– А-а-а, он воно що… Ну, тодi все зрозумiло.
– Як ваше життя, Йосипе Юлiйовичу? Чим нинi займаетеся?
– Життя?.. Все добре настiльки, наскiльки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом…
Каракiс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана.
– А загалом працюю над прив’язкою до конкретноi мiсцевостi чергового типового проекту черговоi типовоi школи.
– Ви здатнi на бiльше. На значно бiльше, Йосипе Юлiйовичу. З вашим досвiдом проектування!..
Каракiс лише бровами смикнув i мовив фiлософськи:
– Знаете, Анатолiю… Усi ми здатнi на значно бiльше, тiльки от на що саме, стае зрозумiлим iнодi навiть занадто пiзно.
– Це загальнi слова, Йосипе Юлiйовичу! Але ж ви мiй вчитель в архiтектурi, тому я знаю, що кажу. От узяти хоч би той-таки метрополiтен…
– Коли мене «вичистили» з роботи, то я… м-м-м… трохи допомiг з проектуванням станцiй «Унiверситет» i «Полiтехнiчний iнститут». Ну, то й добре. І вистачить з мене.
– «Полiтехнiчний iнститут»[11 - Станцii киiвського метрополiтену «Полiтехнiчний iнститут» i «Завод «Бiльшовик» (нинi «Шулявська») становили другу чергу станцiй метро, вiдкриту 5 листопада 1963 року, тодi як перша черга – станцii «червоноi» лiнii вiд «Вокзальноi» до «Днiпра» (за винятком теперiшньоi «Театральноi») склали першу чергу, вiдкриту 6 листопада 1960 року.]?! Таким чином, на «Вокзальнiй» киiвське метро на правому березi не завершиться? Я гадав, що далi буде мiст на лiвий берег, що колiю потягнуть на Дарницю…
– Звiсно, що нi. Тягнутимуть в обидва боки. Тож не виключаю, що вас у ваших «УкрДІПРОшахтах» залучатимуть i до другоi, i до третьоi черги.
– А вас, Йосипе Юлiйовичу? Уявляю, як багато ви допомагали…
– Анатолiю, облиште.
– Чому?
– Насамперед тому, що офiцiйно я на той час сидiв без роботи. Мене ж «вичистили» як украiнського буржуазного нацiоналiста i «безрiдного космополiта», не забувайте. Тому якщо добрi люди в скрутну для мене хвилину вирiшили простягнути руку допомоги…
Каракiс знов смикнув бровами, але тепер ще й загадково посмiхнувся. Мабуть, це мало б означати: «Якщо добрi люди в скрутну для мене хвилину вирiшили простягнути руку допомоги, то це аж нiяк не означае, що про iхнiй вчинок варто кричати на кожному кроцi. Аж надто недалеко в iсторичному планi ми вiдiйшли вiд тих часiв».
– Усе одно шкода, що ваше iм’я не впишуть в iсторiю киiвського метро.
– Ну-у-у… Ім’я – то дiло таке. Для мене значно суттевiшим е те, що я не беру участi в цiй штурмiвщинi.
– В якiй?..
– Гадаете, я нiчого не бачу? – перервав колишнього учня Каракiс. – Усе у нас робиться поспiхом, нахрапом. Бо всi роботи – нiякi не роботи зовсiм, а «великi звершення»! А всi «великi звершення» прив’язуються до якихось дат: як не до черговоi рiчницi Жовтневоi революцii, то до Першотравня. Або до Нового року. А якщо е визначена заздалегiдь урочиста дата – починаеться штурмiвщина, гонитва за примарами. Коли йдеться про такi вiдповiдальнi пiдземнi споруди, як метрополiтен… Перепрошую, це не мое. Облиште.
– Йосипе Юлiйовичу, але ж хiба ви не хочете, щоб у Киевi нарештi хтось та й зiбрався метро вiдкрити?..
– Мiж iншим, Анатолiю… Тiльки мiж нами кажучи – мiж нами!.. Еге ж?
– Само собою, Йосипе Юлiйовичу, само собою!
– Отож спорудити в Киевi метро збирався ще гетьман Скоропадський. Звiсно, в тi часи мене тут i близько не було… Але пропозицiю на той проект я в архiвi бачив, i знаете… вона таки вражае!..
– Отже, в цьому планi Киiв мiг би навiть Москву обiгнати?
– Мiг би, як це вже сталося з електричним трамваем[12 - Перша лiнiя киiвського електричного трамваю була вiдкрита 1 (13 за новим стилем) червня 1892 року, тодi як у Москвi – 25 березня (6 квiтня) 1899 року. В столицi Росiйськоi iмперii – Санкт-Петербурзi – регулярний рух електричного трамвая розпочався аж у 1907 роцi.]. А тепер навпаки наздоганяе. А це обертаеться штурмiвщиною. І не тiльки тут…
Каракiс на деякий час замислився, а потiм продовжив, стишивши голос:
– Як ви знаете, Анатолiю… А тепер про це знають усi кияни, якi хоч би наскiлькись пiднiмають голову й дивляться на те, що вiдбуваеться довкола них… Отже, як ви знаете, Бабин Яр таки заливають пульпою, перегородивши гирло. Дамбу потроху пiдсипають, вона все росте й росте. І там теж без штурмiвщини не обходиться, от що зле! Бо штурмiвщина – це неодмiннi порушення. І от я думаю… Думаю все ж таки пробитися на прийом до товариша Давидова, чи не варто?! Вiн же, мерзотник такий, столичний виконком очолюе, вiн же мусить розумiти всю мiру вiдповiдальностi!..
Деякий час помовчали, далi знов заговорив Каракiс:
– Мабуть, я таки сходжу до мiськвиконкому. Але брати участь у всiх цих ударних проектах, в усiй цiй штурмiвщинi?! Нi-нi, я не можу. І не братиму. Краще вже школи проектувати: тут теж штурмiвщина, однак об’ект сам по собi простiший: проекти типовi, мною розробленi, я там усе достеменно знаю, в усьому впевнений. А прив’язати типовий проект до конкретноi мiсцевостi… Це значно простiше, i на це я згоден пiти. – Вiн знов мотнув головою в бiк кульмана i додав немовби ненароком: – А до Давидова на прийом я таки потраплю, майте це на увазi!..
1955
Spiritus vini[13 - Етиловий спирт (лат.).]
Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 29 березня 1955 року
– Ну що ж, Нiно, як бачиш, господарство у нас нiбито невеличке, однак клопоту з ним не бракуе. І головне: фонди невпинно збiльшуються, як тiсто на дрiжджах – отож упорядкуванням фондiв ти i займатимешся насамперед. А от до нашого режиму роботи звикати доведеться, бо якщо у когось на роботi е вихiдний, то це недiля, у нас же це вiвторок, як-от сьогоднi.
– Це нiчого, Елло Никанорiвно. Я звикну, аби робота була. І менi так незручно, що ви свiй вихiдний день на мене витрачаете…
Позаяк директорка бiблiотеки йшла попереду, а Нiна говорила iй в потилицю, то судити про реакцiю на таке зiзнання було важко. Тодi як Елла Никанорiвна продовжувала спiлкуватися, як i досi, пiднесеним тоном:
– Та-а-а, знаю я ваше молоде поколiння! Усiм вам попервах байдуже, а потiм як спрацюемося, як звикнемо одна до одноi, то й починаеться: ту вiдпусти, цю пiдмiни… А що у нас в недiлю найбiльший читацький наплив, то це байдуже всiм, окрiм мене!
– Я не така, чесне слово! Я старатимусь.
– Старатимешся? – Зупинившись i водночас розвернувшись обличчям до новоi спiвробiтницi, директорка зазирнула iй просто в очi та додала лагiдно: – Ну що ж, побачимо. А тепер ходiмо до мене, чайку поп’емо. У мене добрий чай: чорний тридцять шостий. Ходiмо!..
І вже зачинившись у директорському кабiнетi та поставивши чайник на невеличку електроплитку (яку Елла Никанорiвна чомусь вперто називала «керогазом»[14 - Побутовий нагрiвальний прилад, що працюе на гасi.]), Нiна почула:
– Те, що я свiй законний вихiдний на нову спiвробiтницю витрачаю, це нiчого страшного. Просто хочу поближче познайомитися з тобою, як слiд бiблiотеку нашу показати з усiма ii закуточками. Це в iнтересах майбутньоi роботи, а отже, вважай, в моiх особистих iнтересах. До того ж… – Директорка зiтхнула. – До того ж у мiстечку нашому все одно нема чим зайнятися. Можливо, скажеш, що Канiв – це райцентр?.. Облиш, то лише гучна назва, а насправдi… Дiрка вiд бублика, через яку жодного просвiту в життi не видно – от чим е наш Канiв. Хоча якщо дивитися суто формально, то в нашому мiстi похованi двое письменникiв, якi мали колосальний вплив у царинi лiтератури: Аркадiй Гайдар, в бiблiотецi iменi якого ти вiдтепер будеш працювати, i Тарас Шевченко.
При згадцi iменi останнього Нiна не змогла утриматися, i ii обличчя на мить перекосила мимовiльна огидлива гримаса. Директорка бiблiотеки вiдреагувала миттевою змiною тону з лагiдного на залiзний:
– А тепер давай-но розповiдай, за якi грiхи тебе до нас запроторили.
– Ви про що… – промимрила новоспечена бiблiотекарка, трохи налякана такою несподiваною трансформацiею.
– А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стрiляний i калач тертий. А тому давай-но порахуемо… – Елла Никанорiвна почала загинати пальцi: – До нашого богом забутого Канева ти приiхала працювати не з села якогось, а аж iз самого Киева – це раз. Направила тебе на роботу мiлiцiя – це два. У трудовiй книжцi у тебе дивний запис е, закреслений – три. Ти не молоденька дiвчинка i не стара шкапа, подiбна до мене, тобi ще тридцяти немае. При цьому одинока, без сiм’i – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять.
Вона здiйняла над головою стиснутий кулак, повертiла ним у повiтрi та з виглядом переможицi резюмувала:
– П’ять причин, що нагло кидаються в очi! Цiлих п’ять причин… Тiльки треба бути уважною, щоб iх розгледiти. Я уважна, можеш навiть не сумнiватися. То що, ти навiть тепер хочеш сказати, що все це випадковостi, що тебе з Киева не висилав нiхто, так?.. І гадаеш, я в це повiрю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповiдай все, як е. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову i чим це менi загрожуе.
На електроплитцi шумiв чайник. Елла Никанорiвна не зводила допитливих очей з новоi спiвробiтницi. А Нiна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповiдати своiй новiй начальницi, а чого не можна. І якщо навiть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати…
* * *
