На цьому допит скiнчився. Швейк подав пановi судовому радниковi руку й, повернувшись до камери, сказав своiм сусiдам:
– Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердинанда мене будуть оглядати судовi лiкарi.
– Мене теж оглядали судовi лiкарi, – мовив один молодик, – це було тодi, коли я через килими попав пiд суд присяжних. Мене визнали тодi недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, й менi нiчого не зможуть зробити. Мiй адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то менi згодиться це на все життя.
– Я тим судовим лiкарям i поготiв не вiрю, – зауважив iнтелiгентний на вигляд чоловiк. – Одного разу я пiдробив векселi й про всяк випадок почав ходити на лекцii доктора Гевероха[39 - …почав ходити на лекцii доктора Гевероха – Геверох Антонiн (1869—1927) – вiдомий чеський психiатр, проф. Карлового унiверситету, директор Державного iнституту для психiчнохворих у Празi (1919—1927). Автор книги «Про дивакiв i незвичних людей» (1901), в якiй описав багато психiчних розладiв.]. Коли мене впiймали, я вдавав iз себе паралiтика точнiсiнько так, як iх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лiкаря за ногу, випив чорнило з чорнильницi й, пробачте, панове, на очах усiеi комiсii наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цiлком здоровим, i це мене згубило.
– Я цих оглядiв зовсiм не боюся, – заявив Швейк. – Коли я був на вiйськовiй службi, мене оглядав один ветеринар, i хоч би тобi що.
– Судовi лiкарi – сама наволоч, – вiдiзвався невеличкий скоцюрблений чоловiчок. – Нещодавно на моiй луцi випадково вiдкопали якийсь кiстяк, i судовi лiкарi заявили, нiби той чоловiк сконав вiд удару по головi якимсь тупим предметом сорок рокiв тому, а менi тридцять вiсiм, проте мене посадили, хоч я маю i метрику, i копiю з церковноi книги, i посвiдку на право проживання.
– Я гадаю, – сказав Швейк, – що слiд на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятись i мусить обов’язково помилятися, що бiльше над чимсь розмiрковуе. Судовi лiкарi – теж люди, у них своi вади. Ось, наприклад, одного разу в Нусле, саме бiля мосту через Ботич[40 - Ботич – струмок у Празi.], коли я вночi повертався з «Банзетiв»[41 - …я вночi повертався з «Банзетiв» – «Банзети» – празький ресторан.], до мене пiдiйшов один пан i потяг гарапником по головi. Я беркиць на землю, а вiн присвiтив менi в обличчя й каже: «Помилка, це не вiн», – i так розлютився через цю помилку, що вперiщив мене ще раз по спинi. Помилятись аж до самоi смертi – таке вже людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловiк знайшов уночi якогось напiвзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому й пхнув жiнцi пiд перину. Пес зiгрiвся, опритомнiв i покусав цiлу родину, а найменшого в колисцi розiрвав i зжер. Або, наприклад, я вам розповiм, як у нас удома помилився один токар. Вiн вiдiмкнув подiльський костьол, думаючи, що прийшов додому, роззувся в ризницi, думаючи, що вiн у себе в кухнi, вмостився на вiвтар, думаючи, нiби вiн у своiй хатi в лiжку, накрився якимись покровами з вiвтаря зi священними написами, а пiд голову поклав собi Євангелiе та ще якiсь священнi книги, щоб вище було пiд головою. Вранцi його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився й добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нiчого собi помилка, – вiдповiв паламар, – через таку помилку треба знову костьол освячувати». Потiм погнали того токаря до судових лiкарiв, а тi довели, що вiн був при повному глуздi й цiлком тверезий, бо, мовляв, коли б вiн набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольноi брами. Потiм цей токар так i помер у Панкрацькiй тюрмi. Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився полiцiйний пес – вiвчарка знаменитого ротмiстра Роттера. Ротмiстр Роттер дресирував тих собак i випробовував iх на рiзних волоцюгах, так що всi волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тодi Роттер наказав жандармам за всяку цiну знайти когось пiдозрiлого. Тi й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловiка – вони натрапили на нього в Ланських лiсах. Вiн сидiв там на пеньку. Роттер наказав вiдрiзати клаптик поли вiд його пальта й дав той клаптик понюхати собакам. Потiм цього чоловiка вiдвели до якоiсь цегельнi за мiстом, а по слiдах пустили дресированих собак. Тi його знайшли й привели назад. Потiм того чоловiка примусили лiзти по якiйсь драбинi на горище, стрибати через мур i кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врештi виявилось, що це був депутат-радикал, якому остогидло засiдати в парламентi, й вiн виiхав на прогулянку до Ланських лiсiв. Тому я й кажу: немае людей, що не помиляються. Це трапляеться з усiма: хай то вченi, чи придуркуватi, чи просто неосвiченi бовдури. Навiть мiнiстри помиляються.
Комiсiя судових лiкарiв, яка мала вирiшити, наскiльки психiчний стан обвинуваченого Швейка вiдповiдае чи не вiдповiдае всiм його перелiченим у рапортi злочинам, складалася з трьох дуже поважних панiв. Причому погляд кожного зокрема дiаметрально рiзнився вiд будь-якого погляду iнших двох. Вони були представниками трьох рiзних протилежних напрямкiв i психiатричних шкiл, i коли цi протилежнi науковi табори дiйшли до цiлковитоi згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комiсiю, ввiйшовши до зали, де мали обстежити його психiчний стан.
Побачивши на стiнi портрет австрiйського монарха, вiн вигукнув: «Панове, хай живе цiсар Франц Йосиф Перший!»
Справа була зовсiм ясна. Завдяки Швейковому спонтанному виступовi вiдпала цiла низка запитань. Залишилися тiльки найважливiшi. Вiдповiдi на них мали на пiдставi системи доктора психiатра Каллерсона, доктора Гевероха й англiйця Вейкiнга[42 - Каллерсон, Вейкiнг – в медичнiй лiтературi такi прiзвища не зустрiчаються. Найвiрогiднiше, Гашек просто iх вигадав.] пiдтвердити первiсну думку про Швейка.
– Чи радiй важчий за олово?
– Я його, пробачте, не важив, – зi своею милою посмiшкою вiдповiв Швейк.
– Ви вiрите в кiнець свiту?
– Насамперед я мусив би той кiнець побачити, – недбало кинув Швейк, – утiм, напевно, завтра я його ще не дочекаюсь.
– Чи могли б ви вирахувати дiаметр земноi кулi?
– Нi, панове, не зумiв би, – вiдповiв Швейк, – але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоiть чотириповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсi вiсiм вiкон. На даху два даховi вiконця й два комини. На кожному поверсi живе по двое квартирантiв. А тепер, панове, скажiть менi, в якому роцi померла двiрникова бабуня?
Судовi лiкарi значуще перезирнулись, та, незважаючи на це, один iз них поставив ще таке запитання:
– Чи знаете ви, яка найбiльша глибина в Тихому океанi?
– Цього, панове, не знаю, – почули вони у вiдповiдь, – але думаю, що там, безперечно, глибше, нiж пiд Вишеградською скелею на Влтавi.[43 - …пiд Вишеградською скелею на Влтавi… – найглибше мiсце на рiчцi.]
– Досить? – лаконiчно поцiкавився голова комiсii.
Але все ж таки один iз членiв комiсii попросив дозволу ще запитати.
– Скiльки буде, якщо дванадцять тисяч вiсiмсот дев’яносто сiм помножити на тринадцять тисяч вiсiмсот шiстдесят три?
– Сiмсот двадцять дев’ять, – вiдповiв Швейк, не змигнувши оком.
– Гадаю, цього досить, – промовив голова комiсii, – можете вiдвести обвинуваченого на попередне мiсце.
– Дякую вам, панове, – шанобливо сказав Швейк. – З мене цього також цiлком досить.
Коли Швейка вивели, колегiя трьох дiйшла спiльного висновку, що Швейк вроджений кретин, що вiн iдiот згiдно з усiма законами природи, вiдкритими вченими-психiатрами. У висновках, надiсланих слiдчому, мiж iншим, було зазначено:
«Судовi лiкарi, що пiдписалися нижче, дiйшли згоди в дiагнозi незаперечного психiчного отупiння й вродженого кретинiзму Йозефа Швейка, представленого вищевказанiй комiсii. Вислову «Хай живе цiсар Франц Йосиф Перший!» цiлком достатньо, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка, як стан безнадiйного iдiота, на пiдставi чого комiсiя, що пiдписалася нижче, пропонуе:
1. Припинити слiдство проти Йозефа Швейка.
2. Вiдiслати Йозефа Швейка пiд нагляд до психiатричноi лiкарнi для з’ясування, якою мiрою його душевний стан небезпечний для оточення».
Саме тодi як складалися цi висновки, Швейк розповiдав товаришам по камерi:
– На Фердинанда вони начхали, а патякали зi мною про ще бiльшi дурницi. Наприкiнцi ми одне одному сказали, що з нас цiеi розмови досить, i розiйшлись.
– Я нiкому не вiрю, – зауважив скоцюрблений маленький чоловiчок, на чиiй луцi випадково викопали чийсь кiстяк. – Все це шахрайство.
– Але й шахрайство на свiтi мае бути, – сказав Швейк, вкладаючись на нари. – Якби люди зичили добра кожному своему ближньому, то незабаром усi б поскублися помiж собою.
Глава IV
Швейка викидають з божевiльнi
Описуючи пiзнiше свое перебування в божевiльнi, Швейк розсипався в похвалах:
– Справдi, не знаю, чого тим божевiльним не до шмиги, що iх там тримають. Там же дозволяють качатися голяка по пiдлозi, вити шакалом, казитись i кусатись. Зробив би ти таке десь на вулицi, люди б дивом дивувались, а в божевiльнi це як раз плюнути. Там така воля, про яку й соцiалiстам нiколи не снилось. Кожен може видавати себе i за Господа Бога, i за Дiву Марiю, i за Папу Римського, i за короля англiйського, i за найяснiшого цiсаря або за Святого Вацлава[44 - …або за Св. Вацлава – Святий Вацлав (906—929 чи 935) – чеський князь, патрон Чехii. Запровадив у чеських землях християнство. Вбитий за наказом свого брата Болеслава. Пiсля створення празького епископства у 972 р. проголошений «мучеником за вiру». «Святовацлавська легенда» вiдiграла значну роль в iсторii Чехii.]. Правда, той, що вдавав iз себе Вацлава, був увесь час зв’язаний, лежачи голяком в одиночцi. Був там i такий, що репетував, нiби вiн архiепископ. Той нiчого iншого не знав, тiльки обжирався i дещо, вибачте, робив, що римуеться зi словом «обжирався», але нiхто там цього не соромився. А один навiть видавав себе за Святих Кирила та Мефодiя, щоб одержувати по двi порцii. Один пан був вагiтний. Вiн кожного запрошував на хрестини. Багато там було шахiстiв, полiтикiв, рибалок i скаутiв, колекцiонерiв поштових марок, фотографiв-аматорiв. Один потрапив туди через якiсь старi горщики, що iх вiн називав урнами. Іншого весь час тримали в гамiвнiй сорочцi, щоб вiн не мiг вирахувати, коли настане кiнець свiту. Я зустрiвся там i з кiлькома професорами. Один усе ходив слiдом за мною, переконуючи, що цигани походять iз Крконоше[45 - …що цигани походять iз Крконоше – гори в пiвнiчно-схiднiй Чехii.], а другий доводив, що всерединi земноi кулi е ще одна куля, набагато бiльша за ту, верхню.
Кожен мiг там молоти язиком про все, що заманеться, немов у парламентi. Одного разу почали розповiдати казки та й побилися, коли з якоюсь принцесою трапилася велика бiда. Найбiльше бешкетував один пан, що видавав себе за шiстнадцятий том науковоi енциклопедii Отто й в кожного просив, аби його розгорнули й вiдшукали слово «картонажна швачка», бо iнакше йому каюк. Втихомирився лише тодi, коли на нього вдягли гамiвну сорочку. Цим вiн дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палiтурний прес, i просив, щоб його обрiзали згiдно з модою. Загалом жилося там, як у раю. Можете собi галасувати, верещати, спiвати, ридати, мекати, стогнати, плигати, молитися, перекидатися, лазити рачки, стрибати на однiй нозi, бiгати кружком, танцювати, тупцювати, сидiти цiлими днями навпочiпки й дряпатися на стiни. Нiхто до вас не пiдiйде й не скаже: «Цього не можна робити, це, пане, непристойно, як вам не сором, ви ж таки культурна людина». Однак, нiде правди дiти, були там i зовсiм тихi божевiльнi. Наприклад, там сидiв один учений-винахiдник, то вiн увесь час колупав у носi й лише раз на день промовляв: «Я щойно винайшов електрику». Та що тут розводитись: було там дуже добре, й тi кiлька днiв, якi я пробув у божевiльнi – найкращi хвилини мого життя.
І справдi, вже те, як Швейка зустрiли в божевiльнi, куди його привезли на обстеження з крайового карного суду, перевершувало всi його сподiвання. Насамперед Швейка роздягли догола, потiм дали якийсь халат i повели купатися, по-дружньому вхопивши пiд пахви, причому один iз санiтарiв розважав його якимись еврейськими анекдотами. У ваннiй занурили його спочатку в теплу воду, а потiм витягли й поставили пiд холодний душ. Це з ним зробили тричi, а потiм спитали, як це йому подобаеться. Швейк вiдповiв, що тут навiть краще, нiж у лазнi бiля Карлового мосту, й що вiн взагалi дуже любить купатись. «А якщо обрiжете менi нiгтi й пострижете, то менi нiчого не бракуватиме для повного щастя», – додав, приемно всмiхаючись Швейк.
І в цьому пiшли йому назустрiч. Потiм його ретельно обтерли губкою, загорнули в простирадло, вiднесли до першого вiддiлення й, поклавши на лiжко, вкрили ковдрою та попросили заснути.
Швейк ще й тепер захоплено згадуе про це:
– Уявiть собi, мене несли, в повному розумiннi цього слова, несли, i я почував себе на сьомому небi.
І справдi, Швейк заснув сном праведника. Незабаром його збудили й запропонували кухоль молока з булочкою. Булочка була вже порiзана на маленькi шматочки, й поки один iз санiтарiв тримав Швейка за обидвi руки, другий вмочав шматочки булки в молоко, годуючи його, як годують галушками гуску. Пiсля цього Швейка взяли попiд руки й вiдвели до вбиральнi, де попросили задовольнити велику й малу фiзiологiчнi потреби. І про цю чудову мить Швейк оповiдае з захопленням. Я не буду повторювати його розповiдi про те, що саме з ним робили потiм. Наведу лише такi Швейковi слова: «Один iз них при цьому тримав мене в обiймах». Потiм його привели назад, поклали до лiжка й знову попросили заснути. Коли ж вiн заснув, то його збудили й вiдвели до лiкарського кабiнету, де Швейк, стоячи зовсiм голий перед лiкарями, пригадав перший день славних часiв свого призову, й мимохiть з його уст зiрвалося:
– Tauglich![46 - Придатний! (нiм.)]
– Що ви сказали? – перепитав один iз лiкарiв. – Зробiть п’ять крокiв уперед i п’ять назад, Швейк зробив десять.
– Я ж вам сказав, – зауважив лiкар, – зробити п’ять.
– Менi зайвих кiлькох крокiв не шкода, – вiдказав Швейк.
Потiм лiкарi запропонували Швейковi сiсти на стiлець, i один iз них, постукавши його по колiнах, сказав другому, що рефлекси зовсiм нормальнi, але той покрутив головою й сам почав стукати Швейка по колiнi, тодi як перший пiднiмав Швейковi повiки й заглядав у зiницi. Пiсля цього вони вiдiйшли вiд столу й перекинулися кiлькома латинськими словами.
– Слухайте, ви вмiете спiвати? – спитав один з лiкарiв. – Чи не заспiвали б ви нам якоiсь пiснi?
– Чом би нi, панове, – вiдповiв Швейк. – Хоч у мене, правда, немае нi голосу, нi музичного слуху, але для вас я спробую заспiвати, якщо вже так хочете розважитись. – І Швейк почав:
