Колись вона вважала, що не може бути в свiтi нiчого гiршого, нiж жити з татом-випивакою, який у нетверезому виглядi лупцюе тебе тим, що пiд руку трапиться. Мати лише зiтхала: «Доню, доню… От виростеш, тодi зрозумiеш, що це за нещастя для простецькоi баби – коли iй нема кому навiть око пiдбити». Чи зрозумiла вона це тепер?.. Важко сказати. Принаймнi було б значно краще, якби тато Панас не загинув у Румунii, а жив би з ними.
Ще бiльше вона жалiла, що нема i бiльш нiколи не буде серед живих ii нареченого Веньки. Хоча щодо нареченого… Ну так, звiсно, коли Венька йшов на фронт, то обiцяв пронести iхне молоде кохання крiзь вогонь, дим i всi небезпеки, щоб повернутися до своеi Нiночки… З iншого боку, вони навiть одружитися не могли, бо в червнi 1941 року iй ледь виповнилося шiстнадцять. Отже, наречений, не наречений… обiцяв, не обiцяв… Ну, звiсно ж, до Веньчиноi матерi вона заходила з завидною регулярнiстю на правах майбутньоi невiстки. Але чого там гадати: багнет цього вилупка – Валерки Струся поставив кривавий хрест на ii майбутньому щастi.
Однак втрата батька й нареченого, як виявилося, то лише «квiточки» були. Справжнiми ж «ягiдками» обернувся сюрприз, пiднесений старшою сестрою Вiркою – цiею лялечкою-красунечкою, яку фашисти повезли на каторжнi муки до самоi Нiмеччини.
Себто це вони з мамою спочатку вважали, нiбито Вiру на каторжнi роботи вiдправили. І всi сусiди так вважали. Попервах навiть по декiлька разiв на тиждень заходили, щоб поцiкавитися, знайшлася вже iхня старша донечка чи не знайшлася, чи повернулася додому. Адже фашистську гiдру розчавили, хто живий залишився, тi потроху додому верталися на радiсть близьким.
Але то було лише попервах. Бо чим далi, тим пiдозрiлiшою ставала вiдсутнiсть найменших вiдомостей про старшу дочку подружжя Федякiв. В чiм же рiч?! Нiхто не розумiв. Як раптом…
Здаеться, сталося це все ж таки в 1946 роцi.
Хоча, можливо, i в 1947-му…
Нi, здаеться, був таки 1946 рiк – чекiсти все ж працюють вправно, не могли вони катавасiю зi з’ясуванням долi Вiрки на цiлих два роки розтягнути! Не схоже це на них. А може, й могли, хтозна…
У будь-якому разi якось ввечерi чи то в 1946-му, чи в 1947 роцi пiд iхнiй будинок пiдкотив «воронок»… i маму забрали. Забирали не те що без найменших пояснень, але не давши навiть речей нiяких iз собою взяти. Чому?! За що?! З якоi ласки?!
– Без запитань, – промовив похмурий старший лейтенант держбезпеки, який командував арештом. І все. І маму повезли кудись. Куди саме?!
– Без запитань, – повторив старлей, перш нiж полишити iхню квартиру.
Що це могло означати?! Нiна не розумiла. Пiдказати чи порадити бодай щось не було кому: сусiди свiдомо не вiдчиняли дверi дiвчинi, хоч як уперто вона стукала – либонь, боялися, що накличе «воронка» й на них також.
Вона спочатку довго плакала, потiм поступово заспокоiлася, вирiшивши, що вiд слiз користi жодноi – тiльки сил меншае. Припинивши плакати, почала обдумувати своi подальшi дii. Десь близько другоi ночi нарештi вирiшила, що на ранок замiсть роботи обiйде хоч усi районнi вiддiли держбезпеки, хоч мiське управлiння, хоч республiканське, але маму знайде!
Проте шукати не довелося: маму привезли знов-таки «воронком» близько 4:00 наступного ранку. Нiбито все з нею було гаразд… тiльки зблiдла, немов смерть, губи сизi, руки дрiбно-дрiбно трусилися й очi якiсь порожнi та вицвiлi. Одне слово, чужими стали не тiльки маминi очi, але й уся вона вiд макiвки до п’ят.
– Мамо, що?..
Проте лiтня жiнка не могла вимовити анi слова. Мовчки прошкандибавши до лiжка, впала на нього як була – в одязi та взуттi, – й беззвучно розплакалася. Нiна розула матiр, допомогла iй влягтися якомога зручнiше, прикрила ноги старенькою драною ковдрою. Зрозумiло, на роботу не пiшла, просидiла бiля материного лiжка, аж доки бiдолашна не виспалася як слiд. І лише тодi повiдомила дочцi приголомшливу новину.
Як з’ясувалося, iхня красунечка Вiра, яку жалiли всiм миром i за долю якоi стiльки переживали всi сусiди, виявилася (лячно навiть уявити подiбне!) пiдлою зрадницею Радянськоi Батькiвщини. Так-так, Вiра Панасiвна Федяк тепер оголошена у всесоюзний розшук як Вiра Свитка – зв’язкова кровожерливих недолюдкiв-бандерiвцiв, пiдлих фашистських наймитiв i посiпак самого Адольфа Гiтлера, скаженого нiмецького фюрера!!! У зв’язку iз цим у слiдчих Мiнiстерства держбезпеки…
Так-так, МДБ – все ж таки це був уже 1947 рiк!..
Отже, через усе це слiдчi Мiнiстерства держбезпеки переймалися довгою низкою нагальних запитань:
Якою мiрою громадянка Федяк Вiра Панасiвна захоплювалася всiм украiнським ще в шкiльнi роки?
Хто ще з ii знайомих виявляв аналогiчнi схильностi?
Чи не вона сприяла фашистським окупантам у вбивствi ветерана Фiнськоi вiйни, iнвалiда Каснерика Валерiя Антоновича, в якого, згiдно з непевними чутками, була колись закохана, а потiм навпаки розчарувалася в ньому?
З яких мiркувань громадянка Федяк Вiра Панасiвна лишилася в окупацii? Чи не було це зроблено за завданням таемноi органiзацii ОУН мiста Киева?
Вiдповiдно, з яких мiркувань громадянка Федяк Вiра Панасiвна поiхала до Нiмеччини нiбито на примусовi роботи: через розпорядження, що надiйшло з фашистськоi бiржi, – чи все ж за таемним завданням бандерiвського, мельникiвського або навiть бульбiвського нацiоналiстичного пiдпiлля?..
І таке iнше в тому ж родi.
Попервах Нiна просто не повiрила в усе це. Гадала, що це якась жахлива помилка, прикре непорозумiння… Аж доки наступного вечора «воронок» не примчав тепер уже за нею! І всi тi ж самi запитання (а також багато-багато iнших) слiдчий не поставив тепер уже iй самiй.
Що сталося потiм? Сталося, так…
З роботи Нiну звiльнили не просто так, а за грубе порушення трудовоi дисциплiни – прогул: справдi, вона ж пiвдня просидiла бiля лiжка матерi пiсля ii першого допиту! Мама вiдреагувала на це доволi фiлософiчно: «Перед вiйною за прогул могли й розстрiляти, отож подякуй». От тiльки кому дякувати?! І головне, за що?! Адже пiсля появи такого запису в трудовiй книжцi Нiну або вiдмовлялися брати на роботу, або звiльняли, протримавши вiд сили пару тижнiв.
Сусiди просто не давали iм проходу. Найлагiднiший закид полягав у тому, що, вийшовши на ранок зi своеi кiмнати в коридор, вони виявляли на дверях гiгантську свастику, намальовану крейдою. Добре, якщо фашистську позначку виявляла Нiна, бо, термiново намочивши ганчiрку, вона встигала все швиденько змити. Натомiсть мама декiлька разiв непритомнiла…
Нiна неодноразово намагалася простежити, хто саме займаеться «художествами», та нiчого путящого з того не вийшло. Дiвчина тiльки перестала нормально спати, прокидаючись серед ночi вiд найменшого шурхотiння, але все одно свастика на дверях iхньоi кiмнати з’являлася мiнiмум двiчi на тиждень. Бували й iншi сюрпризи. Наприклад, пiдсунутi пiд дверi вiршованi записочки:
Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом Федяки
Ножi освятили.[15 - Перекручена цитата з «Гайдамакiв» Тараса Шевченка.]
На цiй пiдставi Нiна запiдозрила, що iхнiм цькуванням командуе подружжя Мориченкiв. Адже вiдповiдальний працiвник Подiльського райвиконкому товариш Мориченков (невiдомо яким чином, але вiн «русифiкував» власне прiзвище, приписавши наприкiнцi лiтеру «в») ще на самому початку нiмецькоi окупацii Киева особисто прослiдкував, щоб полiцаi вiдвели до Бабиного Яру подружжя Гехтманiв з iхнього двору, коли ж чоботаревi Меiру Гехтману вдалося дивом утекти – допомiг його вистежити i впiймати. В тому не могло бути найменших сумнiвiв, оскiльки в жовтнi 1941 року Мориченки урочисто в’iхали в бiльшу за площею кiмнату Гехтманiв. А такий «приз» нiмецькi окупанти видiляли саме тим, хто допомагав iм зробити Киiв територiею «юденфрай».
Ясна рiч, коли фашистiв прогнали, чекiсти взялися за Мориченкiв. Та як не дивно, подружжя вийшло сухим з води. Бiльше того, товариш Мориченко перетворився на «Мориченкова» й пiшов працювати в Подiльський райвиконком, а його дружина Тамара Антипiвна тепер викладала украiнську мову й лiтературу в середнiй школi № 20. До речi, це була ще одна причина запiдозрити саме iх – бо хто краще вiд профiльноi вчительки мiг розбиратися в лiтературнiй спадщинi Великого Кобзаря…
– А ти доведи, фашистко! – щоразу смiялася в обличчя Нiнi вчителька, й ii верхня губа здималася вгору вiд насолоди, коли вона повторювала, немов суддiвський вирок: – Фашистко!..
Однак найстрашнiше сталося позаторiк, коли просто посеред ночi вiконна шибка в iхнiй кiмнатi раптом трiснула й посипалася дрiбненькими друзками, слiдом за тим з двору влетiла й гепнулася на пiдлогу чимала каменюка, загорнута в якийсь папiрець. Останнiй виявився радянським агiтплакатом часiв Великоi Вiтчизняноi вiйни з виправленим пропагандистським гаслом:
Смерть нiмцю ФЕДЯКАМ!
З мамою сталася iстерика, пiсля якоi у нещасноi вiднялися ноги. Нiна спробувала поскаржитися в мiлiцiю. Там обiцяли розiбратися… але скiльки не старалися, винних так i не знайшли.
– Що, фашистко, догралася? – глузливо спитала дiвчину Тамара Антипiвна, при цьому ii верхня губа випнулася особливо помiтно. Нiна не вiдповiла нiчого, бо поспiшала до мами, вiдтепер назавжди прикутоi до лiжка. На роботу ii тепер загалом не брали, тому остаточно припинивши спроби працевлаштуватися, вона два роки поспiль доглядала матiр, яка згасала поступово, але невiдворотно. Аж доки не померла в лютому.
І тут уперше за останнiй десяток рокiв щастя, схоже, нарештi посмiхнулося Нiнi. Почалося з появи у них нового дiльничного iнспектора. Всебiчно вивчивши справу сестри зрадницi Радянськоi Батькiвщини, оголошеноi у всесоюзний розшук, молодий лейтенант запросив Нiну до себе на спiвбесiду. Наприкiнцi пiдбив невтiшний пiдсумок:
– Такi справи, Нiно Панасiвно… Уже четвертий рiк[16 - Цей Указ був ухвалений 23 липня 1951 року, хоча й не публiкувався офiцiйно.] iснуе Указ Верховноi Ради СРСР «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». В Москвi та областi справи ще жорсткiшi[17 - Йдеться про спецiальну Постанову Ради мiнiстрiв СРСР вiд 19 липня 1951 року «Про заходи щодо лiквiдацii жебрацтва в Москвi та Московськiй областi та посилення боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами».], проте ми все ж таки в Киевi. У будь-якому разi ви давно вже нiде не працюете, а живете, за вашим власним визнанням, лише на грошi, вирученi вiд нелегальноi торгiвлi на так званiй «барахолцi» речами, винесеними з вашого i нещодавно померлоi матерi помешкання. То що ж робити з вами?..
– Робiть, що хочете, – абсолютно безбарвним голосом вiдповiла Нiна. – Можете хоч у тюрму за грати запроторити, хоч в колонiю вiдправити, хоч розстрiляти, хоч повiсити. Менi вже все це остогидло.
– Яка ж ви, одначе! – пхикнув дiльничний iнспектор у кулак, притиснутий до губ. – Ну, припустiмо, я вашу долю вирiшити не можу, тiльки суд… Але у мене е альтернативна пропозицiя. Чи знаете ви, що в райцентрi Черкаськоi областi – в древньому мiстi Каневi – на Днiпровських схилах е не тiльки могила вiдомого…
– Не згадуйте про Шевченка!!! – вiдчайдушно скрикнула нещасна, яку аж перекосило вiд згадки про перекручену цитату з «Гайдамакiв».
– Шевченко там теж похований, але не тiльки вiн, – спокiйно продовжив дiльничний. – Зокрема, я мав на увазi могилу радянського дитячого письменника Аркадiя Петровича Гайдара. Є там i бiблiотека його iменi, створена зусиллями пiонерiв усього Радянського Союзу. В цей заклад конче потрiбна бiблiотекарка. Отже, якщо згоднi промiняти Киiв на Канiв… Це добрий вихiд, повiрте менi! Щоб до вас не виникало зайвих запитань, запис про ваше звiльнення за прогул ми лiквiдуемо.
– Яким чином?!
– Закреслимо, громадянко Федяк, вiзьмемо й закреслимо. Отже, якщо ви згоднi на такий варiант…
Чи була вона згодна?! Та звiсно ж!!! Якби iх не роздiляв широкий канцелярський стiл, Нiна негайно кинулася б на шию молоденькому лейтенантовi. Щоправда, вiн трохи охолодив радiсть несподiвано прощеноi сестри «ворогинi Краiни Рад». Мовляв, пропозицiя зроблена не зовсiм вiд нього, хоч вiн i уповноважений зробити таку пропозицiю… Хто саме уповноважив, громадянка Нiна Панасiвна Федяк дiзнаеться неодмiнно й дуже скоро, буквально невдовзi.
* * *
З цим вона i приiхала до Канева. Однак директорка бiблiотеки Елла Никанорiвна Дзюбан здогадалася, що нову спiвробiтницю прислали аж iз самого Киева не просто так. Що ж вiдповiсти на ii запитання?..
