Однак коли дiйшло до розгляду цього плану, самi ж розробники безнадiйно потонули в нескiнченному узгодженнi деталей, хаотично нагромаджених одна на одну. Коли ситуацiя дiйшла до небезпечноi межi, Калабалiн рiзко ляснув розчепiреною долонею по стiльницi. Всi негайно замовкли, а вiн запропонував:
– А знаете що… давайте-но я перед вихованцями нашими виступлю! Як вам пропозицiя, га?! Гадаю, це буде найкращою виховною бесiдою для них усiх.
Усi вичiкувально притихли, обдумуючи пропозицiю директора. Лише вчитель iсторii не погодився з Калабалiним рiзко й вiдверто:
– Семене Опанасовичу, а як же бути з керiвною та спрямовуючою роллю КПРС?! Нам же з РВНО рекомендацiя прийшла…
Проте широко посмiхнувшись, Калабалiн продовжив, звертаючись до всiх:
– Та згадайте ж нарештi себе в дитячо-пiдлiтковому вiцi! Хто з вас не мрiяв про подвиг, а надто про подвиг вiйськовий?! Та нашi хлопчаки й дiвчатка тiльки i марять подiбними речами – ну, то я розповiм iм, яка цiна боротьби з ворогом, коли битва йде не на життя, а на смерть! Не хвилюйтеся, буде все, як в рекомендацiях РВНО прописано. А ще йтиметься про довiру до нашоi Радянськоi Батькiвщини i до ii охороних структур. Гадаю, вкласти в серця нашим вихованцям зернятка саме такоi довiри – ось на чому потрiбно зосередитися! Також гадаю, що РВНО буде задоволене повною мiрою.
Останньою фразою директор таки переконав майже всiх тих, хто сумнiвався найзатятiше. Усi дружно закивали, тiльки товариш Єрохiн намагався щось заперечити. Але його вже нiхто не слухав…
Актова зала Дитячого будинку, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, 1 вересня 1954 року
Одягнувши весь свiй парадний «iконостас» нагород, мабуть, удруге за час перебування на теперiшнiй посадi, Семен Опанасович розпочав урочистий виступ перед вихованцями, вихователями, викладачами й гостями свята знань. Усе тривало нiбито добре. Калабалiн живописав, як пiсля невдалого десантування в нiмецький тил 14 серпня 1941 року в районi села Антонiвка, що в Барському районi Вiнниччини, його группу знищили ще в повiтрi, а його самого схопили й катували полiцаi… Як раптом товариш Єрохiн скочив зi свого мiсця i, неввiчливо перервавши оповiдача, повчально уточнив:
– Це були не просто полiцаi, це були так званi бандерiвцi – несамовитi лiсовi бандити з кривавоi бандерiвськоi УПА!..
Семен Опанасович кинув на Федора Петровича здивований погляд спiдлоба, але вирiшив продовжити розповiдь, нiчого не заперечивши:
– У будь-якому разi, з усiеi нашоi десантноi групи дивом вижив тiльки я. А завдання, дане менi Комунiстичною партiею, треба було виконати. І ось на одному з допитiв я прямо й вiдверто сказав одному з полiцаiв, що говоритиму не з такими, як вiн, а тiльки з фашистським генералом.
І знов товариш Єрохiн скочив зi свого крiсла й голосно заперечив:
– Семене Опанасовичу, не плутайте: не полiцаi то були, а бандити з УПА!..
Тодi з останнього ряду пiдвiвся дитбудинкiвський сторож Мокiй Кононович i, звертаючись до Федора Петровича, поцiкавiвся дещо недовiрливим тоном:
– Що, невже ж отак просто бандерiвцi з тiеi самоi УПА?..
– А хто ж iще? – здивувався Єрохiн.
Зрозумiвши, в чiм рiч, i намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутнi педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати:
– Та звiсно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель iсторii, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохiн, зорганiзувалося тiльки через рiк вiд того моменту, коли полiцаi нашого товариша Калабалiна полонили.
Зал завмер, спостерiгаючи за словесним двобоем. Титулований москвич стояв iз широко роззявленим ротом, а дитбудинкiвський сторож пiд загальний смiх оточуючих тихо мовив:
– Соромно не знати того предмета, який ви ж i викладаете. А ще з самоi Москви до нас приiхали!..
– А тобi про це звiдки вiдомо, старигане? – негайно розлютився Федiр Петрович. – Тебе там i близько не було! Ти ж усю вiйну кашоваром на солдатськiй кухнi провоював, я знаю…
– Так, я був кашоваром на польовiй кухнi й нi з якими бандерiвцями i близько навiть не стикався. Це правда.
– Ну отож: не стикалися, а кажете! – зневажливо пхинькнув Єрохiн. – А от я, на вiдмiну вiд вас, прямо в очi всяким пiдлим зрадникам нашоi Радянськоi Батькiвщини дивився.
Тут iз мiсця скочила тiтонька Марiйка й обурено звернулася до сперечальникiв:
– Ми зiбралися в цьому залi послухати розповiдь нашого шановного Семена Опанасовича, а не вашi дурнуватi суперечки нi про що. Продовжуйте, товаришу Калабалiн, а на цих двох не зважайте…
Директор вдячно подивився на куховарку i продовжив:
– Отак мене й вiдправили на зустрiч з гером майором Марвiцом в Холмському концтаборi для вiйськовополонених № 319-А.
Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос:
– У цьому Холмському концтаборi для вiйськовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж?
– Не без цього… Звiсно, було лячно перед незвiданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокiйно пiдтвердив Калабалiн. – Та я про iнше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавськоi розвiдшколи гер Марвiц. Викликае по черзi, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – нi пiдслухати, нi здогадатися, анi розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабiнет мав другий вихiд, i пiсля спiвбесiди всiх виводили туди. Ну що ж, стою i я серед iнших полонених, своеi черги очiкую. А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як iз ними бесiду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам менi належало, виходячи з iхньоi мотивацii…
– Ой, до чого ж лячно! А далi що? – шепотiли слухачi.
– Отож назвався я рядовим Наливком i на зустрiчi з гером майором Марвiцом удавав, нiби згоден продати Радянську Батькiвщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистськоi школи резидентури, розташованоi в передмiстi Варшави.
– А коли ви втекли звiдти? – спитав хтось iз дiтей.
– Навiщо ж тiкати? Нi, я навпаки все вивчав якомога стараннiше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерiгав за кожною дiею аж до дрiбниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвiдувальним управлiнням i доповiв про те, що готували фашисти, щоб знищити нашу Батькiвщину. Отож завдяки отриманим вiд мене вiдомостям, вдалося запобiгти безлiчi диверсiй, провалити декiлька ретельно спланованих фашистських операцiй, а спiвробiтники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентiв i зрадникiв. Батькiвщина високо оцiнила мiй подвиг i нагородила мене по лiнii контррозвiдки орденом Вiтчизняноi вiйни.
По завершеннi розповiдi Калабалiну довго аплодували всi присутнi. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибiг товарищ Єрохiн. Закликаючи до тишi, вiн здiйняв над головою руки й мовив з дещо iнтригуючим виглядом:
– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квiточки»… Зрештою, на цiй вiйнi все було бiльш-менш зрозумiло: ось вони – i ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борцi за свободу i щастя всього людства. Там фашистськi пiдлабузники, зрадники-бандерiвцi й iнше бандитське кодло – тут вiрнi сини й дочки Радянськоi Вiтчизни. Все зрозумiло! Але на iншiй вiйнi – на Громадянськiй все було далеко не настiльки однозначно. Тодi брат пiшов на брата, батько на сина – спробуй-но розiбратися, чия правда правдивiша!..
Здивованi вихователi почали перезиратися, не розумiючи, з якого дива Федiр Петрович згадав тi давнi подii. Вiн же мовив урочисто:
– А чи вiдомо вам, товаришi, що серед нас присутнiй розвiдник, який вiдзначився ще тодi – на Громадянськiй вiйнi?! А, мiж iншим, саме так воно i е! Бо це не хто iнший, як сторож нашого дитбудинку Мокiй Кононович Завада. Це вiн для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаете ви, товаришi, що iще пiд час Першоi свiтовоi вiн був нагороджений кiлькома Георгiiвськими хрестами?! Отож-бо, що не знаете! А що скромний наш Мокiй Кононович був розвiдником у бандi зеленого отамана Струка – про це вам вiдомо?.. А хотiли б дiзнатися просто зараз?..
– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..
Збентежений несподiваною увагою до своеi скромноi персони, сторож зробив пару крокiв вперед i завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, вiн щосили намагався второпати, звiдки Єрохiн дiзнався про його нагороди ще царських часiв та про стеження за бандою Струка.
– Та я… Я ж давно про це не розказував нiкому. Мiг i пiдзабути щось, бо стiльки часу вiдтодi минуло… І стiльки всього сталося… – промимрив Завада нарештi. Але до уваги ця вiдмовка не була взята.
– Нiчого, Мокiю Кононовичу, нiчого. Ви собi розповiдайте, а ми вас у разi потреби виправимо, – пообiцяв вчитель iсторii, кивнувши погляд в бiк решти викладачiв, якi продовжували перезиратися мiж собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упiймав я тебе? Ти пiдловив мене на маленькiй нестиковочцi про час утворення УПА. Але тепер ми всi разом, всiм дитбудинком перевiримо, скiльки нестиковок буде в твоiй оповiдцi! Гадав, що я не знайомий з твоею особовою справою? Чи не припускав навiть, що на тебе особова справа заведена… А що iнакше бути не може, бо ми виховуемо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»
Але, попри подiбнi думки, Єрохiн широко посмiхнувся сторожу, який брiв до невеличкоi сцени, немов мiфiчний Христос на свою мiфiчну Голгофу.
Інститут ДІПРОмiсто, Киiв, жовтень 1954 року
– Добридень, Йосипе Юлiйовичу! Дозвольте зайти?
– Анатолiю! Звiсно, заходьте. Якими це вiтрами вас занесло до нас?
– Вiтрами, що вiють зi спорудження метрополiтену.
– Ага! А де ви працюете, власне?
– В iнститутi «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуваннi станцii «Днiпро». Нашому iнституту з вашим треба було узгодити деякi речi – i от я у вашому «ДІПРОмiстi»!..
