Хiба самому написать
Таки посланiе до себе,
Та все дочи?ста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не дiждешся його,
Того Писанiя Святого,
Святоi правди нi од кого.
Та й ждать не маю од кого.
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте лiто,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А iм неначе рот зашито,
Нiхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собi, громадо!
Без неi, може, обiйдусь,
А ради жду собi, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалiв, а не дiждусь!
Менi, було, аж серце млiло,
Мiй Боже милий! як хотiлось,
Щоб хто-неб?дь менi сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраiну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостарiюсь затого,
А ще не знаю, що роблю.
Пишу собi, щоб не мiняти
Часа святого так на так,
Та iнодi старий козак
Верзеться грiшному, усатий,
З своею волею менi
На чорнiм воронi-конi!
А бiльш нiчого я не знаю,
Хоч я за це i пропадаю
Тепер в далекiй сторонi.
Чи доля так оце зробила?
Чи мати Богу не молилась,
Як понесла мене? Що я —
Неначе лютая змiя
Розтоптана в степу здихае,
Захода сонця дожидае.
Отак-то я тепер терплю
Та смерть iз степу виглядаю,
А за що, ей-богу, не знаю!
А все-таки ii люблю,
Мою Украiну широку,
Хоч я по iй i одинокий
(Бо, бачте, пари не найшов)
Аж до погибелi дiйшов.
Нiчого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона – капуста головата.
А втiм, як знаеш, пане-брате.
Не дурень, сам собi мiркуй.
[Перша половина 1849,
Кос-Арал]
* * *
Дурнi та гордii ми люди
На всiх шляхах, по всiй усюдi,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею i водою,
І од палат та до тюрми
Усе царi, а над собою
Аж деспоти – такi царi,
І на престолi i в неволi,
І все-то те по добрiй волi,
По волi розуму горить,
Як той маяк у син[iм] морi
Чи те… в житейськiм. Само так
У нас у костянiй коморi
Горить розумний той маяк,
А ми оливи наливаем
Та байдуже собi спiваем —
Чи то в годину, чи в напасть.
Орли, орли ви сизокрилi,
Поки вам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!
А там – пiд лавою в шиночку
Сховаетесь у холодочку.
Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полiзли свинi iзнадвору,
Мов у калюжу, та й соп?ть.
І добре роблять, що кують
На руки добрii кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то б заранi
Гарненько з лиха б напились,
А потiм з жалю заридали
Та батька, матiр прокляли
І тих, що до хреста держали.
А потiм нiж – i потекла
