І усмiхаеться, i стиха
Промовить нишком: – Де ж те лихо?
Печалi тii, вороги?
І нищечком старий читае,
Перехрестившись, отче наш.
Крiзь верби сонечко сiяе
І тихо гасне. День погас
І все почило. Сивий в хату
Й собi пiшов опочивати.
[Перша половина 1850,
Оренбург]
Москалева криниця
(Поема)
Я. Кухаренковi.
На пам’ять
7 мая 1857 року
Не на Вкраiнi, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток варнак
Менi розказував отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку i дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобi поему на спомини,
Мiй друже щирий, мiй единий!
I
Пiсля великоi зими,
За Катерини за царицi,
Москаль ту викопав криницю;
А як вiн викопав, то ми
Оце й розкажемо в пригодi,
А ви записуйте, не шкодить
Такую рiч i записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишiть. Була криниця,
Нi, не криниця, а село,
Пишiть, давно колись було
Межи садами, при долинi,
Таки у нас на Украiнi
Було те божее село.
В селi тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
І син малолiток.
Добре мати дiток
Багатому, хвалить Бога
В розкошах! А вбогiй
Вдовi не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала iти в черницi
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких дiток стало.
Звичайне, мати, що й казать,
Та, може, ждався-таки й зять,
Бо вже Катруся пiдростала
(Катрусею вдовiвна звалась).
Чи вiк же iй продiвувать?
Зносити брiвоньки нiзащо.
Хiба за те, що сирота?
А красота-то красота!
Мiй Боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе. Бач, i сирота,
А всiм була навдивовижу.
Бувало, вигляне iз хижi,
Як тая квiточка з роси,
Як тее сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону, неживий
Стою, бувало. Анi кара,
Нi м?ки, кайдани,
Нiже лiта, сину,
Тii сили не втомили…
Отак i загину!
Так i згину. Бо дивися:
Смертi сподiваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я нагадаю
Катерину. Слухай, сину,
Мiй друже единий!
Слухай добре, та записуй,
Та на Украiнi,
Як Бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив дия?вола
Своiми очима.
II
