– Вiдведи заарештованого! – наказав генерал.
Ізводьев швидко просунув ногу в чобiт i, залишивши бiля багаття онучу, поспiшив до Харитонова.
Заарештований побрiв до землянки, що стала для нього першою в життi в'язницею.
Солдат зайшов усередину разом iз ним. Разом сiли на нари.
– Намалював би йому яку-небудь карту! – доброзичливо мовив Ізводьев. – Хiба важко?
– Та не вмiю я… – Харитонов знизав плечима. – Я i дороги назад без шнура не знайду.
– Давай я за тебе намалюю… – запропонував солдат, якось дивно заглянувши в очi заарештованому. – Просто намалюю що-небудь схоже на карту. Нiхто ж не перевiрить…
– А тобi це навiщо?
– Дурень ти! Побачиш, завтра вiн накаже тебе розстрiляти, а виконувати наказ, окрiм мене, нiкому… Я ж iще нiкого у своему життi не вбив!
– Що, i жодного нiмця? – щиро здивувався заарештований.
– Я iх i у вiчi жодного разу не бачив, – признався Ізводьев. – Тiльки ти генераловi про це не кажи… Ми з Анiкiним йому разiв десять доповiдали про помiченого ворога…
– Навiщо?
– Щоб ворогiв боявся… Адже якщо вiн не боятиметься, то почне нас пiдозрювати в чому-небудь i, того й гляди, розстрiляе. Вiн знаеш який пiдозрiливий!
Дивна, далеко не в усьому зрозумiла Харитонову розмова тривала ще довго, а коли закiнчилась, Ізводьев пiдвiвся, ввiчливо попрощався iз заарештованим i, повiдомивши насамкiнець, що йому на сьогоднi ще наказано зiбрати гриби на вечерю, вийшов iз землянки, не забувши засунути за собою дверi. Пiсля згадки про гриби Харитонов вiдчув себе голодним, заглянув пiд нари, але, як i припускав, нiчого там не виявив. Згадав про речовий мiшок, у якому ще зберiгалися двi банки тушонки та сiмейка бiлих грибiв, зрiзаних у день його зустрiчi зi «своiми», iнакше кажучи, в день його арешту.
У порiвняннi з порядками на цiй висотi, все морське життя здалося Харитонову легким i безхмарним, а сам його командир, старший матрос Грицак, мав вигляд просто ангела. Та що вся ця вiйна, чим вона була для Харитонова? Вiн не був нi в окопах, нi в боях – пiдручний бiйцiв, постачальник партизан. Смерть побачив тiльки завдяки Грицаку, та й то – смерть ворожу, якусь жалюгiдну i жорстоку. А тут, на цiй висотi, тривала вже iнша вiйна. Вiйна з якимось невидимим ворогом, що сховався за деревами, за пагорбами, за тонкими стеблинками трави. Здавалося, що ворог прозорий, безликий, iншими словами – його просто немае, але його вигадана присутнiсть рятуе людей вiд свiту, вiд якого вони вiдвикли, рятуе iх вiд довiри одне до одного.
І думки, здатнi забиратися в межi, недосяжнi для очей, повернули Харитонова до його чорного дирижабля, що безшумно проноситься по нiчному небу в кудизавгодному напрямi. Пiд дирижаблем, немов вiддзеркалення зiрок, блищали вогники сiл, десь вив собака, чи то на мiсяць, чи то на дирижабль. До нього приеднались iншi друзi людини, що ночують у дворах поза межами кiмнатноi домашньоi теплоти i затишку. А люди ще не спали, i не звертали вони уваги на виття собак, i не знали вони про дирижабль, який проноситься високо в небi. Вони вечеряли або думали про завтра, не про те завтра, яке настане зi сходом сонця, а про iнше, детально описане в газетах i книгах. Думати про таке завтра було приемнiше i цiкавiше, а говорити про нього можна було без кiнця. Так i життя складалося з безлiчi таких розмов, але життя належало вчорашньому дню, а завтра ще не наставало. Воно, без сумнiву, наближалось, i люди чекали. Вони вечеряли й думали про нього. Вони чули виття собак i не звертали на нього уваги. А собаки – вони бачили те, що проноситься повз усiх високо вгорi, й, не знаючи, завтра воно чи просто дирижабль, вили; вили довго, протяжно i тужливо лише тому, що це щось вiдлiтае, зникае в цьому напрочуд зоряному i мiсячному небi. І виття, i вогники сiльських вiконець залишилися позаду i внизу, як залишалось усе. Знову чорне тайгове море модрин, кедрiв i вiтрiв, якi блукають мiж кронами дерев. Щось цiлiсне, вiчне. Полiт тривав, непiлотований, вiльний, без карт, приладiв, без людини. Полiт, гiдний кращоi людськоi мрii. А попереду та внизу знову з'явилися вогники тайгового села – старовiрського скиту.
Рух повiтря сповiльнився. Дирижабль, який залишився без пiдтримки вiтру, зупинився. Попереду внизу горiли вогники, на небi рiвномiрно розкиданими намистинками свiтилися сузiр'я, становлячи iскристу павутину, що перегороджуе шлях у подальшi свiти.
Рух повiтря припинився.
Харитонов вирiшив дочекатися ночi й тiкати.
А поки що вiн прилiг на нари й задрiмав. Крiзь щiлини в землянку пробивалося денне свiтло. Час наблизить вечiр, i свiтло погасне.
У вуха несподiвано вкрався дитячий голос, готовий розповiсти про якусь таемницю, що належала минулому дитинству, а тому ще бiльш безцiнну…
«Учора ввечерi, коли я все-таки забрався на пiдвiконня й уперше у своему життi сам вiдчинив вiкно, менi нiяк не вiрилося, що вже шiсть рокiв я живу на цiй красивiй землi, у великому, майже казковому будинку моiх любих батькiв. Менi не вiрилося, що я вже, певно, напам'ять знаю наш величезний сад, знаю три старi яблунi, знаю заростi кропиви й чортополоху, знаю великий мурашник, який, мов дерева, доглядае мiй батько.
Інодi вранцi, особливо по недiлях, вiн виходить у сад, збирае з листя гусiнь i вiдносить ii мурашкам. Я теж хочу подружитися з мурашками, але поки що вони мене бояться. Я вже знайомився з ними, i вони знають, як мене звати. Я нахилявся низько-низько над мурашником, так низько, що мама потiм витирала пiсок iз кiнчика мого носа. Я нахилявся й говорив так, як мене вчили батьки: «Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Вiльям».
Я повторював так кiлька разiв i декiлька днiв, але у вiдповiдь нiчого не почув. Напевно, тому, що мурашки дуже маленькi й голоси в них дуже маленькi й нечутнi.
Учора ввечерi у нас були гостi. Вони вiтали мене з днем народження i вручали подарунки. Моя тiтка з Блекпула була така добра, що подарувала менi справжнiй маленький паровозик iз вагончиками. Тато сказав, що на той час, як я пiдросту, таких паровозiв на вулицях буде бiльше, нiж капелюшкiв у мами. Мама назвала тата фантазером. Менi ще подарували декiлька книжок, два загони олов'яних солдатикiв i смачний iменинний торт.
Ми сидiли за столом. Тато дiстав тоненькi свiчки i прикрасив ними торт, а потiм попросив мене порахувати цi свiчки. Їх було шiсть. А ще я порахував гостей, iх було дев'ятеро, але про це я не сказав татовi. Мiй дядько, що живе недалеко вiд нас, запалив свiчки на тортику й погасив газову лампу. Стало так тихо, що навiть я затамував подих. І менi здалося, що я почув мурашинi голоси, якi теж вiтали мене з днем народження. Голоси долинали з боку саду, але нiхто, крiм мене, iх, здаеться, не чув. Свiчки розгорiлися й освiтили увесь стiл i обличчя гостей, i я подумав, що все це казка, i я – казковий, i моi гостi, i тато з мамою теж прийшли з доброi казки. А на тортику красивими кремовими лiтерами було написано: «З днем народження, Вiльяме!». Це я прочитав одразу. Тато дуже пишаеться, що так рано навчив мене читати.
І так довго тривала тиша, в якiй мурашинi голоси зливалися з потрiскуванням палаючих свiчок, що я заплющив очi й придумав собi казку, в якiй я був уже великим i дорослим i в мене теж був день народження. І будинок був iще бiльший, нiж цей. І стiл був таким великим, як оця кiмната, а на столi лежав величезний торт, на якому так само красиво було написано: «З днем народження, Вiльяме!», i торт було прикрашено високими красивими свiчками iз жовтого воску, такими ж, якi запалюють по недiлях у нашiй церквi. И цих свiчок було бiльше, iх було двадцять чи навiть тридцять, i вони палали так яскраво, що гостi мружились i вiдверталися вiд яскравого свiтла обличчями одне до одного i мовчки всмiхались одне одному, тому що говорити при палаючих свiчках дозволяеться тiльки з Богом. Казка придумалася дуже хорошою i доброю, тiльки в цьому казковому днi народження менi нiхто нiчого не подарував. Тiльки величезний торт i високi-високi свiчки, якi так довго горiли, що тиша, яка настала, навiть зупинила старий настiнний годинник. І язички полум'я опускалися все нижче i нижче, аж поки торкнулися рожевого крему, а коли торкнулися – за вiкном заграла музика i святковий феерверк розкидав навкруги вогнянi бризки, й одразу стало так свiтло, як пiсля сходу сонця. Але яскраве свiтло феерверка повiльно погасло, й так само повiльно затихла музика, i знову в темрявi, що настала, голосно зацокав настiнний годинник. І хтось квапливо запалив газову лампу, гостi заворушилися, заговорили. Дядько розрiзав мiй величезний торт на багато маленьких шматочкiв, i на моiх очах вiн почав зменшуватися та зникати. А моя добра тiтка з Блекпула, вiдкусивши шматочок тортика з моiм кремовим iм'ям, повчально сказала, що за традицiею iменинник сам мае гасити свiчки на iменинному тортику. Потiм вона взяла в руку свiчку, запалила ii, почекала, поки та розгориться, i дмухнула на маленьке полум'я. Вiд згаслого гнота пiднялася вгору жалiбна цiвка диму. «Ось так потрiбно, Вiллi! – сказала вона. – Це приносить щастя!» – «А що таке щастя?» – запитав я. «Щастя, – вiдповiла тiтка, – це коли ти з одного разу загасиш усi iмениннi свiчки!» Пiсля цього вона знову запалила загашену свiчку й пiднесла ii до мого обличчя. Я провiв пальчиком по теплому, нiжному воску. «Ну ж бо, хукай! – попросила тiтка. Це було схоже на гру. Я навчився хукати трохи мимо, так, аби вогник не гаснув, а як би танцював. Шкода, що моiй тiтцi гра не сподобалася. Вона сама загасила свiчечку й подивилася на мене з докором. А за столом було весело, всi жували тортик, пили чай, смiялися, розмовляли, й тiльки тато, всмiхаючись, дивився на мене. А тiтка з Блекпула скривджено вiдвернулась i щось розповiдала моiй мамi. І знову менi здалося, що я почув мурашинi голоси, менi здалося, що мурашки з нашого саду навiщось гукають мене. Менi здалося, що я iм дуже потрiбний, i я запитав тата, чи може вiн виконати мое iменинне бажання. Тато розсмiявся, й гостi розсмiялися теж. «Звичайно, – сказав вiн, – але сьогоднi ти маеш висловити свое найсильнiше, найпотаемнiше бажання. Адже такий день бувае лише раз на рiк». Гостi принишкли й вичiкувально дивилися на мене. «Тату, – сказав я, – дозволь менi забратися на пiдвiконня й самому вiдчинити вiкно!» Всi заусмiхалися. «Що ж робити! – розвiв руками тато. – Дозволяю!» І вiн пiдвiвся, вiдсунув iз вiкна важкi гардини й вiдiйшов трохи вбiк. Я взяв свiй стiлець, пiдтяг до вiкна, залiз на нього, а з нього вже забрався на пiдвiконня й – уперше сам вiдсунув шпiнгалети i розкрив наше велике вiкно, що виходить у сад. Вiкно розчинилось, i я побачив унизу свiтлу пляму, i тут же з глибини саду донеслися до мене мурашинi голоси. І вони вже не були такими тихими, як ранiше, i я легко розрiзнив свое iм'я. Вони кричали: «Вiллi! Йди до нас! Вiллi!» Я заплющився i сплигнув униз. Ще не встиг я долетiти до нашого саду, як мене наздогнав переляканий крик мами. А коли я пiдвiвсь iз землi, обтрусився вiд пiску й задер голову вгору, щоб подивитися на наше велике вiкно, яке я сам сьогоднi вiдчинив, я побачив дев'ять зляканих облич. «Можна, я сходжу до мурашок?» – запитав я тата. Тато не дозволив. Вiн наказав менi зараз же повернутися в будинок i крокувати нагору до спальнi. Тiльки свято позбавило мене вiд серйознiшого покарання. Але навiть якби мене й покарали, я б не плакав. Адже вчора був насправдi дивний день. І зовсiм не тому, що прийшли гостi, принесли подарунки. Учора я вперше у своему життi САМ вiдчинив вiкно, вчора я придумав казку про свое майбутне i вчора я нарештi почув мурашинi голоси, якi називали мене по iменi. Добре, що вони запам'ятали мое iм'я. Тепер, коли я прийду до мурашок нашого саду, вони впiзнають мене i вже не боятимуться. І я зможу розповiсти iм дуже багато, я iм розповiм про вчорашнiй день, про iменинний тортик, про шiсть свiчок, якi задули моi гостi, та, найголовнiше, про це вiкно, що виходить у наш сад, про вiкно, крiзь яке я почув iхнi голоси».
Немов пiсля поганого сну, в головi Харитонова стояв шум, що заважав привести в порядок думки i бажання. У вухах усе ще звучав, затихаючи, дитячий голос.
Час, видно, вже наблизив вечiр. У землянцi стало прохолоднiше i помiтно темнiше. Харитонов протер очi, став на долiвку, нахилився до щiлини, крiзь яку зовсiм нещодавно бив пучок свiтла. Побачив вогнище i сутiнок, що оточував вогонь. Поруч, мабуть, сидить на своему теплому посту цей генерал Ликов. Погано, що землянка так близько – будь-який шум може привернути увагу генерала, i тодi доведеться Ізводьеву розстрiляти арештанта за спробу втечi. Гаразд, не чекати ж справдi настання ранку. Харитонов пiдiйшов до дверей, натиснув на них плечем, перевiряючи замок. Дверi спокiйно вiдхилилися – невже солдат клацнув засувом просто так, для годиться? Арештант вийшов iз землянки i завмер, прислухаючись. Трiск гiлок у вогнищi – едина музика цього вечора – долетiв до його вух. Запах диму був по-дитячому ласкавий, лоскотав нiс. Спиною до Харитонова сидiв генерал, без руху, немов пам'ятник або камiнь.
І раптом чиясь рука опустилася на плече заарештованого. Вiн ледве стримав крик. Переляк прогнав мурашок по спинi, скажено застукало серце.
– Хто? – вичавив пошепки Харитонов.
– Я, Ізводьев! – теж пошепки вiдповiв солдат.
Знову настало мовчання, в якому крiм трiску вогнища Харитонов чув дихання ще однiеi людини.
– Тiкаеш, чи що? – знову прозвучав у шию теплий вiд дихання шепiт Ізводьева.
– Так, – вiдповiв Харитонов. – Де мiй речовий мiшок?
– Будь тут, – сказав Ізводьев i зашарудiв по старому листю.
Харитонов зупинив погляд на генераловi, але той не ворушився. Можливо, спав?
– Тримай! – солдат опустив на спину Харитонову речовий мiшок, а заарештований швидко протягнув руки в лямки й негайно перевiрив шнур. Вiн був на мiсцi.
– Зi мною не хочеш? – запитав, не обертаючись, Харитонов.
– Ноги болять, – вiдповiв Ізводьев. – Та i куди? Ти знаеш, куди йдеш?
– Нi, – признався Харитонов.
– Тодi навiщо звеш?! Може, краще залишишся? Може, тебе й не вiдразу розстрiляють. Смерть однаково завжди при нас.
– Прощавай, – прошепотiв Харитонов i, так i не обернувшись, обережно обiйшов вогнище, пройшовши майже по самiсiнькiй крайцi темряви. А потiм гiлки та стовбури нашаровувалися на червону пляму вогнища, поки вже не залишилася вiд нього всього лише яскрава цятка. Тодi Харитонов сiв на схилi i почав очiкувати сходу сонця, яке освiтить шлях i вiдiгрiе.
Арешт, вогнище i нерухомий генерал – усе це залишилося позаду, за якихось двiстi метрiв од нього. Харитонов дивився на цятку вогнища. Дивився i подумки прощався з першими «своiми», яких вiн зустрiв i яких залишав тут, на сопцi, у ворожому оточеннi, невидимому й невiдчутному. Скiльки рокiв вони ще чекатимуть ворогiв? Харитонов цього не знав, але в душi бажав iм зустрiти ворогiв якнайскорiше, щоб дванадцять рокiв безсонного бойового чергування не виявилися марно витраченою частиною життя. Дай iм Боже швидких ворогiв. У Харитонова заболiли очi вiд довгого вдивляння в одну точку. Дiстав гриби i зжував iх сирими. iв i згадував смак маринованих рижикiв. Дуже хотiлося вiдчути його ще раз, але сирi бiлi гриби були позбавленi смаку.
7
За огорожею скиту, високим частоколом iз соснових колод, лежало кладовище. Вже бiльше двох столiть вважалося воно священним: через мiсяць пiсля смертi будь-якого старовiра, нехай навiть грудного дитяти, сюди приходили всi на чолi зi старiйшиною й перевiряли: чи пустив корiння, чи прорiс дерев'яний хрест над свiжою могилою. Якщо прорiс – значить, у нього перейшли святi сили померлого. Якщо ж не прийнявся хрест на могилi й помертвiло дерево, то бiльше цю могилу не доглядали. Серед пророслих хрестiв була одна дика груша, понiвечений стовбур якоi i ранiше ледве нагадував форму хреста. Проростав вiн пiд час дощiв, якi пригнули його до землi так, що врештi-решт вiн уже не стояв, а лежав на могилi й так лежма корiння пустив, а новий стовбур почав пiднiматися нерiвно.
Колись дiтлахи пробиралися сюди за дичками. Старшi лаяли та шмагали iх за це нещадно, але потiм хтось сказав, що коли хрест прорiс, то злих сил боятися нiчого. Свята груша не може не дати святих плодiв. Пiсля цього щоосенi дiтворi було роздолля. Проте засмучувало багатьох те, що нiхто не мiг згадати, кого поховали пiд грушевим хрестом. Хоч i нещодавно це було, але всiм наче памороки забило. Намагались подивитися, хто за останнiй час помирав i де кого ховали. Так, на подив, у кожного померлого була своя могила i свiй хрест, а хто лежав пiд грушею – так i не зрозумiли.
Вiдтодi минуло чимало рокiв та життiв, i залишилися в скиту тiльки Іван Тимофiйович Корнягiн i трое його синiв. Жили окремо, але працювали разом. Іван Тимофiйович був старiйшиною, а отже, духовним батьком своiм синам. Вiд того дня, як поховав вiн свою дружину, почав усе частiше зачинятися вечорами в капличцi й думати. Сини знали, що з батьком вiдбуваеться щось дивне, але запитати його про це не наважувалися.
Весняноi недiлi Іван Тимофiйович оголосив синам, якi зiбралися в каплицi для молитви, про те, що вiднинi вiн не дозволяе iм звертатися до Господа доти, поки вiн особисто не перепише вчення.
– Навiщо? – здивувався старший син Володимир. – Адже вченню тисячi рокiв!
