У сiчнi 1998 р. гурт пiдписав контракт iз киiвською фiрмою Nemo, пiсля чого у повному складi перебрався зi Львова до Киева i на пiвроку засiв у студii. Пiдсумком студiйноi роботи i ностальгii за рiдним Львовом став дебютний альбом «Там, де нас нема», який був представлений публiцi у вереснi 1998 р. Молодi припав до душi романтичний гiтарний пост-панк iз текстами украiнською мовою i пiдспудно вiдчутним нацiональним колоритом у музицi. Клiп на головну пiсню значно пiдвищив iнтерес до гурту.
Цього ж року «Океан Ельзи» здобув i три нацiональнi премii – «Дебют року», «Кращий альбом» i «Краща пiсня». А 1999 р. альбом перевидала росiйська фiрма «Extraphone». Клiп на композицiю «Там, де нас нема» дiстав премiю французького каналу МСМ як «Краще закордонне вiдео». Цього ж року (а також 2000-го та 2001-го) на всеукраiнському конкурсi «Золота “Жар-птиця”» ОЕ (так прихильники стисло називають гурт) визнали найкращим поп-гуртом Украiни.
Зросла популярнiсть «Океану Ельзи» у СНД пiсля появи на MTV клiпу «Сосни». 21 лютого 2000 р. одразу на двох лейблах – украiнському Nova Records i московському Real Records – вийшов другий альбом гурту – «Янанебiбув» (назву пишуть саме так!), пiснi з якого потрапили до росiйських фiльмiв «Любов та iншi жахи» i «Брат-2» («Коли тебе нема», «Кавачай»).
Настiльки ж пронизливо лiричний, як попереднiй, i, при цьому, бiльш мiцний i рiзноманiтний за звуком (в аранжуваннях деяких пiсень була використана струнна група), альбом «Янанебiбув» став помiтною подiею. Пiснi «Янанебiбув», «Той день», «Сосни» (яка увiшла до цього альбому), «Етюд» (яку на концертах Вакарчук присвячував Земфiрi) та iншi композицii причаровували своею пiдвищеною емоцiйнiстю, настроем нiжностi, суму i довiчного пошуку, i, звичайно ж, проникливим мелодизмом, в якому все ще можна було вгадати вплив нашого рiдного мелосу.
Навеснi цього ж року до гурту приеднався клавiшник Дмитро Шуров, iз яким у травнi «Океан Ельзи» пiдкорив п'ятнадцятитисячну аудиторiю головного росiйського рок-фестивалю «Максiдром». Публiку «Олiмпiйського» в Москвi не збентежив навiть мовний бар'ер – настрiй пiсень «Океану» був ясний i без перекладу.
Пiсля прориву в Росiю пiшли захiднi гастролi, у тому числi виступи в столицi рок-н-ролу – Лондонi. Всього через рiк пiсля виходу i теплого прийому «Янанебiбув», у квiтнi 2001 р. «Океан Ельзи» випускае третiй альбом – «Модель». Своею назвою альбом зобов'язаний приспiву однiеi з найбiльш яскравих композицiй альбому – «Коко Шанель», присвяченоi не тiльки видатнiй жiнцi-модельеру, а й певною мiрою теперiшньому стилiсту гурту – Л. Фонарьовiй. Вакарчук каже про «Модель» як про найбiльш шлягерний, концептуальний i сильний за звуком альбом.
За словами Святослава, бажання бути рiзним, дивувати слухача не означае змiну внутрiшнього змiсту. «Океан Ельзи» залишаеться самим собою, продовжуючи йти вперед. І справжнiм доказом цьому е вихiд четвертого альбому гурту «Суперсиметрiя» у лютому 2003 р. Вакарчук вважае, що цей альбом кращий за попереднi. Тематично його скомпоновано в единий твiр – кожна наступна пiсня е продовженням попередньоi. Пiснi «Мене» i «Для тебе», а також «Вiддам» та «Невидима сiм'я» поеднанi спецiальними музичними мiстками.
Святослав казав: «У “Суперсиметрii” ми зробили все, що хотiли. Гадаю, вона бiльш за все вiдповiдае духу “Океану Ельзи”».
У жовтнi 2003 р. журнал «Кореспондент» назвав Святослава одним iз 35 найуспiшнiших молодих людей Украiни.
Безумовно, Вакарчук е вiдомим музикантом, автором багатьох пiсень популярноi рок-групи «Океан Ельзи», але обмежитися тiльки музичною стороною життя Святослава, особливо зважаючи на полiтичнi подii 2004—2005 pp., просто неможливо.
Колись, ще 2003 р., на запитання про його ставлення до полiтики Святослав вiдповiв, що музикант або будь-яка творча людина мае бути аполiтичним i згадувати про полiтику мае тiльки в екстрених ситуацiях, коли йде мова про громадянський обов'язок. Тодi ж вiн пояснював, що рекламувати якусь полiтичну партiю чи захищати якiсь полiтичнi iнтереси не буде, тому що вiн не полiтик.
Але життя в Украiнi розвивалося так, що залишитись осторонь бурхливих подiй, iз якими була пов'язана передвиборча президентська кампанiя, стало просто неможливо.
Восени 2004 р. «Океан Ельзи» бере участь у концертах на пiдтримку В. Ющенка. У жовтневому iнтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» Славко говорить: «Не сприймайте наш вибiр як якусь тимчасову корисливу дiю. Ми справдi хочемо добра цiй краiнi. Ми не закликаемо до революцiйних дiй – ми закликаемо до вдумливих дiй. Дивiться, слухайте, аналiзуйте, вiрте власному досвiду».
У листопадi 2004 р. Вакарчука було призначено радником кандидата в президенти В. А. Ющенка з питань молодiжноi полiтики. Пiзнiше, у найбiльш напруженi днi «помаранчевоi революцii», вiн увiйшов до складу Комiтету нацiонального порятунку.
Святослав пояснив свое рiшення взяти бiльш активну участь у виборчiй кампанii усвiдомленням значення активноi позицii творчоi молодi у важливий для краiни момент. «Я думаю, що мiй голос i голос чесних людей важливий для краiни», – пiдкреслював вiн.
Вiн також сказав про те, що вирiшив зайняти таку активну позицiю пiсля того, як побачив, що перший тур виборiв президента пройшов не так, як прийнято в цивiлiзованих краiнах.
Вакарчук та «Океан Ельзи» були на Майданi разом зi спiвгромадянами, якi бiльше не хотiли жити в атмосферi брехнi, фальсифiкацiй, корупцii. Пiсня «Вставай» сприймалася на Майданi як гiмн небайдужих до свого майбуття.
Навеснi 2005 р. новообраний президент В. А. Ющенко призначив Святослава Вакарчука своiм радником (на громадських засадах).
У березнi 2005 р. на церемонii UBN Award-2004, яка заснована журналом «Ukrainian Britain» (видаеться украiнською дiаспорою, «Океану Ельзи» вручили звання «Кращого гурту року». Пiсля цього Вакарчук провiв зi студентами Киево-Могилянськоi академii бесiду-дискусiю на тему «Майбутне Украiни: гуманiтарний вимiр», що викликала у студентiв справжнiй потiк iдей та жвавий вiдгук.
Свого часу присвячений 10-рiччю групи концертний тур «Океану Ельзи» по Росii, що був запланований на кiнець 2004 p., через подii «помаранчевоi революцii» не вiдбувся. Але навеснi 2005-го це вдалося надолужити. Попри те, що офiцiйна влада та ЗМІ до революцiйних подiй в Украiнi ставилися дуже негативно, московськi шанувальники гурту та особисто Славка дуже радо зустрiли iх у квiтнi 2005 р. Не щодня поряд iз Кремлем, на головному концертному майданчику Москви (в ДЦКЗ «Росiя») спiвае радник президента Украiни!.. Спочатку зала зустрiла музикантiв досить стримано, але потiм сталося те, що мало статися: зал пiднявся, розмахуючи помаранчевими шарфами, руками та мобiльними телефонами i потiм практично не сiдав до кiнця концерту. Через двi години Святослав кинув свiй бубон у танц-партер, у залi ввiмкнули свiтло: революцiя здiйснилася!..
Обiцяний Вакарчуком концерт та спiлкування з мешканцями Донецька у квiтнi 2005 р. показали, що музика та громадянська позицiя талановитоi й чесноi людини дiйсно може розтопити будь-який лiд неправди, зруйнувати мiф про непримиренний антагонiзм сходу та заходу.
Вернадський Володимир Іванович
(народ. 1863 р. – пом. 1945 р.)
Видатний учений-енциклопедист, природознавець, мiнералог, кристалограф, геолог, хiмiк, iсторик i органiзатор науки, фiлософ, громадський дiяч. Засновник геохiмii, бiогеохiмii, радiогеологii, творець навчання про бiосферу i ii еволюцiю в ноосферу. Академiк (з 1912р.), почесний член росiйських i захiдноевропейських АН i рiзних товариств. Засновник i перший президент Всеукраiнськоi АН, органiзатор i директор Радiологiчного iнституту, Бiогеохiмiчноi лабораторii. Лауреат Сталiнськоi премii (1943р.), нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1943p.).
Автор понад 700 наукових праць i статей.
«Яка насолода “запитувати природу”, “випробувати ii”! Який рiй питань, думок, мiркувань! Скiльки причин для подиву, скiльки вiдчуттiв приемного при спробi осягнути своiм розумом, вiдтворити в собi ту роботу, яка тривала столiття в нескiнченних ii галузях! І тут вона [людина] пiдводиться з пороху, iз брудненьких тваринних стосункiв… Тут вона розумiе, що зробила i що може зробити. Моя межа – пiзнання всього можливого для людини тепер i вiдповiдного його силам (i спецiально моiм) i часу. Я хочу, однак, збiльшити хоч почасти запас вiдомостей, полiпшити хоч трохи стан людини». Цi слова з щоденника, гiднi досвiдченого фiлософа, належать 19-лiтньому Володимировi Вернадському. З юних рокiв i до останнiх днiв життя вiн жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим пацюком», i дiяльнiсть найбiльшого вченого XX ст. вплинула на свiтогляд багатьох людей. Академiк О. Є. Ферсман так писав про свого вчителя i друга: «Десятилiттями, столiттями будуть вивчатись i поглиблюватися його генiальнi iдеi, а в працях його – вiдкриватися новi сторiнки, якi служать джерелом нових шукань; багатьом дослiдникам доведеться навчатися його гостроi, наполегливоi, викарбуваноi, завжди генiальноi, але творчоi думки, не легкоi для розумiння; молодому ж поколiнню вiн завжди буде вчителем у науцi i яскравим зразком плiдно прожитого життя».
Народився Володимир 12 березня 1863 р. у Петербурзi в лiберальнiй родинi Івана Васильовича Вернадського, який пiсля закiнчення фiлософського факультету Киiвського унiверситету став його професором. Переiхавши потiм до Москви, а пiзнiше до Петербурга, Іван Васильович займався аналiзом економiчних проблем i виданням економiчних журналiв, викладав полiтекономiю в Московському i Петербурзькому унiверситетах. Володимир був сином вiд його другого шлюбу з Ганною Петрiвною Константинович, дочкою украiнського помiщика, яка була в молодостi хоровою спiвачкою i педагогом з вокалу. А загалом, родовi коренi Вернадських ведуть у середину XVII столiття, коли литовський шляхтич Верна воював проти Польщi на боцi Богдана Хмельницького; пiзнiше його нащадки осiли в Киевi.
Дитинство Володимир провiв у Петербурзi, а потiм у Харковi, де вступив до гiмназii, а влiтку з родиною виiжджав до численних i гостинних полтавських родичiв. На все життя вiн зберiг прихильнiсть до мови, iсторii i культури рiдного краю, спецiально ними займався й у «Замiтках з iсторii Украiни» зараховував себе до «рiдного племенi украiнського». Найближче сiмейне оточення сформувало культуру i громадськi погляди юного Володимира. Особливу згадку по собi залишив старший зведений брат Микола, син рано померлоi вiд туберкульозу першоi дружини батька, чудовоi росiйськоi публiцистки Шигаевоi. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник i поет, вiн був першим учителем хлопчика в читаннi й письмi, привiв його до скарбницi свiтовоi культури.
Із 13 рокiв Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподiванi сторони його особистостi. Так, з раннього дитинства вiн був надiлений дивними якостями, що лякали його самого. Поряд зi спадкоемним лунатизмом у ньому виявилася здатнiсть увi снi й наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравiй галюцинаторнiй формi. Але «через страх» (його власне пояснення в пiзнiх щоденниках) Володимир рiшуче затамував у собi такого роду «мiстичнi» рецептори, свiдомо закривши для себе цю сферу: «Я щось зупинив у своiй природi. Інодi шкодую, що погасив, а не розвинув цю здатнiсть… Твердо i ясно усвiдомлюю, що якась сторона бачення мною в моiй особистостi зупинена». Проте витиснутi здiбностi поверталися до нього в екстремальних ситуацiях. А свiдоме самообмеження, гранична дисциплiнованiсть i цiлеспрямованiсть стали основою всього його наукового й особистого життя.
Пiсля переiзду родини до Петербурга Володимир закiнчив гiмназiю 1881 р. i вступив на природниче вiддiлення фiзико-математичного факультету Петербурзького унiверситету, де пiд впливом видатного вченого В. В. Докучаева зайнявся мiнералогiею i кристалографiею. Проте його iнтереси не обмежувалися цими вузькими галузями науки. Вернадський серйозно займався грунтознавством, фiзичною географiею, мерзлотознавством, природними водами, бiологiею, iсторiею розвитку науковоi думки, фiлософiею, iсторiею та лiтературою. Для читання художньоi i науковоi лiтератури вiн вивчив усi слов'янськi мови, а також англiйську, французьку, нiмецьку i багато iнших мов, що допомагало йому в спiлкуваннi з iноземними вченими пiд час численних наукових вiдряджень до Європи.
Не залишався Володимир осторонь i вiд громадського життя. 1883 р. вiн став одним iз засновникiв Студентського науково-лiтературного товариства i керував його науковою радою. Теплi стосунки i схожiсть поглядiв (за винятком терору) зв'язували його з одним iз членiв товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати Ольденбурги, Корнiлов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А до створеноi ними групи з вивчення народноi лiтератури ввiйшла i Наталя Єгорiвна Старицька, яка 1886 р. стала його дружиною i дала йому щастя й ту пiдтримку, яких Володимир Іванович пiсля смертi батька не вiдчував вiд матерi та молодших сестер, Ольги i Катерини. Вони прожили разом понад пiвстолiття, виховали двох дiтей – Георгiя (1887 р. н.) i Нiну (1898 р. н.), а тисячi листiв, написаних вiдданим подружжям, стали свiдченнями iхнiх не згаслих з роками почуттiв i цiлковитого взаеморозумiння.
Пiсля закiнчення унiверситету 1885 р. Вернадський залишився при ньому працiвником мiнералогiчного кабiнету i провадив активну науково-дослiдну роботу в галузi мiнералогii, кристалографii i сумiжних наук. Замах на життя царя й арешт О. Ульянова (1887 p.) ледь не обiрвали успiшно розпочату кар'еру вченого. Щоб уникнути його звiльнення, Вiльне економiчне товариство вiдправило Володимира Івановича дослiджувати поклади фосфоритiв у Смоленськiй губернii. А навеснi 1888 р. унiверситет вiдрядив його на стажування до видатного фахiвця в галузi кристалографii П. Грота до Мюнхена, а в Париж – до Л. Ле Шателье i Ф. Фуке. Протягом двох рокiв молодий учений працював у рiзних наукових установах Нiмеччини, Австрii, Італii i Францii iдо того, чим цiкавився, додав органiчну та неорганiчну хiмiю.
Вiдразу пiсля повернення Вернадський був призначений керiвником кафедри мiнералогii фiзико-математичного факультету Московського унiверситету i разом з Докучаевим займався грунтознавчими дослiдженнями на Полтавщинi. 1891 р. вiн уже приват-доцент, сiм рокiв по тому захищае докторську дисертацiю «Явища ковзання кристалiчноi речовини» i стае професором мiнералогii i кристалографii Московського унiверситету. До цього перiоду належать i його першi роботи з геохiмii – новоi науки, яку Вернадський розвинув iз генетичноi мiнералогii, а також геологiчнi дослiдження на Лiвобережнiй Украiнi, у Польщi, на Уралi, у Криму. Лекцii, великi науковi пошуки, робота над фундаментальними проблемами не вiддалили вченого вiд громадського життя. Пiд час голоду 1895 р. вiн брав активну участь у кампанii зi збирання коштiв для селян i був одним з органiзаторiв i членiв так званого «Притулкового братства». Протягом семи мiсяцiв разом iз друзями й однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян вiд голодноi смертi. У 90-х pp. вiн неодноразово обирався земським гласним Моршанського повiту Тамбовськоi губернii, де розташовувався сiмейний маеток Вернадiвка. Ця ж громадянська позицiя змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивноi антистудентськоi полiтики Мiнiстерства освiти i полiцейськоi сваволi пiти у вiдставку разом з iншими професорами та викладачами, залишивши посаду помiчника ректора.
Для Вернадського 1911 р. був ювiлейним – 25-рiччя науковоi, педагогiчноi дiяльностi, а також сiмейного життя. Учнi пiдготували i випустили збiрник своiх статей iз присвятою вчителю, а палеонтолог Мiссуна назвала на його честь вiдкриту нею дiатомову водорiсть. На той час син Георгiй, iсторик за освiтою, готувався стати професором iсторii. І того ж року Вернадський переiхав до Петербурга, де незабаром був обраний академiком i завiдувачем мiнералогiчного вiддiлення Геологiчного музею. Йому доводилося постiйно курсувати у справах мiж Петербургом i Москвою, але незважаючи на громадську завантаженiсть, щорiчно в спецiальних журналах з'являлося по 10—15 його статей. Рiзноманiтними були i маршрути наукових вiдряджень Вернадського: Скандинавiя, Францiя, Ірландiя, Англiя, Італiя, Грецiя. А для студентiв вiн органiзовував мiнералогiчнi екскурсii на Урал.
Усвiдомивши значення радiоактивних речовин як джерела енергii i засобу створення нових хiмiчних елементiв, Вернадський активно взявся за практичну роботу з картування родовищ радiоактивних мiнералiв i збору зразкiв. Володимира Івановича вважають творцем радiогеологii як самостiйного наукового напряму. Проблемами радiоактивностi вiн займався з 1908 р. Уже в червнi 1911 р. ним була органiзована перша експедицiя за радiем. Вiдкриття радiоактивних руд у Ферганi, пошуки iх на Уралi й у Забайкаллi дозволили створити власну сировинну базу. Зiбранi у Ферганськiй долинi зразки дослiджували в лабораторii, i з мiнералу тюямунiту вперше був отриманий росiйський радiй. 1909 р. зусиллями Вернадського було засновано Радiеву комiсiю, у сiчнi 1912 р. почала працювати перша в Росii радiохiмiчна лабораторiя. Перша свiтова вiйна виявила необхiднiсть створення сучасноi мiнерало-сировинноi бази. 1915 р. за iнiцiативою Вернадського була створена й очолена ним Комiсiя з вивчення природних продуктивних сил Росii (КППС), що пропрацювала до 1930 р. Вона об'еднала найвидатнiших учених iз 16 iнститутiв: геологiв, хiмiкiв i економiстiв. Уперше було вiдкрито боксити (Тихвинське родовище), дано оцiнку залiзним рудам Уралу, дослiджено фосфорити Центральноi Росii тощо.
Ще з 1912 р. Вернадськi на лiто приiздили в Украiну, де придбали небагато землi в Шишаках пiд Полтавою i на високому лiвому березi р. Псел побудували двоповерховий будинок. Саме тут iз обрисiв бiогеохiмii виник новий бiосферний свiтогляд. Найiстотнiша корекцiя науковоi картини свiту, де донинi не було мiсця життю, явилася вченому як осяяння влiтку 1917 р., у природничiй лабораторii в Шишаках. Власне, усе його вчення про живу речовину, бiосферу, новi, впровадженi ним поняття-термiни, такi, як «всюднiсть» життя, тиск життя, його швидкiсть i згущення, були ним розробленi цього лiта.
Дивно, як у цiй низцi наукових пошукiв Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському життi Росii: входив до Земського i Конституцiйно-демократичного рухiв, був одним iз органiзаторiв лiберальноi партii конституцiйних демократiв (кадетiв) i беззмiнним членом ii Центрального комiтету. У квiтнi 1906 р. вiн був запрошений до Державноi ради вiд академiчноi курii (вийшов iз Ради пiсля розпуску Думи в липнi 1906 p., знову ввiйшов до ii складу 1907 p.). 1907 p. працював у редакцii кадетськоi газети «Новь». Свою дiяльнiсть у Державнiй радi вiдновив 1915 p., i останнiм його актом стала телеграма царю в Ставку з пропозицiею зректися престолу. Вернадський також очолював учений комiтет при Мiнiстерствi землеробства, Комiсiю з пiдготовки реформи вищоi школи, а восени 1917 р. ввiйшов до складу Тимчасового уряду як товариш мiнiстра народноi освiти, яким був його друг С. Ф. Ольденбург. На цiй посадi вiн порушував питання про створення Академiй наук Грузii, Украiни i Сибiру.
Жовтневу революцiю Володимир Іванович рiшуче не сприйняв, оскiльки вважав, що «соцiалiзм неминуче е ворогом свободи, культури, духу, науки», i «завжди боявся, що соцiалiзм дасть дисциплiну казарми». Пiсля приходу до влади бiльшовикiв залишатися в Петроградi стало небезпечно, i Академiя наук задовольнила його прохання про вiдрядження в пiвденнi райони краiни через стан здоров'я (туберкульоз). Вернадський переiхав в Украiну для продовження роботи з живою речовиною.
У травнi 1918 р. при гетьманi П. Скоропадському вiн почав роботу з органiзацii Всеукраiнськоi академii наук. Незважаючи на думку М. Грушевського i деяких його колег, що академiя, яка створюеться росiянами, не забезпечить суто нацiонального украiнського характеру ii дiяльностi, Вернадський 27 листопада 1919 р. провiв першi загальнi збори академiкiв. На його бiк стали такi видатнi вченi, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Баталiй, М. Кащенко, i Вернадський був одностайно обраний президентом Академii. Вiн був упевнений, що «справа зростання украiнськоi культури е не тiльки справою украiнцiв, але й росiян, що iсторичним фактом е спiльне спiвжиття й участь украiнцiв у створеннi росiйськоi культури за останнi два сторiччя… І я так вiрю в майбутне украiнськоi культури й украiнськоi мови!.. З плином часу в цих рамках, не ворожих росiйськiй культурi, украiнська мова й украiнська культура зростуть…». У той же час Вернадський не вiрив у те, що незалежнiсть украiнському народу можуть принести нiмецькi, австрiйськi чи iншi iноземнi багнети: «Враження вiд украiнськоi влади знову тi ж самi – безсилля i бездарнiсть… Вони вiдiграють сумну роль марiонеток, якi привели у свою краiну iноземцiв-поневолювачiв».
Займався Володимир Іванович i формуванням академiчноi бiблiотеки (нинi – Центральна наукова бiблiотека iм. В. Вернадського HAH Украiни), намагаючись у хаосi, що почався, i калейдоскопiчнiй змiнi влади врятувати коштовнi колекцii книг i рукописiв. І навiть пiсля переходу влади до бiльшовикiв у лютому 1919 р. вiн намагався налагодити роботу Академii. Наприкiнцi серпня Киiв зайняли вiйська генерала Денiкiна, який i чути нiчого не хотiв про щось украiнське, i Академiя була закрита. Але коли до мiста пiдiйшла Червона Армiя, Вернадський виiхав до Ростова, а потiм перебрався в Крим. Вiн був запрошений на посаду професора мiнералогii Таврiйського унiверситету в Сiмферополi, де читав курс геохiмii, а у вереснi 1920 р. став його ректором. Вернадський зустрiчався з П. Врангелем i просив його про сприяння унiверситету. Незважаючи на убогiсть коштiв, учений намагався налагодити мiнералогiчнi i геохiмiчнi дослiдження. Володимир Іванович збирався емiгрувати до Великоi Британii, однак залишився за наполегливим проханням викладачiв.
Швидше за все, Вернадський усе-таки виiхав би до Лондона, якби не злiг iз висипним тифом, що ледь не забрав його життя. Цiкавим е запис у щоденнику, зроблений Володимиром Івановичем у цей час. У ньому вчений розповiдае про дивний стан, пережитий ним у напiвмареннi, коли вiн «вiдчув у собi демона Сократа», сповнився усвiдомленням справдi епохального значення свого вчення, i бiльше того, як у фiльмi, перед ним пройшли його можлива майбутня i головна справа життя – органiзацiя Інституту живоi речовини. Йому навiть було дане знання граничного термiну земного буття.
З приходом бiльшовикiв у Крим у сiчнi 1921 р. Вернадський був звiльнений з унiверситету i мало не став жертвою червоного терору. Завдяки своему учню М. Семашку, який став наркомом охорони здоров'я, Вернадський разом iз родиною Ольденбурга окремим вагоном, причепленим до санiтарного потяга, був вiдправлений до Петрограда. Але уникнути лиха не вдалося. У липнi вчений був арештований чекiстами у так званiй «справi Таганцева». Приниження, бруд, переповнена камера й обвинувачення в шпигунствi. На подив охоронцiв, Вернадського було звiльнено. Трохи пiзнiше з'ясувалося, що Карпинський i Ольденбург вiдправили телеграми Ленiну i Луначарському. Семашко i помiчник Ленiна Кузьмiн розпорядилися звiльнити Вернадського з ув'язнення. Не чекаючи нових неприемностей, Володимир Іванович разом iз дочкою вирушив на бiостанцiю поблизу Мурманська. Повернувся вiн до Петербурга восени i зайнявся разом з В. Хлопiним органiзацiею Радiологiчного iнституту при Наркоматi освiти, очолив Комiсiю з iсторii науки, фiлософii i технiки, свою радiохiмiчну лабораторiю i КППС, а також обiйняв посаду завiдувача метеоритного вiддiлу Мiнералогiчного музею. Вiн завжди цiкавився проблемами космосу. Наприкiнцi 1930-х pp. учений очолював Комiтет з метеоритiв i космiчного пилу, i йому вдалося органiзувати експедицiю Кулика в Сибiр, на мiсце Тунгуського метеорита, що впав 1908 р.
Вернадський, обраний за свiй внесок у науку професором Паризького унiверситету (як, утiм, i багатьох iнших), прийняв його запрошення i на початку лiта 1922 р. виiхав разом з дружиною i дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Вiн читав лекцii з геохiмii i радiогеологii в Сорбоннi, випустив французькою мовою книгу «Геохiмiя» (в перекладi книга вийшла 1927 р. пiд назвою «Нариси геохiмii»). Володимир Іванович працював у лабораторii М. Склодовськоi-Кюрi, а одержавши грант вiд фонду Розенталя, пiдготував звiт «Жива речовина в бiосферi» i статтю «Автотрофнiсть людства».
І хоча Вернадському пропонували залишитися у Францii, 1926 р. вiн повернувся до Ленiнграда через наполегливу вимогу свого учня О. Ферсмана i президента Академii наук С. Ольденбурга, спонукуваний почуттям обов'язку «перекинути мiст мiж старою росiйською культурою i пореволюцiйною». Володимир Іванович був переконаний, як i багато iнших учених, якi пiшли на компромiс iз радянською владою, у швидкому краху бiльшовикiв i вважав своiм обов'язком зберегти те, що ще залишалося вiд вiтчизняноi науки i культури пiсля бiльшовицького погрому. Наприкiнцi 1926 р. вийшла у свiт його праця «Бiосфера», i, слiдом за цим, Вернадський заглибився у створення новоi науки – науки про живу речовину, яку назвав бiогеохiмiею. При КППСi вiн органiзував вiддiл живоi речовини, а потiм Бiогеохiмiчну лабораторiю (БІОГЕЛ) (1928 p.).
Проти бiогеохiмii з'являються розгромнi статтi. У Малiй Радянськiй Енциклопедii, яка вийшла 1934 р., про Вернадського писалося: «За своiм свiтоглядом – прихильник iдеалiстичноi фiлософii. У наукових працях проводить iдеi “нейтралiзму” науки, виступае на захист релiгii, мiстики, предковiчностi життя i “живоi матерii” i ряду вiталiстичних i антиматерiалiстичних концепцiй, заперечуючи матерiалiстичну дiалектику». Багато хто, бачачи Вернадського на волi, дивувались: як вiн уцiлiв у роки репресiй? Ученого рятував колосальний практичний i теоретичний досвiд у геологii (у тому числi радiогеологii), а надра – це валюта й оборона. І навiть у тi трагiчнi часи в нього знаходилися заступники. Гонiння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистiстю», «винятковий моральний i розумовий гнiт». Вiн намагався, наскiльки можливо, матерiально i морально допомагати засланим, виявляв велику особисту смiливiсть, протестуючи i клопочучи за них перед можновладцями.
Вернадський часто виiздив за кордон – до Нiмеччини, Чехословаччини, Францii, Англii й iнших краiн, читав лекцii i працював у наукових центрах. Скрiзь його приймали з повагою. Учення про бiосферу мало хто розумiв у повному обсязi, але багато хто вiдчував його перспективнiсть. Починаючи з 1930 р. виiзди за кордон вимагали подолання все бiльших перешкод, однак вiдмовити вченому зi свiтовим iм'ям було неможливо. І, напевно, цей «кочовий» спосiб життя допомiг йому вижити. Останнiй раз вiн виiхав за кордон 1936 р. на лiкування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана лише 1977 p.), у якiй, прийнявши iдеi Е. Леруа, вiн упритул пiдiйшов до створення вчення про ноосферу як логiчного продовження генетичноi мiнералогii, бiогеохiмii, радiогеологii, навчання про бiосферу. Вчений вважав, що бiосфера пiд впливом наукових досягнень i дiяльностi людини поступово переходить у новий стан – сферу розуму, або ноосферу. Останнiм дослiдженням ученого стала робота «Кiлька слiв про ноосферу» (1944 р.).
Надii на крах бiльшовикiв поступово згасли, Академiя пiдпала пiд «чищення» й «советизацiю». Крок за кроком «стара росiйська культура» замiщалася «новим варварством». Однак Вернадський не намагався виiхати за рубiж, хоча його запрошували син (професор кафедри iсторii Уельського унiверситету) i дочка (лiкар-психiатр, котра вийшла замiж за археолога Толля), якi оселилися в США. Вiн продовжував наукову працю, що, вiдповiдно до його поглядiв, одна могла врятувати Росiю. Дослiдження вченого охоплювали все бiльш широке коло проблем природознавства: iсторiю природних вод i значення важкоi води, роль живих органiзмiв у геохiмiчних процесах, синтез алюмосилiкатiв, геологiчний час.
1934 р. Вернадськi оселилися в Москвi у зв'язку з переiздом Академii наук з Ленiнграда в столицю. У червнi 1940 р. Володимир Іванович одержав зi США, вiд сина Георгiя, вирiзку з газети, де повiдомлялося про роботи над «новою ядерною енергiею». Лист дуже схвилював ученого. Ще два десятилiття тому вiн порушував це питання, але не одержав на цi роботи нi копiйки. Володимир Іванович один з небагатьох зрозумiв значення того, що сталося, i вже в липнi iнiцiював створення Комiсii з проблем урану при Президii АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР. Комiсiю, до якоi увiйшли І. Курчатов, С. Вавилов, Д. Щербаков, П. Капiца, очолював В. Хлопiн.
3 початком вiйни Вернадський iз дружиною евакуювався разом з Академiею наук у Борове (Казахстан). Тут протягом двох рокiв вiн працював над своею найбiльшою, узагальнюючою працею «Хiмiчна будова бiосфери Землi та ii оточення». Задум роботи дотепер вражае своiм розмахом. Пiсля смертi автора над цим рукописом працювала Шаховська, а пiсля ii смертi – Флоренський. З його передмовою i пiд його редакцiею книга вийшла в 1965 р.
Повернувся Володимир Іванович до Москви лише наприкiнцi серпня 1943 р. Вiн склав хронiку свого життя, iсторiю зародження та розвитку своiх iдей i практичних справ, немов свiдомо готувався до вiдходу з життя. Але на нього чекало тяжке особисте випробування: 3 лютого 1944 р. раптово померла Наталя Єгорiвна, з якою вони прожили як одна душа 56 рокiв.
