Генеральний осавул Ф. Джалалiй, у якого були неабиякi вiйськовi здiбностi та високий авторитет серед козацтва, був правою рукою Б. Хмельницького. Особливо вiн вiдзначився у битвi при Жовтих Водах та пiд Зборовом, де очолював бойове забезпечення розвiдки. Саме йому належав план Берестейськоi битви, а у подальшому вiн розробив оперативно-тактичнi заходи з розгрому польського вiйська пiд Бiлою Церквою.
* * *
Одним iз найвiдомiших козацьких полководцiв, неперевершеним майстром спорудження неприступних валiв та фортець був Іван Богун (близько 1618–1664). Його iм’я звучало грiзно для усiх ворогiв, навiть король Речi Посполитоi Ян Казимир пiд час перемовин з Б. Хмельницьким не раз висував однiею з умов перемир’я видачу Богуна. Усi його чудовi вiйськовi таланти яскраво проявилися в боях пiд Вiнницею у лютому-березнi 1651 року. Тодi численна польська кiннота С. Лянцкоронського рухалася до мiста, i Богун, у якого було тiльки 3 тисячi козакiв, наказав робити лунки на рiцi Пiвденний Буг. Коли вода у них вкрилася тонкою крижаною кiрочкою, вiн звелiв накидати згори соломи та присипати ii снiгом. Украiнцi, вийшовши вороговi назустрiч, пiсля першоi ж атаки органiзували демонстративний вiдступ. Польськi драгуни, намагаючись вiдрiзати iм шлях до фортецi, кинулися через рiчку i потрапили в замаскованi лунки. В iншому бою поляки спробували взяти Богуна у полон, але, маючи надзвичайну фiзичну силу, вiн скинув з себе нападникiв та поскакав на правий берег. Дорогою козак перестрибнув через лунку, а його переслiдувачi потрапили у крижану пастку.
Іван Богун на переправi. Худ. Н. Івасюк
* * *
18 червня 1651 року польськi та украiнсько-татарськi вiйська зiйшлися для черговоi битви бiля села Берестечко на Волинi. Та незабаром кримський хан Іслам-Гiрей ІІІ раптово забрав своi загони з поля бою, захопивши у полон Б. Хмельницького. Протягом десяти днiв козаки чекали на повернення гетьмана та тримали оборону. За цей час поляки винищили близько 30 тисяч украiнцiв. Рештки украiнськоi армii вимушенi були вiдступити до болотистоi рiки Пляшевоi. Там вони, з трьох бокiв оточенi ворогами, а з четвертоi – болотом, опинилися у пастцi. Тодi Іван Богун звелiв побудувати на рiчцi три греблi з возiв, бочок, лози та усього, що було пiд рукою. Це дозволило вивести з оточення бiльшу частину вiйська. Але переправитися вдалося не всiм. На островi Журавлиха 300 украiнських воiнiв цiлий день билися iз поляками, що переважали кiлькiсно. На пропозицii здатися вони вiдповiли вiдмовою, вивернули кишенi та викинули у воду усi грошi, якi мали, на знак того, що бiльше нiчого не потребують. За народними переказами, останнiй з козакiв, який лишився у живих, мужньо протримався цiлi три години проти ворожого вiйська.
* * *
Реванш за поразку пiд Берестечком Б. Хмельницький узяв у битвi бiля гори Батiг на Вiнничинi, яка вiдбулася 1–2 червня 1652 року. Тут украiнцi розбили 20-тисячну польську армiю коронного гетьмана Калиновського.
* * *
Для остаточноi перемоги над поляками потрiбна була пiдтримка ззовнi, i Хмельницький почав серйозно обмiрковувати можливiсть переходу Украiни пiд заступництво однiеi з найсильнiших сусiднiх держав: Оттоманськоi iмперii чи Росii. Та у православних украiнцiв ще надто жива була пам’ять про набiги «бусурман», тому об’еднання з Туреччиною було проблематичним. А от промосковськi настроi були традицiйно розповсюдженi серед народу. Перемовини з Москвою велися довго, i в 1653 роцi на Земському соборi в Москвi було прийнято рiшення: «Все Вiйсько Запорозьке з мiстечками та землями прийняти пiд государеву високу руку». 18 сiчня 1654 року в мiстi Переяславi вiдбулася рада, на якiй козацька верхiвка прийняла рiшення iти «пiд владу царя схiдного, православного». Разом з Б. Хмельницьким козацька старшина присягнула на вiрнiсть московському государевi. А невдовзi в 117 мiстах Украiни царськi урядники прийняли таку ж присягу у 127 тисяч украiнцiв.
Переяславська Рада. Худ. М. Дерегус
Сторiнка постанови Земського собору. 1653 р.
* * *
Польща не змирилася iз втратою Украiни. Король Ян Казимир кiлька разiв направляв до Б. Хмельницького послiв з пропозицiею розiрвати союз i знову об’еднатися з Польщею. Але гетьман вiдповiдав вiдмовою. Полякам нiчого не лишалося, як укласти з московським царем мирний договiр (Вiленське перемир’я, 24 жовтня 1656 року), за яким Галичина та Волинь, всупереч очiкуванням Хмельницького, залишилися за Польщею. Украiнську сторону до перемов навiть не допустили. Гетьман та козацькi полковники звинуватили царя у зрадi i порушеннi Переяславськоi угоди. Це був перший, та не единий конфлiкт, що виник мiж союзниками.
* * *
Богдан Хмельницький помер 4 вересня (за iншими даними – 27 липня) 1657 року. Гетьмана поховали в церквi його родового маетку Суботова. Але в 1664 роцi, коли Суботiв захопив загiн полякiв на чолi iз Стефаном Чарнецьким, заклятим ворогом гетьмана, домовина з його рештками зникла з церкви. За однiею з версiй, поляки спалили рештки, а попiл розвiяли, вистреливши з гармати. За iншою – козаки, аби захистити могилу Хмельницького вiд наруги, пiдмiнили домовину та перезаховали останки гетьмана в одному з таемних пiдземель. Так чи iнакше, але мiсце останнього спочинку Богдана Хмельницького досi лишаеться невiдомим.
* * *
Пiсля смертi Б. Хмельницького новим правителем Украiни було вибрано генерального писаря Вiйська Запорозького Івана Виговського (помер у 1664 роцi).
* * *
Вибрання Виговського викликало невдоволення серед низового Вiйська Запорозького, якому не подобалася пропольська орiентацiя нового гетьмана. Сiчовики вважали його нелегiтимним правителем i пiдняли проти нього повстання. Керував ними полтавський полковник М. Пушкар. Щоб придушити повстання, І. Виговський не вигадав нiчого кращого, нiж звернутися за допомогою до кримського хана. Вiйська гетьмана захопили центр повстання – Полтаву – та спалили ii. Іншi мiста, якi пiдтримували повстанцiв (Лубни, Гадяч та Глухiв) було розграбовано, а Миргород вiддано до рук його союзникiв – татар. У цих боях з обох бокiв полягло 15 тисяч украiнцiв. А якщо до цього додати ще невiльникiв, яких татари забрали до Криму, то кiлькiсть жертв громадянського протистояння досягае 50 тисяч осiб!
Іван Виговський
* * *
Ще влiтку 1658 року І. Виговський прийняв рiшення про розрив союзу з Росiею та пiдготовкою новоi союзницькоi угоди з Польщею, яка була ним пiдписана того ж року в Гадячi. У ii основу було покладено проект украiнського полiтичного дiяча Юрiя Немирича про конфедерацiю Польщi, Великого князiвства Литовського та Украiни (Рiч Посполита трьох нацiй). Їi статтi передбачали, що кожна iз держав, що увiйде до конфедерацii, буде незалежною. Та як це часто бувае, вiд висловлювання добрих намiрiв до iх втiлення у життя дуже далеко. Запланованоi конфедерацii не вийшло: Польща знаходилася на межi повноi вiйськовоi поразки, а Росiя навряд чи погодилася б на змiну статусу Украiни. Запорожцi також не схвалили пропольських намiрiв гетьмана. На вiйськовiй радi в мiстi Германiвка на Киiвщинi пiд час читання Гадяцьких статей серед них почалися заворушення.
* * *
Цiкаво вiдзначити, що, ведучи перемовини з Польщею, І. Виговський в той самий час тричi присягав на вiрнiсть московському царю. І тiльки пiсля того, як у Москвi дiзналися про Гадяцький договiр, до Украiни було направлено 100-тисячне росiйське вiйсько пiд командуванням князя А. Трубецького. Гетьманськi сили нараховували 60 тисяч осiб, у тому числi 16 тисяч козакiв, 30 тисяч татар i ногайцiв, а також близько 14 тисяч польських, молдавських, румунських та сербських найманцiв. 29 червня 1658 року загони Виговського атакували росiйський табiр бiля Сосновськоi переправи пiд Конотопом. Пiсля короткого бою гетьман наказав вiдступати, iмiтуючи втечу. Кавалерiя князя Пожарського кинулася наздоганяти козацькi загони i потрапила у заздалегiдь пiдготовану пастку – iз засiдки на них накинулася легка татарська кiннота. Пожарський спробував вiдступити, та його важка кавалерiя i гармати застрягли у «справжнiх конотопах» – болотянiй мiсцевостi бiля рiки. Так московське вiйсько опинилося в оточеннi. В результатi майже усю кавалерiю було знищено. За словами вiдомого iсторика С. Соловйова, «цвiт московськоi кiнноти, що вiдбув щасливi походи 1654 та 1655 рокiв, загинув в один день, i вже нiколи пiсля того цар московський не був у змозi вивести в поле таких блискучих вiйськ».
* * *
Пiсля перемоги пiд Конотопом Виговський разом iз союзниками планував iти на Москву. Однак цьому завадило чергове повстання лiвобережних полковникiв Цюцюри, Золотаренка i Сомка. А напад козакiв Івана Сiрка на татарськi поселення змусив хана з ордою покинути гетьмана i повернутися до Криму. Впоратися iз внутрiшнiми проблемами самому Виговському не вдалося, i на вiйськовiй радi в Германiвцi вiн був вимушений зректися гетьманства.
* * *
Пiсля зречення влади І. Виговський вирушив до Польщi, де якийсь час обiймав високi офiцiйнi посади. Але за п’ять рокiв колишнього гетьмана поляки безпiдставно звинуватили у зрадi та за вироком вiйськово-польового суду розстрiляли.
* * *
Новим гетьманом Украiни в 1659 роцi став син Богдана Хмельницького Юрiй (близько 1640–1685). Пiсля того за допомогою турок його ще двiчi оголошували правителем Украiни, але вiн, на жаль, не здатен був керувати державою, а тому так i не став достойним спадкоемцем свого великого батька. Ось як несхвально казали про нього сучасники: «Вiд природи евнух, змiй по натурi, обмежений розумом, слабкий тiлом». Саме за Юрiя Хмельницького Украiна втратила свою цiлiснiсть. За пiдписаним у 1667 роцi мiж Росiею та Польщею Андрусiвським мирним договором лiвобережна частина краiни, що отримала назву Гетьманщина, опинилася пiд владою Москви, а правобережна – знову увiйшла до складу Речi Посполитоi.
* * *
Протягом 20 рокiв пiсля смертi Б. Хмельницького подii полiтичного життя в Украiнi нагадували калейдоскоп: змiнювалися гетьмани, плелися iнтриги i велася нескiнченна мiжусобна боротьба. Цей перiод iсторики назвали Руiною. Громадянська вiйна, то припиняючись, то розгоряючись з новою силою, палала протягом 1658–1665 та 1668–1689 рокiв. Змальовуючи цi подii у посланнi до короля Яна Казимира, польський магнат А. Потоцький свiдчив: «…украiнцi самi себе поiдають, один населений пункт воюе з iншим, син батька, а батько сина грабуе».
* * *
Одним з гетьманiв епохи Руiни був Петро Дорошенко (1627–1698). В 1665 роцi його було обрано гетьманом Правобережноi Украiни. Будучи проти союзу з Польщею та Росiею, Дорошенко перейшов у пiдданство турецького султана. Це налаштувало проти нього бiльшiсть населення Украiни. В 1676 роцi вiн був вимушений здатися в полон росiйським вiйськам. Цар пробачив Дорошенка i зробив його воеводою у Вятцi. Та Украiни колишнiй гетьман бiльше не побачив. Вiн помер у 1698 роцi в подарованому йому селi Ярополча пiд Москвою.
Петро Дорошенко
* * *
Можливо, найвидатнiшим кошовим отаманом Запорозькоi Сiчi часiв Руiни був Іван Сiрко (близько 1610–1680), уродженець слободи Артемiвка пiд Мерефою на Харкiвщинi. Вiн особливо прославився походами проти кримських татар, вiв себе незалежно, претендуючи на гетьманську булаву на Лiвобережжi, зiграв значну роль у зреченнi Дорошенка та прийняв вiд нього присягу на вiрнiсть царю. Сiрко здiйснив бiльше 100 вiйськових походiв, зазнавши поразки лише в одному з них. З його iменем пов’язують легендарний лист запорожцiв до турецького султана Мухамеда IV.
* * *
Важко знайти в украiнськiй iсторii особистiсть бiльш суперечливу та трагiчну, нiж гетьман Іван Мазепа (1639–1709). І якщо в народi говорили: «Вiд Богдана до Івана не було гетьмана», то запорожцi, незадоволенi участю в частих росiйських походах, називали Мазепу «вiтчимом Украiни». І сьогоднi однi вважають його борцем за незалежнiсть Украiни, другi – спритним авантюристом, що прагнув особистоi влади, третi – зрадником. Одне безсумнiвно – вiн був неабияким полiтиком, тонким дипломатом, високоосвiченою й талановитою людиною. Приймаючи рiшення про перехiд на бiк шведського короля Карла ХІІ, Мазепа довго вагався i зважував два варiанти наслiдкiв шведсько-росiйськоi вiйни: якщо переможе Росiя, то украiнськi землi можуть бути подiленi мiж нею та ii союзником – польським королем Августом ІІ, у випадку ж перемоги Швецii Украiна могла б повнiстю увiйти до складу Польщi або перейти пiд верховенство шведiв. Прийнявши рiшення, вiн у жовтнi 1708 року розiслав козацькiй старшинi унiверсал, в якому пояснював причину союзу зi Швецiею i закликав пiдтримати його. Та бiльшiсть козакiв, селянство та мiщани на цей заклик не вiдгукнулися. До загону Мазепи приедналося лише кiлька тисяч запорожцiв, з якими вiн i прибув 24 жовтня 1708 року до ставки шведського короля пiд Полтаву.
Іван Мазепа
* * *
Петро І, обурений поведiнкою Мазепи, назвав його зрадником. Щоб обiцянi гетьманом Карловi ХІІ запаси харчiв та зброi не дiсталися шведам, вiн наказав Меншикову штурмувати гетьманську столицю Батурин. Взяти мiсто виявилося непросто, та пiсля того, як козаки прилуцького полку на чолi з полковником І. Носом вiдкрили солдатам Меншикова таемний хiд, тi увiрвалися до Батурина. Частина мазепинцiв та комендант фортецi Чечель утекли, решта вiдчайдушно билися в очiкуваннi шведiв. В результатi усе населення Батурина було знищено, а саме мiсто та припаси спалено. А духовенство 22 листопада 1708 року в Троiцькiй церквi Глухова пiддало анафемi гетьмана Мазепу. По всiй Украiнi на дверях церков були вивiшенi оголошення про вiдлучення його вiд церкви. Прокляття над iменем гетьмана тяжiло майже два столiття, його було знято лише у 1992 роцi.
* * *
Поразка шведськоi армii 8 липня 1709 року зруйнувала усi надii І. Мазепи. Йому не лишалося нiчого iншого, як вiдступити iз рештками вiйська Карла ХІІ. Дiставшись Молдавii, пригнiчений цими подiями 70-лiтнiй гетьман 22 вересня того ж року помер неподалiк вiд Бендер, як писали його сучасники, – «вiд старостi, втоми та горя». Тiло його перевезли до румунського мiста Галац, де воно i було поховано в Святогорському монастирi.
* * *
Новим гетьманом Лiвобережноi Украiни за рекомендацiею Петра І на радi в Глуховi було вибрано Івана Скоропадського (1646–1722). Вiн майже не чинив опору реформам царя, оскiльки можливостей для цього у нього не було: гетьманську владу було обмежено росiйськими чиновниками, а у 1722 роцi, пiсля створення Малоросiйськоi колегii, вона стала практично номiнальною.
Іван Скоропадський
* * *
Пiсля смертi Мазепи його соратники на козацькiй радi обрали гетьманом у вигнаннi генерального писаря Пилипа Орлика (1672–1742). Вiн пiдписав з Карлом ХІІ угоду, за якою визнав вiчний протекторат Швецii над Украiною. А 5 квiтня 1710 року було прийнято укладену Орликом конституцiю, першу в Украiнi та i в Європi – «Пакти i Конституцiя законiв та вольностей Вiйська Запорозького». В 1711 роцi, сподiваючись повернутися на батькiвщину, вiн брав участь у походi кримських татар на Украiну, а з 1714-го по 1720 рiк жив у Швецii, отримуючи субсидii вiд шведського уряду. Пiсля укладення мирноi угоди мiж Росiею та Швецiею, боячись, що його видадуть царю, Орлик вирушив до Нiмеччини, побував у Польщi та Францii, безрезультатно намагаючись знайти там допомогу для боротьби з Росiею. Врештi-решт гетьман у вигнаннi опинився в Туреччинi, звiдки вiн ще довго писав манiфести рiзноманiтним правителям, змальовуючи страждання украiнцiв пiд росiйським ярмом.
