Дивлюсь – цiлiсiнька! Аллах акбар,
хоч часом черепи вiн б’е, немов скрижалi.
17
Сказав сакi, красивий, наче перi:
«Вiдчиненi в корчмi щоднини дверi…»
«Заради Неба хутко вказуй путь!..»
«Забудь про Небо: сонце – у фужерi!..»
18
Всевишнiй, Ти покинув небозвiд?…
Душа болить, бо жду з Небес привiт.
Не можу я радiти, бо у ницих
столи Ти накриваеш на обiд…
19
Несу вантаж тяжкий всiх в свiтi слiз i ран
i, мовби той верблюд, очолив караван.
А ще дiйма жура: себе в уздi вiдчув я -
то недруги моi накинули аркан…
20
Почув, що я подiбний плотоводу:
пливу умiло в будь-яку погоду
рiкою слiз. Боюсь, одначе, я:
i плiт пiрне на дно, i я за ним – пiд воду!..
21
Я – сiрий, сивий, мов торiшнiй очерет,
сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.
А днi бредуть, як череда, у невiдоме…
Ти бачиш? Нi, спокiйно спиш чи п’еш шербет…
22
Нехай вiд солi слiз я вii не очищу -
любов свою поставлю на щаблину вищу.
Коли дотла згорю в огнi свого кохання,
не знайдеш, люба, ти золи на попелищу…
23
Ми – гостi на пиру за маревом-столом,
точнiше, цвинтар лиш – оселя для сiром.
Живому ще завчасно вириють могилу,
а виривши, вважають послугу добром.
24
Я хмiльним засинаю й прокинусь в хмелю.
Хмiль – мiй друг, бо ослабив на шиi петлю.
Доки чаша в руках, непiдвладний я смертi,
тож вино, мов кохану, я вiрно люблю.
25
Сказав дiдусь: «Зруйнуйте давнiй храм!..»-
Звели новий, фортецю й кiлька брам…
Сказав юнак: «Врятуемо руiни!..» -
Вiдкрите мiсто ворогу й вiтрам!..
26
«Ознака iстини – звичайна простота», -
друг написав менi в кiнцi листа.
