І батько оглянув старi кедри, що пiдносили своi крони в небо поряд зi скитом. Особливо сподобався йому один стовбур iз сучками, що по-iжачому стирчали вiд землi вгору.
– Ось наша дзвiниця! – поплескав Іван Тимофiйович долонею по кедру. – Андрiю, принеси смоляного мотузка скiльки е моткiв, а ти, Миколо, розшукай гак залiзний вiд борони й сюди неси.
Молодший i середнiй брати пiшли в скит, а бiля дерев'яного дзвону залишилися Іван Тимофiйович i Володимир.
– Перед тим, як iти звiдси, – заговорив батько, – треба буде могили прибрати й полити, коли дощiв не буде.
– Адже давно вже не прибирали… – погодився старший син.
– Я прибирав, – признався батько.
– А пiдемо – так заросте все, – iз жалем хитнув головою Володимир.
Батько хотiв щось вiдповiсти, але, набравши в груди повiтря, видихнув його тяжко, побачивши молодшого сина, що принiс три мотки мотузка.
– Зв'яжи iх мiж собою мiцно й лiзь на верхiвку, перекинь через товстий сучок, – розпорядився Іван Тимофiйович.
Андрiй зайнявся вузлами, а тут i Микола приспiв зi здоровенним iржавим гаком. Вбили його обухом сокири у верхiвку дзвону, просилили кiлька разiв крiзь гак кiнець мотузка й туго зав'язали.
Андрiй же тим часом уже дерся по сучкуватiй драбинi до верхiвки кедра. Довжини чорного смоляного мотузка вистачило не лише верхiвки дiстатися, але i вниз опуститися. Володимир схопив другий кiнець мотузка, що опустився з дерева, натягнув його, вiдiйшовши на два кроки назад, i так стояв, чекаючи, коли брат злiзе вниз.
– Ну, благослови нас Господь! – видихнув Іван Тимофiйович i теж взявся за мотузок.
Так вони вчотирьох, ухопившись за один кiнець, потягнули мотузок на себе, i зрушився з мiсця дерев'яний дзвiн, пiдповз спершу ближче до кедра, залишивши на землi широкi подряпини, а потiм почав поволi пiднiматися вгору. З тяжким напруженням, iз тремтiнням у м'язах працювали Іван Тимофiйович i трое його синiв, перехоплюючи смоляний дряпучий мотузок, але бачили вони, що з кожним зусиллям усе вище злiтае гудодзвiн i все менше залишаеться до вершини, i ще сильнiше напружувалися вони, поспiшаючи зрадiти закiнченню богоугодноi справи.
Але справа раптом зупинилася, коли гудодзвiн уперся в один iз довгих сучкiв, що був недалеко вiд крони. І полiз тодi вгору Микола, щоб допомогти дзвону вище забратись. І ще важче стало втрьох утримувати дерев'яного равлика дзвону Івану Тимофiйовичу i двом його синам. Але сили в них вистачало, й дочекалися вони, поки Микола очистив шлях дзвону до неба й повернувся до них, аби могли вони знову вчотирьох потягнути на себе чорний товстий мотузок.
– Стiй! Досить! Дiйшов наче, – скомандував хрипким од напруги голосом Іван Тимофiйович, вдивляючись пильно в крону дерева. – Тепер треба закрутити мотузок навколо стовбура навiки…
Так Іван Тимофiйович i Володимир тримали натягнутий мотузок уже бiля дерева, а Микола з Андрiем обкручували його кiнець навколо стовбура, зав'язуючи багато вузлiв.
Незабаром вiдпустили мотузок батько та старший син, i тятивою лука кинувся вiн до дерева, через що посипалася на землю зiдрана кора. Завмерли батько й сини, вдивляючись угору й чекаючи почути звук. Але було тихо, вiтер не шепотiвся з кронами, i свiт хилився до вечора.
В усiх болiли руки, та сильнiшою за бiль була гордiсть за зроблене, гордiсть за пiднесений iхнiми руками до неба дзвiн, який хоч i мовчить поки що, але обов'язково загуде i прикличе Господа вказати iм шлях, вказати iм вихiд до людей, якi не чекають iх, але можуть допомогти, прийняти i зрозумiти iх. А якщо навiть не зрозумiють iх люди, але хоч би приймуть, якщо навiть приймуть тiльки для того, щоб вiддати за братiв своiх дочок, – однаково не буде пiзно вiдвести своi майбутнi сiм'i знову в тайгу й побудувати новий скит, аби жити в единiй вiрi, в единiй радостi й, коли приходить час, у единiй скорботi. Адже подiлена скорбота легше проходить, як i подiлена радiсть голоснiше звучить i тривае довше.
Довго стояли вони пiд кедром в очiкуваннi вiтру, але час услiд за сонцем iшов у захiдну сторону, i навiть тайгове життя затихало, наближаючись до ночi. Непорушна тиша затамувала подих людей, i стояли вони в кам'яному зацiпенiннi, пiдвiвши очi до неба i розглядаючи на його темно-синьому тлi справу рук своiх.
Сонце сховалось, але по його слiдах на небо забирався неквапливий круглий мiсяць, i було зрозумiло, що настае нiч. Десь недалеко завив пронизливим виттям вовк. Криком вiдповiли йому нiчнi птахи. Андрiй, опустивши голову, помiтив iжачка, що бiг у вiдчиненi ворота скиту.
– Не потрiбно так чекати… – видихнув Іван Тимофiйович. – Зазвучить – одразу почуемо. А вiтру, мабуть, не буде вночi – бач, який яскравий мiсяць там…
І повернулися вони до своiх будинкiв. Іван Тимофiйович сiв на лаву бiля вiкна, за звичкою глянув у небо – i тут голова його пiшла обертом. Гiркота пiдкотила до горла. Руками вiн схопився за живiт, звiдки рвався назовнi рiзкий незнайомий бiль.
– Невже надiрвався! – прошепотiв Іван Тимофiйович, осiвши на лаву й пiдiбгавши пiд себе ноги. – Невже…
І почувся йому звук, протяжний i манливий, але не було сил нi встати, нi очi розплющити.
Так само стрепенулися вiд звуку брати, але, прислухавшись, заспокоiлися – знову вив вовк, видно, не давав спокою його душi такий яскравий i низький мiсяць.
Уранцi Іван Тимофiйович прокинувся й вiдчув, що за нiч рокiв десять прожив. Руки тряслися, настирливо болiв живiт. Страшно йому стало вiд того, що побачать сини батька свого таким розбитим, наче вiн у лапах у ведмедя побував. Пiдвiвся вiн iз лави й вийшов на порiг будинку. Сiв на сходинку дерев'яну i завмер. І нiчого не почув вiн, окрiм тишi, подiбноi до тiеi, що звучала минулого вечора, поки не прогнало ii вовче виття.
І замислився Іван Тимофiйович. Замислився про те, що не потрiбна тиша у цьому свiтi. Адже напевно вона була й до того, як свiт було створено Господом. І якщо свiт прийшов на змiну тишi, то не мае бути iй мiсця у природi. Недаремно ж е рiзнi птахи для дня i ночi, й рiзнi звiрi е для кожного часу доби, й усi вони видають звуки, всi вони наповнюють землю вiдчуттям життя. Кричать, шиплять, виють, спiвають, гавкають… До чого ж цi мовчання природи? Адже не спить вона. Адже все навкруги, як i земля сама, перебувае в постiйному русi, в постiйному диханнi. Та все ж приходять вони, цi мовчання природи, i моторошно стае на душi, i не хочеться, але все одно про смерть замислюешся, хоча й там, на тому краю, перший крок вiд життя до смертi не проходить у тишi. Який в нiй сенс?! А й те може бути, що з'являеться вона всупереч волi Господа i створена супротивниками життя…
А сонце пiднiмалося над цiею тишею так само беззвучно, i було воно ще слабким, не яскравим, а нiби воском укритим. І навiть не зiщулився Іван Тимофiйович, дивлячись на нього, але не думаючи про нього. Знову пiднялося свiтило, знову ранок, усе буде знову i знову, i хоч що б вiдбувалося внизу, на твердi земнiй, завжди надiйде година свiтанку, i пiднiметься воно й освiтить те, що вiдбуваеться, нiяк не впливаючи на нього, а тiльки розбиваючи поверхню на свiтло й тiнь. І те, що в тiнi залишиться, нiхто не помiтить. І повз нього пройде. Адже тiнь – це немовби хрест, який сонце поставило на чомусь. А спробуй позбавити паросток земний сонячного свiтла, наведи на нього тiнь – i все. Назад повернеться вiн у землю. Як усе живе повертаеться, перегорiвши життям i втомившись од нього. Але повернення – це теж рух, i не може воно бути нечутним, беззвучним, як тиша. Не мае бути.
А сонце пiднiмалося над цiею тишею, над тайгою, над земним життям. І звук цього життя несподiвано ввiрвався у вуха Івана Тимофiйовича спiвом птахiв, трiском i шерехами лiсу. І знову поглянув вiн на свiтило – i тут же зiщулився. Немов розтопився вiск i полилося вниз сонячне сяйво, ошпарюючи своiми киплячими променями очi тих, хто дивиться вгору, i трави, верхiвки дерев i мох на мертвих стовбурах. Може, не було цього мовчання природи, може, i не було тишi? Просто не слухав вiн життя, прислухаючись тiльки до своiх думок i сумнiвiв, до своiх тремтячих рук, до своiх болiв. І заглушили цi внутрiшнi звуки весь живий свiт, i здалося йому все живе навкруги мертвим, а ввесь рух, що вiдбуваеться поза ним, – тишею. Так бувае, коли чекаеш почути себе бiльше, нiж життя. Коли життя здаеться чимось окремим вiд тебе, що не мае до тебе нiякого вiдношення. Так бувае, коли, не примружившись, дивишся на сонце i думаеш про силу свого погляду.
А сонце тим часом сходить, подiляючи свiт на свiтло i тiнь.
Коли сонце пiднялося на небо, вниз на землю опустився вiтер. Опустився i почав куйовдити трави та кущi, розгойдувати кедри та модрини. Вiн пiдхоплював стрибаючих бiлок i допомагав iм долiтати до гiлок сусiднього дерева. Вiн грався, мiняючи напрям, змiшуючи повiтря, що прогрiлося, з прохолодним, виштовхуючи його з тiнi просто на сонячнi променi, у свiтлi яких вiн утрачав свою мiфiчну прозорiсть i ставав наповненим мiльярдами метушливих порошинок. Граючись, вiтер проходився гребенем по кронах, якi вiд його дотикiв роняли на землю ослабленi й висохлi гiлки.
І зазвучав дзвiн. Немов заволав вiтер, що потрапив у нього, як у пастку. Здригнулося вiд цього звучання все живе, здатне чути. Принишкли птахи i звiрi, й на мить застигло на мiсцi сонце, що не дiсталося ще зенiту.
А гудодзвiн не замовкав, i в гудiннi своему зiбрав вiн усi звуки живого вiдчаю та самотностi, з'еднавши виття вовка з виттям собаки, зимову завiрюху з плачем дитини. І розлився над навколишньою тайгою цей звук самотностi, що прорвалася, болю, вiтру, спiйманого в пастку. І все-таки болю, що пiднявся високо вгору, високо в небо над усiею тайгою, над усiею краiною, над усiм свiтом.
Із кедра, на якому висiв гудодзвiн, утекла вниз бiлка, передумавши стрибати на сусiдне дерево, i посипалася за нею вслiд окрушина кори, здряпнута ii гострими кiгтями. А неподалiк закричав птах i, злякавшись того, що не почув свого крику, залопотiв крильми й полетiв, петляючи мiж стовбурами та боячись пiднятися над кронами дерев, де звучання гудодзвона було голоснiшим i вiдчайдушнiшим.
Іван Тимофiйович стулив долонi своi, намагаючись стримати тремтiння рук, i слухав дзвiн. Губи його ворушилися, промовляючи молитву i видихаючи бiль. Себе вiн не чув i не думав про себе бiльше. Природа повернула його собi, зробивши частиною всього живого, об'еднавши все живе гнiтючим звучанням гудодзвона. Завмерли, кожен бiля свого будинку, сини Івана Тимофiйовича. Стояли там, де почули дзвiн. Стояли i слухали не рухаючись. Слухали i наповнювалися його звучанням, а через його звучання – вiдчаем i болем. І хотiлось iм тiкати вiд цього мiсця, вiд цього страшного звуку, у владi якого вони почувалися безмовними й покiрними рабами. І хотiли вони бiгти, але стояли не рухаючись. А звучання опускалося вниз, проливалося на землю й топило ямки та вибоiни, заповнюючи спочатку iх, а потiм пiднiмаючись усе вище й вище, як пiднiмаеться вода пiд час повенi. А звук усе ллеться i ллеться вниз, i вони, люди, стоять уже по пояс у цьому виттi, й чим вище воно пiднiмаеться, чим ближче до вух iхнiх – тим нестерпнiше iм слухати його.
Не змiг довше сидiти на ганку Іван Тимофiйович. Зiбрав сили й повернувся в дiм, замкнувши за собою дверi. Сiв на лаву. І тут було чутне звучання гудодзвона, але не так голосно, не так нестерпно. Затулив вуха долонями. І очi заплющив, але так i не почув своi думки, не вiдчув себе, немов i зсередини вже наповнився звучанням дзвона.
А вiтер, утомлений вiд пастки, обм'якнув, сповiльнився, i почав затихати дзвiн.
Опритомнiли брати, ожили, коли гудодзвiн ледве звучав. Ожили вони, подивилися напружено вгору, на крону кедра-дзвiницi, й погляд iхнiй пройшов крiзь крону, пiшов далi в небо, де наткнувся на чорну хмару, маленьку, незвичайну, схожу на величезного небесного сома й кольором, i формою.
– Знамення! – вирвалось у Володимира.
Побiгли брати до будинку батька свого. Пiдвiвся вiн iз лави, вийшов на порiг. Рука старшого сина вiдвела його погляд високо в небо, де побачив Іван Тимофiйович щось пливуче чорне.
А в небi спокiйно й мирно плив чорний дирижабль. Вiн летiв над тайгою в кудизавгодному напрямi. У гондолi дирижабля нiкого не було, хоча посерединi неi i стояв табурет, на пiдлозi валялося дрiбне смiття, а в кутку лежала велика картонна коробка, що вмiщувала понад тисячу пачок сигарет «Друг».
– Нi, – помовчавши, вiдповiв Іван Тимофiйович. – Знамення не бувае чорним… Воно – свiтло. Як у Писаннi е «райдуга в хмарi…»
– А що ж це? – запитав Андрiй.
Замислився знову Іван Тимофiйович, а чорна хмара тим часом пiшла з видимостi, залишивши тих, хто побачив ii, в неспокiйному нерозумiннi.
– Не знаю, – признався батько. – Може, справа рук природи або iнших сил…
– Але iнших, окрiм сил Господа, не бувае! – напружено видихнув Андрiй i заглянув батьковi у вiчi.
Іван Тимофiйович знизав плечима.
– Може, справа рук часу, iншого часу… – майже прошепотiв вiн, провiвши долонею по лобi. – Я ж збився з нього, з часу… Давно збився. І недiля в нас – тiльки сьомий день числом…
А гудодзвiн звучав протяжно й неголосно, i стало знову чутним на тлi його життя тайги. Вiтер пробiгав по травах, ледве торкаючись iх, кружляв на одному мiсцi, завмирав.
– Завтра знову сьомий день… – мовив Володимир i питально глянув на батька.
