– А знаете, про що йдеться?
– Не знаю, мене це не цiкавить.
– А все ж таки вас це повинно було б цiкавити.
– Не знаю, що б мене могло цiкавити. Я викурюю сигару, випиваю кiлька кухлiв пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навiщо менi хвилюватись?
– Значить, вас не цiкавить оте вбивство в Сараевi?
– Мене взагалi не цiкавить жодне вбивство, хай то буде в Празi, Вiднi, Сараевi чи Лондонi. На це е державнi установи, суди та полiцiя. Якщо когось десь уб’ють, то так йому й треба, – чого ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?
Це були його останнi слова в тiй розмовi. Вiдтодi вiн що п’ять хвилин лише голосно повторював:
– Я не винен, я не винен.
Цi слова вiн вигукував i в воротях полiцiйного управлiння, цi ж слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, й з тими словами вiн увiйде до своеi тюремноi камери.
Вислухавши всi цi страшнi змовницькi iсторii, Швейк вважав за доцiльне розтлумачити усю безнадiйнiсть iхнього становища.
– Кепськi нашi справи, – так почав вiн своi слова розради, – й неправду ви кажете, що вам, що нам усiм нiчого не загрожуе. Для чого ж тодi полiцiя, коли не для того, щоб за нашi дурнi язики дерти з нас лико. Коли вже прийшли такi небезпечнi часи, що в ерцгерцогiв смалять, то хай нiхто не витрiщае баньки, коли його тягнуть до полiцii. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандовi перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортiв у пеклi, то тим краще, буде веселiше. Коли я ще служив у вiйську, пiд замком не один раз сидiла половина роти. Таких невинних, що iх засудили нi за цапову душу, було й було. Та не лише в армii, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну жiнку за те, що вона задушила своiх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неi народилося лише одне дiвчатко, яке iй пощастило задушити зовсiм безболiсно, анi писнуло. Проте ii все ж таки засудили за подвiйне вбивство. Або отой невинний циган iз Забеглiце, що вломився вночi пiд Рiздво до крамнички. Вiн клявся й божився, нiби хотiв лише погрiтися, – та лисого дiдька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у своi руки, – бiда. Бiда, але так i мусить бути. Хоч не всi люди такi негiдники, як можна про них подумати, та спробуй-но вiдрiзнити порядного вiд пройдисвiта, а надто сьогоднi, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у вiйську в Будейовiце, у лiсi, за полiгоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капiтановi. Той, коли дiзнався про це, викликав нас усiх, вишикував i каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозумiло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоiмо, анi руш. А капiтан ходить довкола нас i горлае: «Ви падлюки, волоцюги, нiкчеми, плямистi гiени! За цього пса вас усiх треба в карцер запхати, сiчки з вас наробити, пострiляти, живцем поварити. Я з вами панькатись не буду: чотирнадцять днiв нiхто анi кроку з казарми». Так тодi ж iшлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцога, отже тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була такою як слiд.
– Я не винен, я не винен, – твердив наiжачений чолов’яга.
– Ісус Христос теж був не винен, – сказав Швейк, – а проте його розiп’яли. Нiколи, нiде й нiкого не цiкавила доля якоiсь безвинноi людини. «Maul halten und weiter dienen»[30 - Тримай рота на замку i служи (нiм.).], – як казали нам у вiйську. Це найпевнiше i найкраще.
Швейк лiг на нари й заснув щасливим сном.
Тим часом привели ще двох. Один iз них був боснiйцем. Вiн ходив по камерi, скреготiв зубами й через слово сичав: «Йоб твою душу». Боснiйця непокоiла думка, що в управлiннi полiцii пропаде його кошик iз крамом.
Другим новачком був шинкар Палiвец. Помiтивши знайомого, Швейка, вiн збудив його й трагiчним голосом вигукнув:
– І я вже тут!
Швейк щиро потиснув йому руку й мовив:
– Дуже радий. Я знав, що той пан дотримае слова, коли казав, що по вас теж прийдуть. Така точнiсть – надзвичайно добра рiч.
Одначе пан Палiвец вiдповiв, що така точнiсть гiвна варта, й пошепки поцiкавився у Швейка, чи решта цих арештованих панiв, бува, не злодii, бо, мовляв, йому як торговцевi це б могло зашкодити. Швейк пояснив, що всi, крiм одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голiце з метою пограбування, належать, через ерцгерцога, до iхнього товариства.
Пан Палiвец образився та запротестував – вiн, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцога, а через самого найяснiшого цiсаря. Це всiх дуже зацiкавило, й вiн розповiв про те, як мухи обпаскудили найяснiшого монарха.
– Засрали його, бестii, – кiнчив вiн розповiдь про свою прикру пригоду, – та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, – додав вiн погрозливо.
Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, аби вiдвести на допит.
Отже, пiднiмаючись сходами до третього вiддiлу на допит, Швейк нiс свiй хрест на Голгофу, сам не помiчаючи свого мучеництва.
Уздрiвши табличку, що плювати на сходах заборонено, вiн попрохав у полiцая дозволу плюнути в плювальницю й в сяевi своеi власноi простодушностi вступив до канцелярii зi словами:
– Добрий вечiр вам, панове, всiм разом.
Замiсть вiдповiдi хтось штурхнув його пiд ребра й пiдштовхнув до столу, за яким сидiв пан iз холодним чиновницьким обличчям, риси якого свiдчили про звiрячу жорстокiсть – нiби вiн щойно зiйшов зi сторiнок книжки Ломброзо[31 - …зi сторiнок книжки Ломброзо… – Ломброзо Чезаре (1835—1909) – iтал. професор психiатрii, який у своiх працях намагався довести, що причини злочинiв треба шукати в успадкованих психологiчних особливостях органiзму злочинцiв, що зовнiшньо проявляються у певних рисах обличчя (сплющений нiс, низький лоб, великi щелепи тощо – ознаки дегенерацii), хоча у своiй класифiкацii злочинцiв й не вiдкидав iнших чинникiв. Висунув гiпотезу про взаемозалежнiсть генiальностi i божевiлля. Ідеi Ломброзо справили значний вплив на подальший розвиток психiатрii, хоча в цiлому його вчення неодноразово спростовувалось науковцями.] «Про типи злочинцiв».
Вiн кровожерливо глянув на Швейка й наказав:
– Не робiть iдiотськоi мiни.
– Це вiд мене не залежить, – серйозно вiдповiв Швейк. – Мене списали з вiйськовоi служби за iдiотизм, i особлива комiсiя офiцiйно визнала за iдiота. Я офiцiйний iдiот.
Подiбний до злочинця пан заскреготiв зубами.
– Те, в чому вас звинувачують, i всi вашi вчинки свiдчать, що в вас усi клепки на мiсцi.
І вiн нарахував Швейковi цiлу низку рiзних злочинiв, починаючи з державноi зради й кiнчаючи образою його величностi та членiв цiсарського дому. У центрi тiеi групи злочинiв виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердинанда, з якого виходила парость iз новими злочинами, серед яких особливо вирiзнялося пiдбурювання до бунту, оскiльки це сталося в публiчному мiсцi.
– Що ви на це скажете? – переможно спитав пан iз звiрячими рисами обличчя.
– Цього й справдi багато, – невинно вiдповiв Швейк, – а що забагато, те шкодить.
– Ось бачите, самi погоджуетесь.
– Я погоджуюся з усiм, бо строгiсть мусить бути, без строгостi нiхто нiколи нiчого не зробить. Наприклад, коли я служив у вiйську…
– Заткнiть пельку! – ревнув полiцiйний радник на Швейка. – Говорiть тодi, коли вас про щось питатимуть. Розумiете?
– Чому ж не розумiти, – сказав Швейк. – Дозвольте доповiсти, розумiю i в усьому, що ваша милiсть ласкаво скажуть, я зумiю зорiентуватись.
– З ким маете зносини?
– Зi своею служницею, шановний пане.
– А чи не маете знайомих у мiсцевих полiтичних колах?
– Маю, шановний пане. Купую вечiрнiй випуск «Нацiональноi полiтiки» – «сучки».[32 - Купую вечiрнiй випуск «Нацiональноi полiтики» – «сучки». – «Нацiональна полiтика» – газета, що видавалась з 1882 p. Виходила двiчi на день, мала багато рiзноманiтних додаткiв i була однiею з найлояльнiших щодо Вiдня. За безпринципнiсть i прислуговування владi ii в народi прозвали «сучкою».]
– Геть! – заверещав на Швейка пан iз звiрячим виразом обличчя.
Коли Швейка виводили з канцелярii, вiн сказав:
– На добранiч, шановний пане.
Повернувшись до камери, Швейк повiдомив усiх арештованих, що такий допит – це жарти. Там на вас трохи погримають, а наприкiнцi виженуть.
– Ранiше, – вiв далi Швейк, – бувало куди гiрше. Читав я колись у книжцi, що обвинуваченi мусили ходити по розпеченому залiзу й пити розтоплене олово, аби можна було виявити невинного. А хто не хотiв признаватися, тому запихали ноги в iспанськi чоботи[33 - iспанськi чоботи – середньовiчне знаряддя тортур.] й розтягували на драбинi або пекли йому пожежним смолоскипом боки, як це робили зi Святим Яном Непомуцьким[34 - …як це робили iз Святим Яном Непомуцьким – Ян (Йоганек) iз Помуку (1340—1393) – чеський католицький святий, покровитель Чехii. Доктор теологii, яку вивчав у Падуi (Італiя). Був генеральним вiкарiем (заст. архiепископа) празького епископства. За наказом короля Вацлава IV його пiддали тортурам i втопили у Влтавi через глибокий конфлiкт мiж королем i празьким архiепископом Яном з Йенштейну, який займав занадто самостiйну позицiю у важливих церковних справах. Я. Непомуцький став жертвою репресiй проти людей архiепископа i не пiдкорився королю навiть пiд тортурами (див. прим. до розд. «Швейк денщиком у фельдкурата»).Пiзнiше католики склали легенду, за якою Я. Непомуцький загинув нiбито за те, що вiдмовився виказати таемницю королеви, довiрену йому на сповiдi. Вперше ii в 1433 р. вiдтворив Томас Ебендорфер з Хасельбаху – проф. Вiденського унiверситету. Вона стала посилено культивуватись пiсля битви на Бiлiй Горi (1620) як протиставлення пам’ятi про Яна Гуса. В 1729 р. папа Бенедикт ХІІІ проголосив Я. Непомуцького святим.]. Той, кажуть, верещав при цьому так, нiби з нього шкуру живцем дерли, й не переставав ревти, аж поки його в шкiряному мiшку не скинули з Елiшчиного мосту[35 - …скинули з Елiшчиного мосту – мiст через Влтаву. Швейк помиляеться. Елiшчин мiст було побудовано в 1865—1867 рр., а Ян Непомуцький жив у ХIV сторiччi.]. Таких випадкiв було безлiч. А потiм ще людину четвертували або садовили на палю десь там бiля музею. А якщо злочинця кидали лише до пiдземелля, на голодну смерть, то вiн почувався так, немовби знову на свiт народився.
– Тепер сидiти в тюрмi – просто забавка, – смакував далi Швейк. – Нiяких тобi четвертувань, жодних iспанських чобiт. Матраци маемо, стiл маемо, лавку маемо, не тиснемося, мов оселедцi в бочцi, юшку одержуемо, хлiб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки пiд самiсiньким носом. У всьому видно прогрес. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори й на поверх вище, зате в коридорах чисто й людей повнiсiнько: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловiкiв, жiнок. Принаймнi радiеш, що ти тут не сам. Кожен упевнено йде своею дорогою й не боiться, що йому в канцелярii скажуть: «Ми тут порадились, i взавтра вас або четвертують, або спалять, як ви самi виберете». Напевно, тодi було важко вирiшувати, що саме вибрати, i я, панове, думаю, не один би з нас у таку хвилину розгубився. Та що тут багато говорити, свiт не той став, пiшло з iншоi бочки й, що не кажiть, на нашу користь.
Тiльки-но вiн закiнчив промовляти на захист сучасного ув’язнення громадян, як наглядач вiдчинив дверi й гукнув:
