– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав вiн.
Оксана починала нервуватися. Вона заглянула за спину цього причепи, туди, де мала стояти i чекати свою хазяйку «Чебурашка». Тим паче, що хазяйка обiцяла iй повернутися через п'ять хвилин!
– Ви, напевно, помиляетеся! – мовила Оксана миролюбно, але твердо, й усе ii тiло приготувалося до рiшучого кроку вперед.
– Ми ж iз вами разом пили! Ви мене за горiлкою посилали! Що, не пам'ятаете? – Чоловiк пiднiс обидвi долонi в якомусь прохальному жестi.
Оксана замiсть того, щоб зробити крок уперед, зробила крок назад. Обличчя виявляло невдоволену спантеличенiсть.
– Ви що, думаете, я з усiма пiдряд горiлку п'ю!? – обурилася досить голосно вона, i тут же закрутили головами у пошуках близького скандалу iншi вiдвiдувачi гастроному.
– У Тараса! Ну, пам'ятаете, день народження в нього був… зовсiм нещодавно! Навiть я пам'ятаю! – Чоловiк опустив руки i перелякано озирнувся на всi боки, явно вiдчуваючи дискомфорт вiд спрямованих на нього поглядiв стороннiх. – Давайте вийдемо! Я вже купив те, що хотiв…
Вони вийшли на вулицю. Оксана почувалася незручно. Тепер вона вже згадала цього сусiда Тарасового, який приходив скандалити, а потрапив на день народження. Захотiлося перед ним вибачитись i вiдразу пiти, точнiше – поiхати. «Чебурашка» ж бо чекае!
– Можна вас на каву запросити? – запитав несподiвано чоловiк, мовби осмiлiвши вiд прочитуваноi на обличчi Оксани незручностi. – Он! – зрадiло показав вiн рукою на вивiску кав'ярнi на iншому боцi. – Ходiмте! Я такий радий знову вас зустрiти!
Оксана подивилася жалiбно на свою «Таврiю», потiм перевела погляд на кав'ярню. До неi дiйсно було метрiв п'ятнадцять, i з ii вiкон напевно було видно ii «Чебурашку».
– Гаразд, – видихнула Оксана. – Але в мене обмаль часу, хвилин десять…
– Ой, скiльки там потрiбно для фiлiжанки кави? – грайливо, з робленим еврейським акцентом мовив, осмiлiвши, чоловiк. – Я – Єжи Астровський, пам'ятаете?
Оксана стримано всмiхнулась i закивала.
У кав'ярнi Єжи замовив до кави по маленькiй шоколадцi. Поки пили-iли, вiн розповiдав Оксанi про те, як у нього стриглися кращi панi Пекарськоi вулицi й найближчих провулкiв, i про те, як вiн iх стриг удома, коли перукарню продали й вiдкрили в нiй черговий магазинчик «Усе по 1 гривнi!».
Оксана, допивши каву, подивилася на годинник i здивовано хитнула головою:
– Ви вибачте, Єжи, але я – жiнка зайнята…
– Розумiю, розумiю, – закивав той i тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!
Хлопчина-офiцiант вiдразу ж пiдлетiв i опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.
– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.
Вiн полiз до правоi кишенi пiджака, виклав iз неi кiлька п'ятигривневих купюр, потiм полiз до лiвоi – звiдти витягнув iще двi десятки, перерахував тремтячими руками, i тут його попустило. Перед ним на столi лежало рiвно тридцять п'ять гривень. Вiн гордо вiдсунув iх од себе i пiднявся над столиком.
– Все так рiзко подорожчало! – сказав вiн уже на вулицi, притримуючи дверi кав'ярнi. – Такого ранiше не було!
– Коли не було? – поцiкавилась Оксана.
– Ну, ранiше. Коли я частiше ходив по таких закладах. Я i зараз знаю мiсця, де пиво дешевше, нiж тут кава. Але наступного разу давайте краще у мене вдома кави вип'емо.
Оксана пiдвела на Єжи здивовано-суворий погляд.
– Лiпше у Тараса, – сказала вона. – До речi, ви нагадували йому про риб?
– А! Авжеж! Звичайно, – скоромовкою випалив вiн, потiм витримав паузу i запитав: – А про яких риб?
– В акварiумi! У нього на пiдвiконнi! Я просила вас нагадувати йому, щоб вiн iх годував…
– Так, – твердо вимовив Єжи. – Кiлька разiв нагадував, а потiм я забув. Даруйте! Я йому нагадаю! Обiцяю! А ви на машинi?
– Так, але я в iнший бiк, – чемно оголосила Оксана Єжи, що вже абсолютно осмiлiв. – До побачення!
– До побачення, – тихо, але якось надмiру солодко мовив вiн.
Оксана сiла в машину, завела двигун i, не оглядаючись на чоловiка, що проводжав ii поглядом, поiхала. А у вухах усе ще нудотно-солодко звучало його «до побачення!».
«Ну i тип, – подумала Оксана, i, щоб вiдволiктися, погладила рукою чорну пластикову панельку «Таврii». – Ти пробач, «Чебурашечко»! Змусила тебе чекати! Залицяльники проходу не дають!»
Роздiл 10
У довгому снi, що настав одразу за вранiшнiм радiови-конанням Гiмну Украiни, Тарасу снилося багато що: i звуки, i картинки, i нiч. Кiлька разiв абсолютно реальний, упiзнаваний звук уривався в сновидiння. На свое, теж сонне, здивування, Тарас одразу впiзнавав його, цей звук – це «квiкала», «скрикувала» п'ята дерев'яна сходинка його рiдного парадного. Дивно, що вперше цей звук долинав не знизу, з-пiд ноги, що забула переступити злощасну сходинку, а ззовнi, з-за меж його маленькоi квартири. Незабаром, пiсля четвертого чи п'ятого проникнення цього звуку в сон Тараса, в дверi його квартири постукали.
За вiкном ще було свiтло й гамiрно. Вуличний шум легко витiснив iз вух Тараса саундтрек сну. Вiн вiдчинив дверi в квартиру й завмер, побачивши перед собою сусiда Єжи Астровського.
– Доброго вечора! Можна на хвилинку?
Тарас пропустив сусiда в коридор.
– Я обiцяв нашiй спiльнiй знайомiй нагадати вам про рибок! – пiдкреслено дiловито мовив Єжи. – Ви iх годуете?
Тарас здивовано гмикнув.
– Звичайно, годую! Що у мене, склероз?
– А подивитися на них можна? – попросив Єжи.
– Заходьте, дивiться! – Тарас знизав плечима i показав правою рукою в бiк кiмнати.
Сусiд зняв туфлi й у двох рiзних шкарпетках – чорнiй i синiй – потьопав у квартиру. Тарас – за ним.
– Щось вони худi, – прошепотiв задумливо Єжи i глянув скоса на хазяiна квартири, що стояв поруч.
Тарас узяв коробочку з кормом, що стояла тут же, на пiдвiконнi, потрусив ii над акварiумом, i вiдразу на воду впав цiлий розсип найдрiбнiших коричневих пластiвцiв. Рибки кинулися до поверхнi й почали жадiбно поглинати iжу.
Єжи, спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться в акварiумi, незадоволено скривив губи.
– Вони завжди голоднi, – невдоволено пробурчав Тарас. – Вам щось iще потрiбно?
Єжи вiдволiкся вiд рибок, повернув свое тепер уже знову привiтне обличчя до хазяiна квартири. Погляд сусiда пiднявся вище за очi хазяiна i зупинився на непричесанiй i прим'ятiй сном шевелюрi Тараса.
– Знаете, я сьогоднi в себе удома прибрав. – Єжи опустив погляд i дивився тепер у вiчi Тарасу. – Сорок сiм гривень знайшов! У старому пiджаку, не в цьому. – Вiн кинув погляд на свiй коричневий пiджак. – Приемно, знаете, коли вдома порядок… Може, зайдете?
Тарас розгубився.
