Та Прiся, дочечка моя!
Воно ще тiлько вир[ос]тало,
Ще тiлько-тiлько наливалось,
Мов та черешенька!.. За грiх,
За тяжкий, мабуть, грiх великий
Не дав менi святий владика
Очей нарадувать старих
Моiм дитятком!..
Не ходили
Ксьондзи по селах, а возили
На людях iх з села в село,
Такее-то у нас було!
Якось iх, клятих, i до мене
Вночi на хутiр занесло.
А з ними челядь iх скажена,
Та ще драгуни… Дай менi!
Хоч коли-небудь, Боже милий!
На свiт твiй виглянуть з могили —
Спряжу всю шляхту на огнi!
Вони, вони – не бiйся, сину! —
Вони, ксьондзи, мою дитину
З собою в хату завели,
Замкнулись п’янii, я бачив.
А челядь п’яна полягала
У клунi на соломi спать,
Драгуни теж. А ми з Данилом
Соломи в сiни наносили,
А клуню просто запалили…
Не встануть, проклятi, оп’ять
Дiтей козачих мордувать,
Усi до одного згорiли!
І Прiся бiдная моя
Згорiла з клятими! А я…
На пожарищi хрест з Данилом
Поставили, та помолились,
Заплакали… Та й потягли,
На коней сiвши, до обозу,
Синiв всiх трьох моiх найшли,
Та в добрий час i полягли
Отут укупi!..
.........
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали
В оцi могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За нашi голови… А може,
І про могили, i про нас
З старцями божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить…
[Перша половина 1850,
Оренбург]
* * *
І станом гнучим, i красою
Пренепорочно-молодою
Старii очi веселю.
Дивлюся iнодi, дивлюсь,
І чудно, мов перед святою,
Перед тобою помолюсь.
І жаль менi, старому, стане
Твоеi божоi краси.
Де з нею дiнешся еси?
Хто коло тебе в свiтi стане
Святим хранителем твоiм?
І хто заступить? хто укрие
Од зла людського в час лихий?
Хто серце чистее нагрiе
Огнем любовi, хто такий?
Ти сирота, нема нiкого,
Опрiче праведного Бога.
Молися ж, серце, помолюсь
І я з тобою. Щось пророче
Менi вже зазирае в очi,
І я вже Богу не молюсь,
Уже й на тебе не дивлюсь.
Менi приснилось: ти вже мати,
Не в аксамитi, не в палатах
Твое голоднее дитя…
І в’янеш ти, а днi летять,
Несуть все добре за собою,
Уже й надiю понесли,
А ти осталась на землi
Одна-однiсiнька; з тобою
Єдинее добро було —
Твое дитя, поки росло,
В колодочки поки вбивалось,
Оперилось, i ти осталась
Стара i немощна. Людей,
Людей неприязних благаеш
І Христа ради простягаеш
Коло зачинених дверей
Старii руки.
Отак я iнодi тобою,
