Людей i Господа любить.
[Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург]
XI
Косар
Понад полем iде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе – гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночi
Зострiчають сичi.
Тне косар, не спочивае
Й нi на кого не вважае,
Хоч i не проси.
Не благай, не проси,
Не клепае коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспiвуе старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужинi зотне,
За решоткою задавить,
Хреста нiхто не поставить.
І не пом’яне.
[30 травня 1847,
С. – Петербург]
XII
Чи ми ще зiйдемося знову?
Чи вже навiки розiйшлись?
І слово правди i любовi
В степи i дебрi рознесли!
Нехай i так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годiть!
Смирiтеся, молiтесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Украiну любiть,
Любiть ii… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неi Господа молiть.
[Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург]
* * *
Не спалося, а нiч, як море.
(Хоч дiялось не восени,
Так у неволi.) до стiни
Не заговориш нi про горе,
Ни про младенческие сны.
Верчуся, свiту дожидаю,
А за дверима про свое
Солдатськее нежитiе
Два часовii розмовляють.
1
Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бедненькой такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу и забрили.
Так вот те случай-то какой!
2
А я… аж страшно, як згадаю.
Я сам пiшов у москалi;
Таки ж у нашому селi
Назнав я дiвчину… Вчащаю
І матiр удову еднаю.
Так пан заклятий не дае.
«Мала, – каже, – нехай дождуся».
І, знай, вчащаю до Ганнусi.
На той рiк знову за свое;
Пiшов я з матiр’ю просити.
«Шкода, – каже, – i не проси.
П’ятсот, – каже, – коли даси,
Бери хоч зараз…» Що робити!
Головко бiдна! Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пiшов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки тi грошi заробив.
