– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.
– Як не винуватi? Нi, винуватi. Бiгали, видно, не одягшись, або, запотiлий, холодноi води напилися. От i простудились. Видужуйте, нельзя так.
– Та менi трохи лучче. Як тiлько зведуся, зараз прийду в гiмназiю.
– Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку i тютюнець завтра у iнспектора побалакаемо.
Петро Петрович пiшов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестiрний кинувся, наче слуга, розчиняти дверi Петровi Петровичевi.
– Ти витяг люльку i тютюн з кишенi? – грiзно запитав Жук Шестiрного, коли той вернувся у хату.
– Що? – мов не чув, спитав Шестiрний.
– Собако! блюдолизу! iезуiте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестiрного.
– Пойди вон, дурак! – зарусив Шестiрний. – Какой чорт курит, а мне достанется!
– Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше i примовився.
– Я с тобой не говорю! – крикнув Шестiрний.
– Пiдожди! Ти зо мною не так побалакаеш! – І, плюнувши, Жук знову лiг, пiдложивши руки пiд голову.
– Петре! – через скiлько часу попитав вiн, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?
– Я спав, – одказав Петрусь.
Жук устав; витяг скриньку з-пiд кроватi; вийняв запасний тютюн.
– Ну, з чого ж я тепер покурю?… – безнадiйно спитав сам себе. – От проклятi!
Вирвав шматочок паперу з книжки; обiрвав рiвненько; скрутив папiроску i, запаливши, знову лiг на лiжко.
Сонце сiдало; стiни потемнiли; тiлько на сволоцi бiгали та стрибали паростi захiднього сонця; по кутках зовсiм стемнiло. Шестiрний сидiв i дивився у вiкно на вулицю. Петрусь i Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папiроску, що вона аж шкварчала, а огонь освiчував його хмурий вид; великi жмутки слини раз по раз вилiтали з його рота i грузько падали на долiвку. Петрусь слухав того шкварчання, лiчив сам собi, скiлько раз плюне Жук. Ось у хатi зразу почервонiло; яснi коники на сволоцi обернулися в рожевi здоровi плями i дедалi блiднiли та блiднiли; хату окрили рожевi померки. Цвiт iх помалу гас, крився темнотою; тiнi бiгали по хатi, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, – чорна темрява окрила хату. Постать Шестiрного ворушилася проти вiкна – чорна i непривiтна, як тiнь павука-тарантула. Петруся зовсiм не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папiроса i освiчувала його гострi очi.
– Чи в хатi е хто, чи чорт мае? – крикнув Попенко, убiгаючи в дверi. – Чого ви сидите поночi? Ану, братця, до ягiд!
Вiн черкнув сiрничком – i свiт осiяв хату, зганяючи померки у глухi кутки, пiд стiл, стульцi, кроватi.
– Чого ви зажурилися, носи повiшали? Ну, кажу, до ягiд! Баришня, братця, дала, – з своiх рук бiлих так i всипала аж двi пригорщi! Ще казала, щоб приходив iсти, скiлько схочу.
– Та тут, брат, бiда! – чухаючи потилицю, похвалився Жук.
– Яка бiда?
– Надзиратель був.
– Ну?
– Узяв люльку i тютюн.
– Як же вiн дознався, що е? Хiба на виднотi лежали?
– То ж то й е, коли б на виднотi клав – жалю не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й лiг спати. Прокидаюсь – люлька вже в руках у надзирателя.
– Що ж ти сказав?
– Що сказав? збрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, е семiнарист, – може, його…
– Нащо ж ти мене вплутав?
– То ж то й е! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правдi казати.
– То завтра скажеш, чого ж?
– Та завтра скажу; а сьогоднi мучить…
Задумався.
– І кому яке дiло було виймати люльку з кишенi?! – знову вiн скрикнув гiрко.
– Та ну! Годi! Іди до ягiд, – казав Попенко, глитаючи ягоди, як iндик зерно.
Жук пiдiйшов. Узяв трохи в жменю i почав жувати.
– А тобi дати? – повертаючись до Петра, спитав Попенко. – На! ягоди добрi. – І вiн кинув пiвжменi на постелю. – А ти, Шестiрний? Іди й ти, проквасиш душу.
Шестiрний мов не чув; сидiв i дивився в вiкно.
– Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високо щось, певне, думае! – І Жук плюнув.
– Уже ж не про крадiжку ягiд, – процiдив Шестiрний.
– Не про ягоди, то про люльки, – уколов Жук.
Стихло. Трохи згодом постать Шестiрного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалi все дужчав-пiднiмався.
– Я не знаю, чого ти на мене наскiпався, – крiзь сльози мовив Шестiрний: – я буду iнспекторовi жалiтися, iй-богу, буду! У його узяли люльку, а вiн звертае, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирi…
– І жалiйся, i проси… Чого ж? Доводь уже до краю! – грiзно скрикнув Жук.
– Сами нiчого не роблять – тiлько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, – такий гармидер та колотнечу зведуть… Боже мiй! Боже мiй! – розлягався Шестiрний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хатi.
Його нiхто не втiшав; тепле слово привiту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процiдив: «Бач, як невинуватi розлягаються!» І глухе те слово задавило жаль у кожному серцi… Нiч своiми чорними очима заглядала у вiкно освiченоi хати i кожному нашiптувала чорнi думки.
Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривiтнi тiнi. Вони задрижали, зникли… Знову свiт… знову день… i пусто, i холодно у сiрiй хатi! Петрусь лежить на постелi, дожидае обiдати товариства… Убiг Попенко; уплив гордо Шестiрний; не чутно було тiлько важкоi ходи Жуковоi. Жук аж надвечiр вернувся. Нiхто його не спитав – де вiн був; нiкому i вiн не казав про се. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому мiсцi.
– Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? – не витерпiв Попенко.
