Я годiв зо два проходив
По Чорноморii, по дону…
І подарункiв накупив
Найдорогiших… От вертаюсь
В село до дiвчини вночi —
Аж тiлько мати на печi,
Та й та, сердешна, умирае,
А хата пусткою гние.
Я викресав огню, до неi…
Од неi пахне вже землею,
Уже й мене не пiзнае!
Я до попа та до сусiди,
Привiв попа, та не застав —
Вона вже вмерла. Нема й слiду
Моеi Ганни. Я спитав
Таки сусiду про Ганнусю.
«Хiба ти й досi ще не знаеш?
Ганнуся на Сибiр пiшла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криницi й затопила».
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не свiтало. Я в палати
Пiшов з ножем, не чув землi…
Аж панича вже одвезли
У школу в Киiв. От як, брате!
Осталися i батько й мати,
А я пiшов у москалi.
І досi страшно, як згадаю.
Хотiв палати запалить
Або себе занапастить,
Та Бог помилував… А знаеш,
Його до нас перевели
Із армii чи що?
1
Так что же?
Ну, вот теперь и приколи.
2
Нехай собi. А Бог поможе,
І так забудеться колись.
Вони ще довго говорили,
Я став перед свiтом дрiмать,
І паничi менi приснились
І не дали, поганi, спать.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С. – Петербург]
Княжна
(Поема)
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволi з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сiдае,
Як у Днiпра веселочка
Воду позичае.
Як широка сокорина
Вiти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по водi розiслала
Зеленii вiти,
А на вiтах гойдаються
Нехрещенi дiти.
Як у полi на могилi
Вовкулак ночуе,
А сич в лiсi та на стрiсi
Недолю вiщуе.
Як сон-трава при долинi
Вночi розцвiтае…
А про людей… Та нехай iм.
Я iх, добрих, знаю.
Добре знаю. Зоре моя!
Мiй друже единий!
І хто знае, що дiеться
В нас на Украiнi?
А я знаю. І розкажу
Тобi; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Боговi розкажеш.
Село! i серце одпочине:
Село на нашiй Украiнi —
Неначе писанка, село.
Зеленим гаем поросло.
Цвiтуть сади, бiлiють хати,
А на горi стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистii тополi,
А там i лiс, i лiс, i поле,
І синi гори за Днiпром.
