Вернадський починае працювати i над проектом iнституту пiд Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналiв, сподiваючись на бiльшу свободу пiсля вiйни. Цiнного для краiни фахiвця влада «не кривдить» i до 80-рiччя нагороджуе Сталiнською премiею (200 тисяч карбованцiв), половину якоi вiн одразу ж передае на потреби оборони, i орденом Трудового Червоного Прапора за видатнi заслуги в галузi науки i технiки i за розвиток геохiмii та генетичноi мiнералогii.
Помер Володимир Іванович у Москвi 6 сiчня 1945 p., вiд крововиливу в мозок. Вiн останнiм iз «Братства» залишив цей свiт. У повному обсязi роботи вченого не публiкувались аж до 1990-х pp. Але його працi та iдеi не втратили актуальностi i практичного значення й у нашi днi, тому що характерною рисою дослiджень ученого е фундаментальнiсть. З-понад 700 опублiкованих праць 100 присвячено мiнералогii, 70 – бiогеохiмii, 50 – геохiмii, 43 – iсторii наук, 37 – органiзацiйним питанням, 29 – кристалографii, 21 – радiогеологii, 14 – грунтознавству, iншi – рiзним проблемам науки. Багато iдей Вернадського виявилися пророчими, хоча не знаходили розумiння в сучасникiв. Вiн передбачав глобальнi екологiчнi проблеми, про можливiсть яких на початку XX ст. нiхто не замислювався: «У геологiчнiй iсторii бiосфери перед людиною вiдкриваеться величезне майбутне, якщо вона зрозумiе це i не буде використовувати свiй розум i свою працю на самознищення».
В. І. Вернадського справедливо називають Ломоносовим XX ст. за рiдкiсну здатнiсть синтезувати, всеохоплюванiсть творчого генiя. Великий натуралiст-мислитель створив не лише цiлий комплекс наук про Землю, але й залишив у спадщину нащадкам цiлiсне бачення свiту i завдань людини розумноi, провiстивши майбутнi шляхи його розвитку. Недарма говорили, що Вернадський в однiй особi може представляти цiлу академiю. Тому цiлком справедливо i природно виглядае вибух посмертноi слави генiального вченого. Його iм'я носять: кратер на зворотнiй сторонi Мiсяця, пiк у басейнi р. Пiдкам'яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильськi острови), пiдлiднi гори в Схiднiй Антарктидi, пiдводний вулкан в Атлантичному океанi, мiнерал вернадит, дiатомова водорiсть, копальня в районi озера Байкал, науково-дослiдне судно НАНУ, украiнська наукова станцiя в Антарктидi. За видатнi науковi працi в галузi мiнералогii, геохiмii i космохiмii АН Росii i HAH Украiни присуджуються премii iм. Вернадського. Академiею наук Росii заснована золота медаль. 2000 р. на всеукраiнському шоу «Людина року» вченого назвали «Людиною столiття»! І це справедливо, адже поставлене в молодостi завдання – «приносити найактивнiшу користь тим, хто його оточуе», – Володимир Іванович виконав цiлком.
Винниченко Володимир Кирилович
(народ. 1880 р. – пом. 1951 р.)
Письменник, драматург, публiцист, художник i громадсько-полiтичний дiяч.
«Намiчаеться шлях на Голгофу. Необхiдно, щоб знову була мною випита чаша принижень, образ, тривог i боротьби… Словом, я знову тiкаю вiд тишi, спокою i самотностi до непевностi, занепокоення i страждань…» – так писав Володимир Винниченко за кiлька тижнiв до своеi останньоi поiздки в Украiну 1920 р. Ця подорож поставила крапку в його полiтичнiй кар'ерi. Винниченко зрозумiв, що вже нiчого не зможе змiнити в долi рiдноi краiни та ii знедоленого народу, служiнню якому присвятив свое життя.
Володимир Кирилович Винниченко народився 12 липня 1880 р. у селi Веселий Кут Єлисаветградського повiту на Херсонщинi (нинi Кiровоградська область), у бiднiй селянськiй сiм'i. З раннього дитинства маленький Володимир вiдзначався спостережливiстю i допитливим розумом, а в школi виявляв здiбностi до рiзних наук. Тому вчителi умовили його батькiв продовжити освiту сина. Незважаючи на важку матерiальну ситуацiю в родинi, Володимир вступив до Єлисаветградськоi гiмназii.
Тут вiн з особливою гостротою вiдчув усю несправедливiсть свого становища: учителi i учнi вороже зустрiли обдарованого, але бiдно одягненого хлопчика зi смiшною украiнською вимовою. Надалi вiн увесь час стикався з iхнiми глузуваннями та презирством. Володимир чiтко усвiдомив, що свiт подiлений на багатих i бiдних i нiколи мiж ними не буде порозумiння. Йому нав'язували думку, що доля одних – отримувати всi блага життя, нiчого не роблячи, i жити для власного задоволення, а iншi мусять важко працювати i все одно не мають навiть найнеобхiднiшого. Такий стан речей не влаштовував Володимира, i вiн, як мiг, висловлював свiй протест: постiйно бився з однокласниками i бив вiкна у класних кiмнатах. У старших класах Винниченко бере участь у революцiйних гуртках i пише поему революцiйного змiсту, за яку дiстае тиждень «карцеру», а через якийсь час його зовсiм виключають з гiмназii. Щоб якось заробити на життя i допомогти родинi, Володимир наймаеться на роботу до багатого помiщика, у черговий раз стикаючись iз несправедливим ставленням до простих трудiвникiв i жорстокою експлуатацiею.
1900 р. Володимир Винниченко екстерном складае iспити на атестат зрiлостi в Златопольськiй гiмназii i вступае на юридичний факультет Киiвського унiверситету. Однак уже на першому курсi його заарештовують як члена Революцiйноi украiнськоi партii (РУП) i виключають з навчального закладу. З цього моменту починаеться вiдлiк активноi революцiйноi дiяльностi Винниченка, що тривав близько двадцяти рокiв.
Винниченко-революцiонер виявляе незвичайну наполегливiсть у досягненнi своiх цiлей. Здавалося, нiщо не може зломити його дух i похитнути впевненiсть у справедливостi справи. Отримавши заборону на проживання в Киевi, Володимир iде на Полтавщину, де продовжуе вести роз'яснювальну роботу серед робiтникiв i селян. Його забирають у солдати, але за допомогою друзiв Винниченку вдаеться втекти з армii i переправитися за кордон. Кiлька разiв вiн нелегально перетинае кордон, привозячи на батькiвщину заборонену лiтературу. В один iз таких переходiв, 1903 p., його затримали i судили вiйськово-польовим судом за дезертирство, присудивши пiвтора року в'язницi. Покарання Винниченко мусив був вiдбувати в дисциплiнарному батальйонi. Доведений до вiдчаю, вiн спробував покiнчити життя самогубством, але його врятували i незабаром звiльнили за амнiстiю. Вийшовши на волю, Винниченко знову залишае межi краiни, а 1905 р. повертаеться, щоб узяти участь у революцii. Чудом звiльнившись пiсля чергового арешту, Винниченко iде за кордон. Подорожуе Австрiею, Францiею, Швейцарiею, Італiею, усюди знайомиться з передовими людьми, якi пiдтримують революцiйнi настроi в Росii, передае на батькiвщину листiвки та книги.
Пiд час Лютневоi революцii 1917 р. Винниченко як авторитетний полiтик i досвiдчений революцiонер стае на чолi першого уряду Украiнськоi Народноi Республiки (УНР) – Генерального секретарiату Украiнськоi Центральноi Ради – i призначаеться Генеральним секретарем внутрiшнiх справ. Володимир Кирилович розробляе багато унiверсалiв i декларацiй, покликаних забезпечити iдею суверенностi Украiни у федеративному устроi майбутньоi держави. Винниченко бере активну участь у переговорах iз Тимчасовим урядом, у якого, проте, i в думках не було надавати Украiнi будь-яку незалежнiсть, навiть у межах федерацii з Росiею.
У той бурхливий час, наповнений сподiваннями i важкою щоденною роботою, Винниченко записуе у своему «Щоденнику»: «О Господи, яка це жахливо важка рiч – вiдродження нацiональноi державностi. Як вона в iсторичнiй перспективi буде видаватися легкою, природною, i як важко, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, iнодi, розпачем, ненавистю i смiхом доводиться тягати цi каменi державностi i складати з них той будинок, у якому будуть iз такими вигодами жити нашi нащадки».
Але побудувати цей державний будинок тодi не вдалося. Зусиллями бiльшовикiв узимку 1917—1918 pp. Украiнська Народна Республiка була повалена. Чимала провина в цьому i самого Винниченка, який на посадi голови Ради мiнiстрiв УНР виявився зовсiм безпомiчним у справах побудови держави. Ще бiльшою мiрою цi недолiки виявилися в нього як у полiтичного дiяча в часи Директорii.
Пiсля поразки збройних сил Директорii Винниченко 1919 р. виiхав до Угорщини. У цей час його полiтичнi симпатii почали схилятися до нацiонал-комунiзму. Свою вiру в iдею комунiзму, яку Винниченко вважав «гармонiею психiчних i фiзичних сил людини», вiн вiдобразив у тритомнiй мемуарно-публiцистичнiй працi «Вiдродження нацii». Ще сподiваючись на можливiсть знайти взаеморозумiння з бiльшовиками, Винниченко пiдтримав полiтику В. Ленiна щодо створення Федерацii радянських республiк. У душi Володимира Кириловича знову зажеврiла надiя на те, що Украiна отримае бажану сувереннiсть. Але в умовах складноi економiчноi i полiтичноi ситуацii в Росii Украiна, як i ранiше, залишалася своерiдним «придатком» головноi республiки.
Згодом вiра Винниченка в комунiзм похитнулася. Вiн бачив зрадництво багатьох своiх соратникiв, iх невпевненiсть у власних силах i поглядах. Спостерiгаючи за поведiнкою деяких партiйних дiячiв, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж рiзниця мiж комунiстом-комiсаром i царським приставом?.. Де ж рiвноправнiсть, коли в соцiалiстичнiй Росii так само пануе нерiвнiсть, коли в одного «кремлiвський» пайок, а iнший – голодний… коли один мае все, а iнший – нiчого… У чому ж у такому разi е комунiзм? У гарних словах? У парадах?..»
Винниченко здiйснюе останнi спроби щось змiнити в життi простих украiнських трудiвникiв. Зустрiчаеться з партiйними керiвниками, вносить своi пропозицii, якi, проте, залишаються без уваги.
1920 р. вiн назавжди залишае Украiну. Їде розчарований у справi всього свого життя, з болем у серцi. Немов пiдбиваючи пiдсумки своеi полiтичноi дiяльностi, Володимир Кирилович записуе в «Щоденнику»: «Нехай украiнський обиватель говорить i думае, що йому хочеться, я iду за кордон, обтрушую iз себе всякий пил полiтики, обкладаюся книгами i занурююсь у свое сьогодення, едину справу – лiтературу».
Першi твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповiдання «Народний дiяч» – були написанi ще 1901 р. А через деякий час на сторiнках журналу «Киiвська старовина» з'явилася повiсть «Сила i краса». Тодi молодим автором зацiкавилися багато вiдомих письменникiв i популярних видань. У творах «Бiля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених i гнiвно викривав поневолювачiв. Його перу також належали iмпресiонiстичнi романи «Хочу!» i «Записки кирпатого Мефiстофеля». Мова його розповiдей, драм, повiстей, комедiй, статей i романiв була настiльки яскравою i своерiдною, а картини життя, створенi автором, такими правдивими, що незабаром вiн став одним iз найпопулярнiших письменникiв Украiни. Секрет Винниченка був простий: у своiх творах вiн розповiдав про тi подii, учасником яких найчастiше був сам.
Михайло Коцюбинський високо оцiнював лiтературну дiяльнiсть Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тiльки йдеться про лiтературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».
Драматургiя Винниченка просто полонила украiнську та росiйську сцени своею злободеннiстю. Автор охоплював найгострiшi соцiально-полiтичнi та моральнi проблеми суспiльства, не шкодуючи нi мiщан, нi чиновникiв-«iнтелiгентiв», нi багатеньких куркулiв. Його п'еси «Щаблi життя», «Чужi люди», «Дисгармонiя», «Базар», «Грiх», «Закон», «Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь» i багато iнших постiйно були в репертуарi «Молодого театру» Леся Курбаса, Украiнського театру Садовського, нового драматичного театру iм. І. Я. Франка.
У роки емiграцii Винниченко створив не менш популярнi твори: соцiально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) i роман-антиутопiю «Лепрозорiй» (1938 р.). В Украiнi його твори публiкували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не мiг не думати про свою батькiвщину i не цiкавитися становищем людей. 1933 р. вiн пише вiдкритий лист Сталiну, в якому обвинувачуе його в масовому терорi проти украiнського народу – голодi i репресiях. Доводить, що в радянськiй дiйсностi очевидним е «не будування соцiалiзму, а вiдновлення староi в'язницi народiв». Партiя вiдреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком украiнськоi контрреволюцii», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Нiмеччини i Францii, конфiскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.
Володимир Кирилович, не маючи нiяких iлюзiй, розумiв, що вiд розстрiлу його врятувало тiльки проживання поза сферою впливу Сталiна i що шлях на батькiвщину закритий до падiння режиму «батька всiх народiв». Письменник дуже болiсно переживав розлуку з Украiною i загибель усiх своiх надiй. У його життi залишалася лише творчiсть i рiшення пекучих проблем, яких ставало все бiльше i бiльше.
1934 р. вiн разом iз дружиною Розалiею купуе невеликий будиночок з дiлянкою поблизу французького мiстечка Мутен, заводить сад, город. Володимир Кирилович дуже багато займаеться фiзичною працею, але намагаеться щодня по декiлька годин вiддавати лiтературi та живопису. За допомогою образотворчого мистецтва Винниченко намагаеться досягти гармонii iз собою i природою. Про його картини критик М. Келлер писала: «Незважаючи на суто трагiчний змiст його композицiйних полотен, уся художня творчiсть Винниченка виявляе глибоку любов до життя i якусь радiсть, легкiсть i подяку за те, що вiн може передавати душу кожноi своеi моделi, навiть якщо це квiтка чи камiнь».
Найскладнiшими стали для письменника роки фашистськоi окупацii Францii. Винниченко категорично вiдмовився спiвробiтничати з нацистами, за що був арештований i вiдправлений до концтабору. Але через якийсь час його вiдпустили. Дивом фашисти не довiдалися про те, що напередоднi вiйни Винниченко попереджав Сталiна про небезпеку, що насуваеться. У своему «Вiдкритому листi Сталiну i членам Полiтбюро» Володимир Кирилович пiдкреслював: «Усе лихо, одним словом, у Нiмеччинi. Та й не стiльки в Нiмеччинi, у нiмецькому народi, як у Гiтлерi, який силомiць захопив владу над цим народом i терором нав'язуе йому своi психологiчнi настроi та прагнення».
В останнi роки життя Володимир Кирилович продовжував активну творчу i громадську дiяльнiсть, брав участь у роботi багатьох проукраiнських органiзацiй i, як i ранiше, вiдстоював iдею украiнськоi державностi. Знайшла вона свое вiдображення i в останньому лiтературному творi письменника – полiтичному романi «Слово за тобою, Сталiне». Написаний 1950 p., вiн був виданий в Украiнi тiльки 1989 р.
Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 р. у Францii, так i не побачивши перед смертю Батькiвщину.
Постать Винниченка по праву е однiею з видатних в iсторii полiтики i культури Украiни XX столiття. Усе життя цiеi видатноi людини, повне злетiв i падiнь, радостi творчостi i катастрофи надiй, було пiдпорядковане однiй-единiй метi – служiнню Батькiвщинi. І де б не був Винниченко – у в'язницi, засланнi чи емiграцii, – вiн завжди думав про Украiну. Таким вiн i залишився в пам'ятi свого народу.
Вiктюк Роман Григорович
(народ. 1936 р.)
Вiдомий театральний режисер, який здiйснив понад 120 постановок. Володар театральноi премii «Maratea» Центру европейськоi драматургii (1991р.), премii «Киiвська Пектораль» i премii Спiлки театральних дiячiв Украiни «Трiумф». Єдиний iз режисерiв iноземного походження, нагороджений мiжнародною премiею Інституту iталiйськоi драми за краще втiлення сучасноi драматургii (1997р.). Засновник власного театру «Театр Романа Вiктюка» (1991р.). Включений до списку «100 осiб сторiччя Украiни».
Романом Вiктюком уже давно завойована слава найскандальнiшого, епатажного i безстрашного режисера. Про його спектаклi, як i про нього самого – мандрiвного генiя i свiтського лева, – сказано й написано стiльки, що здаеться, до цього вже нiчого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донинi е не лише «найсолодшою мiшенню для сарказму критикiв», але й «найбажанiшою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналiсти дотепер намагаються з'ясувати, який же вiн насправдi – цей театральний хулiган Роман Вiктюк? У якi iгри на сценi й у життi вiн грае? Сам режисер думае, що намагатися «визначати такi речi безглуздо»: «Наша душа подорожуе в рiзних утiленнях, i осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпiон i Пацюк, виходить, на менi печатка сили i лiдерства. Хочу я чи нi – позбутися цього не можу. Лiдером я був з дитинства, що проминуло у львiвському дворi, де я навчився розумiти iдиш, говорив польською мовою, украiнською». Інодi Вiктюк говорить про те, що вiн так i залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотiлося навчитися лiтати, як птахи. У дитинствi, наслiдуючи iх, вiн не раз намагався злетiти в небо. «…Я прив'язував до рук два вiники, залазив на високе дерево i стрибав, намагаючись злетiти, але завжди невдало, – розповiдае режисер. – Такими дiтьми залишаються тi, хто покликаний служити театру i мистецтву. Я думаю, що театр почався тодi, коли людина, побачивши вогонь багаття i полiт птахiв, iнстинктивно намагалася наслiдувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачiв. Змах – крик, змах – бiль, змах – спектакль».
Про свiй перший прихiд до театру Вiктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробi матерi, вона пiшла до Львiвського оперного театру слухати «Травiату». Почувши музику, я почав так битись i вириватися в цей свiт, що мама змушена була пiти з театру». «Вiн вiдбивав ритм нiжками по моiх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосуеться його подальшоi бiографii, яка навiть для досвiдчених журналiстiв залишаеться загадковою, то на це питання Вiктюк неодмiнно вiдповiдае: «…у мене там усе любов, любов, любов…»
Життя Романа Григоровича неможливо роздiлити на життя в театрi i поза ним. Творчiсть – единий сенс його iснування: «За стiнами театру я нiяк не живу. Я з ранку до ночi то в одному храмi, то в iншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Інодi знаходжу час послухати музику – от едине захоплення. Іншого порятунку немае».
На театральнi пiдмостки Вiктюк уперше вийшов ще 13-лiтнiм хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львiвському палацi пiонерiв. Свiй перший спектакль вiн поставив у рiдному дворi, зiбравши сусiдських хлопцiв. «Це була опера “Пiкова дама”, – згадуе режисер. – Без слуху, без освiти, я створював свою власну казку. Напевно, вже в цих перших дитячих опусах виявилася моя пристрасть до режисури. І при цьому в менi ввесь час щось бунтувало проти iснування в масi. Я вiдчував, що зобов'язаний був якось вивернутися з колективного середовища i стати першим».
Здiйснення честолюбних задумiв юний Вiктюк почав iз того, що пiсля школи виiхав до Москви i вступив на акторське вiддiлення Державного iнституту театрального мистецтва. На випускних iспитах вiн единий iз усього курсу дiстав «п'ять iз плюсом» за майстернiсть. Енергiя i талант нестримно виривалися назовнi, i здавалося, все можливо, все пiд силу. Закiнчивши навчання 1956 p., Роман Вiктюк повернувся до рiдного Львова. Працюючи в мiсцевому ТЮГовi, вiн поставив спектаклi «Усе це не так просто», «Фабричне дiвчисько», «Мiсто без кохання», «Дон Жуан». Уже першi постановки молодого режисера вирiзнялися «нетиповим» трактуванням. Це сьогоднi загальновизнано, що говорити про вiдповiднiсть спектаклiв Вiктюка оригiналу складно, адже Роман Григорович завжди виступае як единий автор своiх творiнь, а в тi роки його творча смiливiсть викликала нерозумiння i ворожiсть.
Пропрацювавши у Львовi 10 рокiв, Вiктюк виiхав iз рiдного мiста, як виявилося, назавжди, i спочатку перебрався до Киева. Працював у ТЮГу, викладав у студii при Театрi iменi І. Франка. Але педагогiчна дiяльнiсть Вiктюка у столицi тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то нацiоналiзм, то росiйський ухил – «узагалi, все що завгодно, аби позбутися», – був вiдсторонений вiд роботи в студii. Незабаром Вiктюк зовсiм виiхав з Украiни й оселився в Калiнiнi (нинi Твер), де дiстав посаду головного режисера Театру Ленiнського комсомолу. Але нi вигнанцем, нi емiгрантом Вiктюк себе нiколи не вважав i не вважае, говорячи про свiй вiд'iзд так: «Я просто виiхав. Мене нiхто не виганяв. Я ставив усе, що хотiв. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володiна “Фабричне дiвчисько”. Те, що я ставив, в Украiнi нiколи не ставилось, оскiльки вважалось антирадянщиною». Нинi Вiктюк не прагне повернутися на батькiвщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовiрний конфлiкт, i менi знову б довелося виiхати. Оскiльки, i я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлiкт мiж театром, що я б запропонував, i загальним театральним клiматом в Украiнi. Тому я вiддаю перевагу позицii на вiдстанi. Я багато чого пережив i гадаю, що правильна позицiя – це громадянин свiту. Вона найкраща. Потрiбно сидiти у своему окопi та iнодi визирати звiдти».
Приiхавши до рiдного Львова зi своiм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Вiктюк переконався, що в театральному життi рiдного мiста мало що змiнилося з радянських часiв. Мiська влада заборонила показ його спектаклю i не скасувала рiшення навiть тодi, коли Вiктюк запропонував злегка змiнити назву, яка шокуе консервативну публiку. Пiзнiше режисер сказав про це: «Мене дивуе, що мене так радо приймають у всiх куточках свiту, i лише у Львовi, у моему рiдному мiстi, як у радянськi часи, так i тепер, мене не визнають».
Проте Вiктюк пообiцяв, що вiн обов'язково приiде до Львова знову i покаже глядачам i «Давайте займемося сексом!», й iншi своi роботи. Узагалi, в Украiнi вiн бувае дуже часто: з радiстю привозить своi спектаклi на батькiвщину. «Я вважаю, що необхiдно пам'ятати про ту землю, звiдки ти вийшов, тому що в нiй – твоя сила. Цi речi дуже простi й дуже правдивi. І, напевно, щирi», – говорить режисер.
Невдачi, провали, тяжкi хвилини розчарування i невдоволеностi, поневiряння по театрах i БК – у життi Вiктюка всього цього було з верхом. Але були й друзi, однодумцi, а також непохитна вiра у свое покликання. Пiсля черговоi невдачi вiн знову шукав i знаходив вихiд.
Одна з найважливiших якостей характеру Вiктюка – те, що й у життевих перипетiях вiн залишаеться творчою особистiстю. Кожну ситуацiю режисер обiграе – начебто вигадуе i ставить своi маленькi спектаклi. Коли закрили театр у Калiнiнi i не допомогло заступництво А. Кончаловського й А. Тарковського, Вiктюк вiд iменi чиновника з мiнiстерства культури призначив себе головним режисером у Росiйському драматичному театрi Вiльнюса. Про цей дивний факт своеi бiографii режисер охоче розповiдае журналiстам: «Я вмiв дзвонити з автомата, коли кидаеш двi монетки по 15 копiйок i говориш скiльки захочеш. Знаючи прiзвище начальника з мiнiстерства культури, який завiдував Прибалтикою, я пiд його iм'ям телефонував у росiйськi театри Риги, Вiльнюса i Таллiнна. У Вiльнюсi не було головного режисера…».
Унiкальне чуття Вiктюка на лiтературу виявилося ще в шiстдесятi: працюючи в Калiнiнi, вiн розгледiв нiкому не вiдомого тодi О. В. Вампiлова i першим поставив його п'еси «Побачення в передмiстi» й «Качине полювання». Почавши 1971 р. працювати у Вiльнюсi, Вiктюк знову ставить спектакль за Вампiловим «Минулого лiта в Чулимську», а також здiйснюе цiлий ряд постановок – «Марiя Стюарт» Ф. Шiллера, «Валентин i Валентина» М. Рощина, «Зустрiчi i прощання», «Продавець дощу» i багато iнших. Прийшов глядацький успiх, про режисера заговорили критики, але офiцiйне визнання його творчостi було важким. Спектакль «Уроки музики» за Л. С Петрушевською, поставлений Вiктюком 1978 р. у Студентському театрi МДУ, було заборонено. 1975 р., уже оселившись у Москвi, у Театрi iм. Моссовета вiн поставив «Вечiрне свiтло» О. Арбузова, 1977 p. – «Царське полювання» Л. Зорiна; у МХАТi – спектаклi «Чоловiк i дружина знiмуть кiмнату» М. Рощина (1976 р.), «Татуйована троянда» Т. Вiльямса (1982 p.).
Усi його постановки – i давнi, i зовсiм новi – це певне таiнство, дiйство, у якому важко провести межу мiж реальнiстю та iлюзiею. Кожен його спектакль – це вибух, феерверк, фонтан емоцiй. Це виклик буденностi, яку так не любить Вiктюк. Недарма про режисера говорять, що «вiн – дитя парадоксiв, яке вмiе iз задоволенням шокувати публiку вибором i трактуванням п'ес». Над чим би Вiктюк не працював, вiн пiдкоряе все, що вiдбуваеться на сценi, своiй волi й логiцi, створюючи пiдвладну лише йому стихiю. Наймогутнiша енергетика, якою вiн заражае своiх акторiв, передаеться пiд час спектаклiв i глядачевi. Костюми й декорацii з найхимернiших дитячих снiв, речi-символи, красива – «то пряна, то нудотна, то пронизлива» – музика i, безумовно, повнокровна гра акторiв – усе це переносить глядача у свiт нестримноi фантазii, яка визнае тiльки закони мистецтва. У його спектаклях пластика, магiя безупинного руху стоять на першому мiсцi, вони виразнiшi, нiж слова. Вiктюк – це людина-жест! Його володiння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер i кожним своiм спектаклем доводить це. Для нього важливi не статичнi пози, а жести, рух, спрямований зi сцени до публiки. А глядачевi та його здатностi по-дитячому вступати в Гру, без якоi Театр мертвий, Маестро завжди довiряе.
Вiктюк – справжнiй працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював i не працюе стiльки: репетицii по десять годин на добу, по двi прем'ери на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власноi сцени, iншi театри охоче надавали йому своi, яким «мандрiвний, бездомний» режисер дарував аншлаги, вiдкриваючи нових, нiкому не вiдомих зiрок i «розутiлюючи» старих. Два найскандальнiшi спектаклi Вiктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служницi» i «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'iденi» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так i проковтнули з фольгою i папiрцем».
Вiктюка часто називають «революцiонером еротичного театру», i сам вiн цiлком погоджуеться з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив вiн. – Зараз вийшла моя нова прем'ера пiд назвою “Давай займемося сексом!” – iз знаком оклику наприкiнцi. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, рiзнi поняття. А потiм буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стрiляйте в маму”. Це сумна iталiйська п'еса: щоб уберегти своiх 17-лiтнiх синiв вiд спокус життя, двi мами закохують у себе дiтей одна одноi. І героiня Образцовоi завагiтнiе вiд сина своеi подруги…».
Що стосуеться власних любовних стосункiв, то Вiктюк стверджуе, що нiколи не поеднуе творчiсть i особисте життя, вважаючи близькi стосунки з партнерами по сценi неможливими. «Я взагалi переконаний, незалежно вiд чоловiчого чи жiночого партнерства: щойно у творчостi переходиш тiлесний рубiкон – мистецтво закiнчуеться. Генiальне виникае тiльки тодi, коли е дистанцiя таемницi. Завжди взаемопроникнення всiх цих струмiв мае бути на рiвнi духовному. Насититися тiлом, вiдкрити через нього людину простiше. Але тодi дистанцiя мiж двома душами – статевий орган. Чоловiчий… У життi ж, коли людина iде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – нiяк. Кожен артист – грань твоеi душi, ii вiдблиск. Існуе взаемопроникнення, коли свiтiння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користае актора як товар – i вбивае цим артиста, уживши його i творчо, i фiзично».
Навколо особистого життя Романа Вiктюка завжди було безлiч чуток i плiток. Особливий iнтерес у публiки i преси викликае його давне одруження з працiвницею «Мосфiльму», про що вiн розповiв в одному з iнтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Менi багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрiсть. І скiльки б не говорили великi про те, що самотнiсть – це не тiльки доля, а едине можливе iснування творця, у це нiхто не вiрить. Тому що кожен мае пройти цей шлях сам».
Із приходом перебудови Вiктюку пропонували очолити один iз московських театрiв, але вiн не захотiв: «Там мене поневолили б. Атак я – “кiшка, що гуляе сама по собi”. Я вiдмовився вiд усiх пропозицiй, i менi дозволили створити свiй приватний театр iз певними державними вливаннями». Органiзований ще 1991 р. театр Вiктюка тривалий час не мав свого примiщення. Тепер у розпорядженнi колективу власний будинок – колишнiй БК у Сокольниках. Театр одержуе державну дотацiю лише на примiщення, решту грошей – на майбутнi постановки, на рекламу, на гонорари – вiн заробляе сам. Вiктюк пишаеться тим, що його актори мають не тiльки пристойну зарплату, але й гонорари за кожен спектакль. «Наприклад, Алiса Фрейндлiх, коли грае в нас, одержуе суму, яку в себе в театрi, в Петербурзi, може одержати, напевно, за пiвроку роботи, – говорить вiн. – Звичайно, не в усiх така велика сума – тiльки в зiрок».
Вiктюк пишаеться тими, з ким вiн працюе: «Зараз у мене з'явилася трупа, що сповiдуе ту вiру, яка менi близька, i робить на сценi те, що, як менi здаеться, потрiбне сучасному театру». За словами самого режисера, актори для нього – це, насамперед, улюбленi дiти. Не випадково Роман Григорович звертаеться до них дуже ласкаво, на украiнський манер – «сину» i «доцю». Дуже часто на репетицiях на iх адресу звучать його палкi слова: «Блиск, дiти!», «Браво!», «Бiс!». Правда, з такою ж безпосереднiстю й емоцiйнiстю Вiктюк використовуе i ненормативну лексику, але нiхто з акторiв – нi новачки, нi зiрки – не ображаеться на метра. Сам вiн розповiдае про це так: «Обматюкаю, а через секунду перший кричу: “Бравiсимо!” Репетую, бiгаю по залу, лаюся, хвалю, а за всiм цим едина мета – розкрiпачити актора, стати тим дзеркалом, у якому вiн побачить самого себе».
Зi своiми акторами режисер говорить особливою, «вiктюкiвською» мовою, де цiлi фрази замiнюе якийсь звук чи натяк. Для нього репетицiя – це сiмейний збiр, де звучать вирази, зрозумiлi лише рiдним. «Навiть коли я приiжджаю до Америки, менi не потрiбно довго чекати перекладача, хоча я зовсiм не знаю англiйськоi. Жартуючи, граючи, я домовляюся з акторами, i вони засвоюють кiлька слiв, що менi близькi: “чичирка” – це якесь чоловiче начало, “манюрка” – жiноче начало, “хедзелка” – щось близьке до сексуальних мотивiв, i ще цiла низка термiнiв. Актори моментально звикають до цих слiв – i легко спiлкуватися. Хiба не симпатичнi слова? Гра, пустощi мають бути в усьому».
