Звiсно, до такоi ситуацii треба було пiдготуватися заздалегiдь. Нiнi у загальних рисах пояснили, як вiдповiдати на подiбнi закиди. Проте в останню мить усi iнструкцii раптом забулися, немов випарувалися. Отже, треба було придумати щось правдоподiбне, причому зараз же, негайно. От тiльки що саме?..
Санаторiй «Рай-Оленiвка», Харкiвщина, квiтень 1955 року
– Ну, Володю… ти таки справдi в усьому мав рацiю, описуючи тутешнi мiсця. Це i справдi рай земний, яким його тiльки можна уявити.
– Марiйко! Те, що я достовiрно описав тобi санаторiй… Ну, а що ж ти хотiла?! Усе ж таки це робив не пересiчний обиватель, а досвiдчений поет.
– О-о-о, нi-нi, не применшуй своiх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-помiж сучасних украiнських лiрикiв – от ти хто!
– Провокуеш, так?..
Вiн оглянув дружину спiдлоба.
(Так-так, тепер вони знов купалися в обопiльному щастi, повторно одружившись пiсля жахливих рокiв вимушеноi перерви…)
Однак у поглядi найкращого лiрика з-помiж сучасних украiнських лiрикiв не було нi настороженостi, анi навiть найменшого слiду напруженостi – тiльки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тiльки сльоза не смутку, а радостi.
Так-так, тепер вони можуть радiти… Бiльше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперiшню радiсть обопiльними стражданнями.
– Можливо, i провокую, – жiнка послала чоловiковi погляд, сповнений кохання, що було вiддзеркаленням його власного почуття.
Тiльки от наскiльки щирим воно було, це чоловiче кохання?..
– Отже, потребуеш доказiв, – тепер вiн задивлявся в глибину ii очей дуже-дуже прискiпливо, нiбито щось прикидаючи… прицiлюючись…
– Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тодi вiн несподiвано, без найменшого попередження перейшов до вiршування:
– Як сонце в небi, ти в душi моiй,
Як пiсня в полi, в серцi ти в мойому.
Так синьо, синьо сяе погляд твiй,
Як тихий вечiр пiсля дня утоми…
– Це все? – поцiкавилася Марiя. Володимир заперечно мотнув головою i продовжив з поступово нарощуваним пiдйомом:
– Ти у кровi i в мрiях ти моiх,
Торка вiтрець кiнцi твоеi шалi,
І усмiх твiй, як той хмаринок бiг,
Що линуть в даль, не знаючи печалi.
Кудись бiжать, спiваючи, дроти,
Хвилюеться пiд сонцем стигле жито,
І легко так менi з тобою йти,
І радiсно менi з тобою жити.
– А тепер?..
– Тепер усе, – пiдтвердив вiн.
– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офiцiйним тоном, – новоi Сталiнськоi премii в галузi лiтератури за цей вiрш вам не дадуть, можете навiть не розраховувати…
– Через цiлковито зрозумiлу причину[18 - Наповнення Сталiнськоi премii забезпечувалося коштом гонорарiв, нарахованих за публiкацiю його праць (iз закордонними включно). Оскiльки Йосип Сталiн помер, не залишивши заповiту, то пiсля 1954 року Сталiнськi премii не присуджувалися. Натомiсть у 1956 роцi була заснована Ленiнська премiя, а в 1966 роцi – Державна премiя СРСР.] Сталiнську премiю не даватимуть вже нiколи й нiкому, – уточнив вiн.
– Враховуючи настiльки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.
І немовби згадавши давнi часи молодостi, Марiя рвучко поцiлувала чоловiка просто в губи… Але негайно ж слiдом за тим вiдсторонилася й вiдскочила на доволi пристойну вiдстань настiльки стрiмко, що вiн просто не встиг зреагувати.
– Марiйко, кохана моя!..
Чоловiк спробував пiдiйти до неi, обiйняти за плечi, та вона не дозволила.
– Ну от, знов… – розчаровано зiтхнув вiн i спитав: – Отже, ти й досi ревнуеш?.. Ревнуеш, навiть попри те, що ми знов з тобою удвох.
– Як ти мiг, Володю?!
– Марiйко, зрозумiй, для мене нiколи не iснувало жодноi iншоi! Тiльки ти одна в усьому свiтi…
– А вона?!
– Марiйко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!..
– А потiм i до Захiдного Сибiру.
– Ну так, до Сибiру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але менi сказали, що тебе засуджено за розголошення державноi таемницi.
– Мене морили голодом, аби я тiльки звела наклепи на всiх вас i на тебе в тому числi! Аби засвiдчила, що украiнськi письменники буцiмто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождiв. Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього рокiв. Коли ж зрозумiли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камерi на цементнiй пiдлозi босонiж i щоб навiть очей не заплющувала…
– Нещасна моя Марiйка! Твоi чудовi блакитнi очi завжди стояли перед моiм внутрiшнiм поглядом.
– Навiть тодi, коли при живiй дружинi ти одружився втрете в життi?!
Чоловiк хитнувся так, нiби отримав потужного ляпаса, й прохрипiв:
– Але менi сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборiв.
– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слiдом за ним! Вона хотiла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.
– Я був хворий. Я дуже-дуже захворiв, Марiйко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.
– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповiдав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постiйного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хiба ж нi? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.
– Нi, не можна. Мене змусили. Поставили умову: нiяких доглядальниць! Поруч зi сталiнським лавреатом може перебувати тiльки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.
– Таке враження, що тi, хто опинявся за гратами чи в таборi, iнодi були бiльш вiльними, нiж ви всi, разом узятi, якi лишилися на свободi, – вуста жiнки скривила нервова посмiшка.
– В усякому разi, коли мене вiдправили сюди, в Рай-Оленiвку, то я поiхав сам, без неi… без новоi моеi дружини.
– Так, Володю.
Вона прекрасно зрозумiла пiдтекст цього зауваження: «До земного раю я ранiше iздив сам, тепер же привiз сюди кохану жiнку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – ii до земного раю не возив».
