Сам Бог витае над селом.
Село! Cело! Веселi хати!
Веселi здалека палати,
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й слiду не найшли,
Щоб i не знали, де й шукати.
В тому Господньому селi,
На нашiй славнiй Украiнi,
Не знаю, де вони взялись, —
Приблуда князь. Була й княгиня.
Ще молодi собi були,
Жили самi. Були багатi,
Високi на горi палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горi садок,
І верби, i тополi,
І вiтряки на полi,
І долом геть собi село
Понад водою простяглось.
Колись там весело було.
Бувало, лiтом i зимою
Музика тне, вино рiкою
Гостей неситих налива…
А князь аж синiй похожае,
Та сам несмiлих наливае,
Та ще й покрикуе «вiват!».
Гуляе князь, гуляють гостi;
І покотились на помостi…
А завтра знову ожива,
І знову п’е, i знов гуляе,
І так за днями день минае,
Мужицькi душi аж пищать.
Судовики благають Бога…
П’яницi, знай собi, кричать:
– І патрiот! i брат убогих!
Наш славний князь! Вiват! Вiват! —
А патрiот, убогих брат…
Дочку й теличку однiмае
У мужика… І Бог не знае,
А може, й знае, та мовчить.
Княгиня взапертi сидить.
Їi i в сiни не пускае
Убогих брат. А що ж робить?
Сама втекла i повiнчалась,
І батько й мати не пускали,
Казали: вгору не залазь.
Так нi, за князя. От i князь!
От i пишайсь тепер, княгине!
Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною уночi.
Засхнеш, не знатимеш нiчого,
Не знатимеш, як хвалять Бога,
Як люде люблять, живучи.
А жить так, Господи, хотiлось!
Хотiлось любити,
Хоть годочок, хоть часочок
На свiт подивитись.
Не довелось, а все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,
Хоч молись перед тобою,
Мов перед святою…
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить та славить Бога
І добро творити,
Та Божою красотою
Людей веселити.
Так же нi. А молодii
Та карii очi
Щоб марнiли в самотинi…
Може, Бог так хоче?
Боже! Боже! даеш волю
І розум на свiтi,
Красу даеш, серце чисте…
Та не даеш жити.
Не даеш на рай веселий,
На свiт твiй великий
Надивитись, намолитись
І заснуть навiки.
Невесело на свiтi жить,
Коли нема кого любить.
Отак i iй, однiй-единiй,
Ще молодiй моiй княгинi,
Красу i серце засушить
І марне згинуть в самотинi.
Аж страшно!.. А вона молилась
І жить у Господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матiр’ю ходила,
Уже пишалась i любила
Свое дитя. І дав дожить
Господь iй радостi на свiтi.
Узрiть його, поцiловать
Свое единее дитя,
І перший крик його почути…
