banner banner banner
Гаугразький бранець
Гаугразький бранець
Оценить:
 Рейтинг: 0

Гаугразький бранець


– Гадаеш, вiн тобi все розповiдае?

Батько засмiявся. Пiдслухувати за дверима негарно! –подумалося менi чомусь голосом Виховальки. Їжа в комплектi закiнчилася, i я облизала соломинку. Шкода, така смакота… хоча iсти менi перехотiлося. І спати теж.

– Вiн нiчого не розповiдае, – дуже серйозно промовила мама. – Тому я й хвилююся. В нього зараз важкий перiод, Едваре. У цьому вiцi в багатьох бувае, особливо у хлопцiв… Психiчний надлом, навiть криза. Робнi все тримае в собi, але це ще гiрше. Я завантажила iндивiдуальну консультацiю Психолога. Головна рекомендацiя – придiляти дитинi якомога бiльше уваги, у жодному разi не залишати його сам на сам з його проблемами. Інакше можуть бути… небажанi наслiдки.

– Годi. Давай спати.

– У Роба дуже вразлива психiка. Пригадай, як болiсно вiн сприйняв народження Юсти…

– Я думаю! А як я сприйняв, ти хоч пригадуеш?! Але ж ти в нас божевiльна, Андре, коли на чомусь зациклишся, то тебе не переконати. Ну, гаразд, гаразд… гарне вийшло дiвча…

– Слухай, Едваре, я тут помiркувала… тiльки ти не ображайся. Може, я полечу сама з дiтьми?

– І скажеш, що Робнi – твiй чоловiк? Не смiши мене. Там з цим строго.

– Якби я не казала Юсьцi… Вiдпочили б разом, як тодi. Ти, я i Роб. А вона б i не помiтила, у цьому вiцi дiти легко…

Далi я не чула. Бiгла по коридору, i пружне ковзальне покриття на пiдлозi заглушувало вiдчайдушне тупотiння босих нiг.

А сльози текли безгучно.

* * *

– Яке воно?

Роб почав повiльно пiдводитися з положення сидячи, штанга на його плечах раз у раз хилилася вбiк. Робове обличчя почервонiло й скривилося, наче вiн щойно з’iв щось дуже-дуже несмачне. Колiна затремтiли, i в цю мить штанга легко пiдстрибнула вгору, пiдхоплена з бокiв програмними затискачами.

– Юсько, вiдiйди! – роздратовано вигукнув вiн, вилазячи з-пiд тренажера. – Що яке?

– Море.

– Звичайнiсiньке. Ти що, цифрофiльмiв не дивилася? У вiртуалки не бавилася?!

Сльози боляче вщипнули очi, але я твердо вирiшила не ображатися, що б вiн не казав. Коли ображуся – нiчого не вийде.

– Бавилася. Але ж ти лiтав туди по-справжньому! Розкажи, Робе…

– Вiдчепися. Я тодi був маленький i нiчого не запам'ятав.

– А от i неправда! Не маленький. Тобi цiлих шiсть рокiв було.

Вiн знову пiдлiз пiд штангу, зручнiше прилаштовуючи на плечах пластикового грифа. Але раптом передумав i вилiз звiдтiля. Сiв просто на пiдлогу, притулившись спиною до низу тренажера.

– Як це ти порахувала?

Я присiла перед ним навпочiпки й знову попросила:

– Розкажи!

Роб усмiхнувся й похитав головою:

– Я таки справдi не дуже добре запам'ятав, Юс. Було класно. Потiм я постiйно просив батькiв полетiти ще раз, а вони купували менi всiлякi морськi вiртуалки. Як наслiдок – я геть заплутався, що пам'ятаю про справжне море, а що – з тих iграшок. І ображався, маленький був… тобто не дуже великий.

– Ти й зараз хочеш полетiти, так? – запитала я майже пошепки.

– Хочу… Тобто, ну тебе, Юсько. Ресурси екодозвiлля у свiтi обмеженi, ти ж знаеш. Деякi за все життя так i не бачать виграшу. Якщо на море будуть лiтати всi, хто забажае, то вiд нього скоро зовсiм нiчого не залишиться. Станеться екологiчна катастрофа, розумiеш?

Тут я пригадала «мiльйони трудящих». Геть недоречно пригадала, не варто було вiдволiкатися на дурницi – але ж я страшенно цiкава. А Роб знае майже все на свiтi. Й запитала:

– А що, на Гаугразi теж е море?

– На Гаугразi?!

Робове обличчя змiнилося. Так швидко й разюче, що я аж злякалася. Стало злим i нiби замкненим зсередини на замок:

– Хто це тобi сказав?

– Нiхто, – розгубилася я. – У Дальчинiй книжцi було… тобто в альбомi… «морськi купання надовго залишаться у вашiй пам'ятi»… Брехня, так?

– Яке там море, – крiзь зуби мовив Роб. – Вони ж у ньому своi самострiли миють.

– Хто, смертовики?

Роб не вiдповiв. Скочив на ноги – одним пружним стрибком. Вiдiйшов убiк, упав горiлиць на довгий похилий тренажер, схопився за поруччя й почав швидко-швидко вiджиматися на руках. Я нарахувала дванадцять разiв. Тодi тренажер пiднявся вертикально, звiльнюючись вiд Роба. Мабуть, медична програма засiкла щось не те з його серцем чи диханням.

Вiн лайнувся, зробив крок назад. І, звичайно ж, перечепився об мене.

– Ти ще тут? Ну чого ти постiйно плутаешся пiд ногами?!..

Я вiдступилася. Не ображатися!.. От зараз почекаю, поки сльози затечуть назад у очi, i скажу Робовi, що я вирiшила. Не летiти нi на яке море. Нащо воно менi треба, коли мама з татом не дуже хочуть мене туди брати? До того ж я маленька, все одно нiчого не запам'ятаю. Краще коли-небудь потiм… коли виросту… коли сама виграю у цю, як ii… лото-вибiрку.

Нехай летить Роб.

Заплющила очi. Ковтнула. І сказала зовсiм не те:

– Робе, чуеш… А ти справдi болiсно сприйняв мое… ну, коли я народилася?

– Чого?

Вiн стояв i дивився на мене згори вниз, величезний, аж страшно ставало. І як я могла таке запитати? Роб тепер узагалi не буде зi мною розмовляти, нiколи-нiколи…

Раптом його губи ворухнулися. Розтяглися, наче хтось смикав кутики рота в рiзнi боки, – у широку-широку посмiшку.

– Дурненька ти, Юсько… Та я такий гордий ходив. Нi в кого нема сестри, а в мене е. Всiм розповiдав, як буду тебе захищати. Тiльки ж на тебе не нападав нiхто…

Засмiявся.

І я засмiялася разом з ним. А тодi пiдскочила, схопилася за перекладину рукохода, повисла на однiй руцi, пiдтягнулася, перехопила iншу перекладину i, жодного разу не зупинившись, пройшла всi схiдцi вiд початку й до кiнця. І назад.