Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Нi, нi, нiчого
Нема святого на землi…
Менi здаеться, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
[Перша половина 1850,
Оренбург]
* * *
Бувае, в неволi iнодi згадаю
Свое стародавне, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки Бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю… Господи, б хотiлось
Згадать хоть що-небудь!
Та оце й наткну[в]сь
На таке погане, що так i заснув,
Богу не молившись!.. От менi приснилось…
Свинею заснувши, звичайне, такий
І сон приверзеться… нiби край могили
Пасу я ягнята, а я ще мали?й;
Дивлюся, могила нiби розвернулась,
А з неi виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собi неборак,
Та i йде до мене… Я собi звернулось,
Щеня мов пiд тином, – звичайне, мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гiрше розкрилась.
Дивлюся, в могилi усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по колiна неначе одтятий, —
Лежать собi хлопцi, мов у теплiй хатi.
– Дивися, дитино, оце козаки
(Нiби менi каже), – на всiй Украiнi
Високi могили, дивися, дитино,
Усi тi могили усi отакi.
Начиненi нашим благородним трупом,
Начиненi туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупi
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита!.. Тут пана немае,
Усi ми однако на волi жили!
Усi ми однако за волю лягли,
Усi ми i встанем, та бог його знае,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
Та добре дивися – а я розкажу,
За що Украiна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилi лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.
Слухай же, дитино. – А потiм ягнята
Приснились у житi, лановий бiжить
Та б’е мене добре, i нiби, проклятий,
Свитину здирае. І досi болить,
Як сон той згадаю. А як нагадаю
Козака в могилi, то й досi не знаю,
Чи то було справдi, чи то було так,
Мара яка-небудь. Менi той козак
Розказував ось що…
– Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своiми вольними братами.
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третiй Сигизмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз’еднали нас… Отак
Те лихо дiялося з нами!
Во iм’я Господа Христа
І Матерi його Святоi!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святие божii мiста!
Ксьондзи скаженi осквернили!
Земля козача зайнялась
І кров’ю, сину, полилась,
І за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашiй, синочку, землi!
Я жив на хуторi, з [нрзб.]
Я стар був, немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гакiвниць два вози,
Пшона, пшеницi, що придбав,
Я всю мiзерiю оддав
Моiй Украiнi-небозi…
І трьох синiв своiх. – Нехай, —
Я думав, грiшний перед Богом, —
Нехай хоть часточка убога
За мене пiде, за наш край,
За церков Божiю, за люде,
А я молитись в хатi буду. —
Бо вже нездужав, сину, встать,
Руки на ворога пiднять!
Зо мною, слухай же, остались
Данило, чура мiй, та я,
