– Іроде! – сказав Шрам, грiзно насупивши на його бiлii брови. – Коли б не таке мiсто, то навчив би я тебе шановатись!
– Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, помiряемось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свiй пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвое од чуба до матнi, а я не знiму руки на твоi шрами i на твою рясу!
Знав-бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий i вгамовавсь.
– Чого ж ти, – каже, – осо, од мене хочеш?
– Нiчого бiльш, розкажи тiлько, як ти добравсь пiхтурою до табору.
– Пху! Сатано! – каже тодi Шрам, усмiхнувшись. – Розкажу, тiлько не доводь мене до грiха. Ото й порозбiгались iк нечистiй матерi ляхи, а ватажок тодi: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема?… Братчики, добудемо йому коня!» – да й припустив за ляхами.
– Що ж, добули?
– Добули, вражi дiти; вернулись iз добрим мерином. Здивовались ми тодi з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих конi потомленi, а жеребця такого доскочили, що так i йграе на поводi?
– Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воюе: часом низовець i чортом орудуе.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси i поглядаючи на всю компанiю, а очi такi лукавi, що разом, здаеться, й щиро говорить, разом i морочить.
– Да i в мене самого, – каже Шрам, – така думка, що тут без нечистоi сили не обiйшлось. Питаю: – «Як ви доскочили такого огира?» – «Нам тее знати, батьку. Сiдай да iдь собi з Богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмiлля».
– Ага! У нас так! – каже Кирило Тур. – Нашi не кудкудахчуть, iзнiсши яечка. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледiлись, що iх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетiв, а отаман прицiливсь та i влучив iх ротмiстровi якраз межи очi. Ляхи тодi врозтiч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!..
– Що за вража мати! – каже тодi Шрам, протираючи очi. – Да се ж ти, бачу, сам i отаман!
Запорожець тодi в регiт.
– Ага, – каже, – пане полковнику! Так-то ти шануеш давнiх приятелiв?
– Ну, вибачай, братику, – каже Шрам, обнявши його. – Чи не розкололи ляхи менi голови шаблями да келепами: щось не держиться в iй пам'ять!
– А що ж отее ми так заговорились? – озвавсь Сомко. – Давно пора по чарцi да й за стiл.
– От, бгатцi, розумна рiч, так-так! – каже Черевань. – Я так отощав, не iвши зранку, що й радуватись не здужаю.
Випив Кирило Тур горiлки да й каже:
– Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоею ласкою i мого побратима.
– Не оставим, – каже Сомко. – Я знаю, що вiн шаблею ворочае лучче, нiж язиком.
– Не дивуйсь, пане гетьмане, що вiн мовчить, наче води набрав у рот: вiн у мене з далекоi землi, аж iз Чорноi Гори[87 - Чорна гора – Чорногорський хребет Карпат з найвищою точкою Украiни – Говерлою.] – десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмiшив братчикiв своею мовою: усе тiлько «б р е» та «м о р е»! А добрий юнак, о, добрий! Один хiба Кирило Тур йому в юнацтвi рiвня. Тим я нiкого й не люблю так, як себе та його!
VII
Сомко почав саджати гостей своiх за довгий стiл. Шрама й Череваня посадив на покутi, сам сiв на хазяйському мiсцi, кiнець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослонi. Запорожець примостивсь на задньому кiнцi стола iз своiм побратимом.
Шрамовому Петровi прийшлось сидiти поруч iз Лесею, хоть вiн би тепер рад був одгородитись од неi горами i морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потiшались гостi iз тих вигадок, вiн сидiв за столом, наче в гаю.
– Ну, скажи ж менi, пане отамане, – питае Сомко в Кирила Тура, – яким вiтром занесло тебе в Киiв?
– Самим святим, пане ясновельможний, – одвiтовав запорожець, – проводжаем прощальника до Межигорського Спаса.
– Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
– Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тiлько в вас такi нiкчемнi кубки, що нi в вiщо гаразд i налити. Святе дiло нашi сiчовi коряки! У нашому коряцi утопиш iншого мiзерного й ляшка.
– Пгавда, бгате, iй-богу, пгавда! – озвавсь Черевань. – Я давно кажу, що тiлько в Сiчi i вмiють жить по-людськи. Їй-богу, бгате, коли б у мене не жiнка та не дочка, то кинув би усяку суету мирськую та й пiшов до вас на Запорожже!
– Гм! – каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. – Не багато таких потовпилось би в куренi!
Усi засмiялись, а Черевань наперед усiх. Веселий i негнiвливий був собi пан.
– Я з душi люблю сього пройдисвiта, – каже гетьман Шрамовi стиха. – Часом вiн закине й дуже вже круто, да враг його знае, якось так щиро засмiеться, що нiзащо на його не розсердивсь би.
– Погано тiлько, – каже Шрам, – що сi братчики, смiючись, чоловiка куплять, смiючись, i продадуть.
– Що правда, то правда, батьку. По iх сiчовому розуму, нiщо на свiтi не стоiть нi радостi, нi печалi. Фiлозофи, вражi дiти! Дивляться на Божий мир iз бочки, тiлько не з порожньоi, як той Дiогенес, а по шию в горiлцi.
– Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? – каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. – Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай. Як не одрiзняй себе од миру, а все чоловiку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рiдного брата, так шукае названого. От i побратаються да й живуть довiку вкупi, як риба з водою. «Давай, – кажу я своему Чорногору, – давай побратаемось». – «Давай». – От i зайшли у братство та й попросили панотця прочитать над нами iз Апостола, що нас породило не тiло, а живе Слово Боже; i от уже ми тепер рiднi брати, як той Хома з Єремою.
– Ну, а далi?
– А далi… Се вже так завсiгди бувае, що скоро чоловiк зробить добре дiло, то сатана, не за хлiбом його згадуючи, i пiдсуне iскушенiе… Далi дивлюсь, аж стоiть краля така, що тiлько гм! Та й годi.
– О, невже таки жiночий рiд спокусив хоть раз запорожця?
– Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловiк не нашого брата, та й той спiткнувсь на Єву!
– Звiдки ж узялась та краля?
– Спитай ii сам, звiдки! Я такоi пишноi панни не зумiю й зайняти.
І поглянув на Лесю.
– Тю-тю, дурню! – каже, засмiявшись, Сомко. – Се моя молода!
– Та менi не те горе, що вона твоя молода, – каже, здихнувши, запорожець, – а те, що зовсiм мене причарувала.
Усi зареготали, почувши таке диво.
– Браво! – каже Сомко. – Ведмiдь попавсь у тенети! Що ж тепер буде?
– А що ж? Ведмiдь пiде до свого берлога i тенети за собою потягне.
– Як! Отее у Сiч би то?
– Чого ж у Сiч? Хiба тiлько й свiту, що в вiкнi?
