Свиняча кров, як та смола,
З печiнок ваших поросячих.
А потiм…
[Перша половина 1849,
Кос-Арал]
* * *
І золотоi й дорогоi
Менi, щоб знали ви, не жаль
Моеi долi молодоi;
А iнодi така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селi.
Мов одiрвалось од гiллi,
Одно-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi здаеться, що се я,
Що це ж та молодость моя.
Менi здаеться, що нiколи
Воно не бачитиме волi,
Святоi воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращii лiта,
Що вiн не знатиме, де дiтись
На сiм широкiм вольнiм свiтi,
І пiде в найми, i колись,
Щоб вiн не плакав, не журивсь,
Щоб вiн де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалi.
[Перша половина 1849,
Кос-Арал]
* * *
........
Ми вкупочцi колись росли,
Маленькими собi любились,
А матер? на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо iх. Не вгадали.
Старi заранне повмирали,
А ми малими розiйшлись
Та вже й не сходились нiколи.
Мене по волi i неволi
Носило всюди. Принесло
На старiсть ледве i додому.
Веселее колись село
Чомусь тепер менi, старому,
Здавалось темним i нiмим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селi убогiм,
Менi так бачиться, нiчого
Не виросло i не згнило,
Таке собi, як i було.
І яр, i поле, i тополi,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотнiй неволi.
Ставок, гребелька, i вiтряк
З-за гаю крилами махае.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляе
Попiд горою. По горi
Садочок темний, а в садочку
Лежать собi у холодочку,
Мов у раю, моi старi.
Хрести дубовi посхилялись,
Слова дощем позамивались…
І не дощем, i не слова
Гладесенько Сатурн стирае…
Нехай з святими спочивають
Моi старii… – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночi
Сидить пiд тином, мов зозуля,
Та кукае, або кричить,
Або тихесенько спiвае
Та нiби коси розплiтае.
А потiм знов кудись пiшла,
Нiхто не знае, де подiлась,
Занапастилась, одурiла.
А що за дiвчина була,
Так-так що краля! i невбога,
Та талану Господь не дав… —
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.
