знайте, тільки-но ще раз потрапите сюди, вас взагалі ні про що більш не питатиму, а помандруєте прямо до військового суду на Градчани[58]. Зрозуміли?
Чиновник незчувся, як Швейк підскочив до нього, поцілував руку і сказав:
– Хай вам Бог віддячить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкаві звернутися до мене. Я торгую собаками.
Отак Швейк опинився знову на волі й на дорозі додому.
Він роздумував, чи не зайти ще до пивної «Під келихом», і кінець кінцем відчинив двері, через які недавно вийшов у супроводі агента Бретшнейдера.
У пивній панувала могильна тиша. Там сиділо кілька відвідувачів і між ними сторож костьолу Святого Аполлінарія. Обличчя їхні були похмурі. За стойкою сиділа жінка шинкаря Палівця і тупо дивилася на пивні крани.
– От я й повернувся, – весело промовив Швейк. – Дайте-но мені кухоль пива. А де наш пан Палівец? Уже вдома?
Замість відповіді Палівцова почала плакати й, захлинаючись на кожному слові, простогнала:
– Дали… йому… десять… років… тиждень тому…
– Он воно як, – сказав Швейк. – То він уже на сім днів має менше.
– Він був такий обережний, – плакала Палівцова. – Він цим завжди хвалився.
Всі присутні в пивній уперто мовчали, немовби тут і досі блукав дух Палівця і радив їм бути ще обережнішими.
– Обережність – мати мудрості, – сказав Швейк, сідаючи до столу і підсуваючи до себе кухоль пива, де в пивній піні утворилися дрібні дірочки: це впали сльози пані Палівцової, коли вона несла пиво Швейкові. – Нинішні часи такі: бережи вуха, щоб не вкусила муха.
– Вчора у нас було два похорони, – звернув розмову на інше церковний сторож.
– Мабуть, хтось умер, – сказав другий відвідувач, а третій спитав:
– А похорони були з катафалком?
– Цікаво знати, – сказав Швейк, – як відбуватимуться похорони військових під час цієї війни?
Відвідувачі встали, розплатились і тихо вийшли, Швейк залишився наодинці з панею Палівцовою.
– Я ніколи не думав, – сказав він, – щоб невинну людину могли засудити на десять років. Що колись одному невинному вліпили п’ять років, таке я вже чув, але щоб на десять – це вже трохи переборщили.
– Та він же в усьому признався, – плакала Палівцова. – Як він тут говорив про мухи й про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді. Я була на тому суді за свідка. Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе Вільна думка!»[59]
– А пан Бретшнейдер уже не заходить сюди? – спитав Швейк.