– Воiстину воскрес! – викрикнули у вiдповiдь присутнi.
На столi стояла напiвповна пляшка горiлки та писанки з пасками.
– Храмуете? – спитав Федор.
– Йо, – лiниво вiдповiли тi.
Федор пiдiйшов до столу i налив собi горiлки; нiби сам до себе сказавши тост: «Абе дужi», й додавши – вже на повен голос:
– Христос воскрес!
– Воiстину воскрес! – пробурмотiли сп’янiлi стрибки.
Старший з них лежав на лiжку в брудних кальсонах. Пiдвiвшись i сiвши на лiжко, позiхаючи та ледь помiтно усмiхаючись, вiн звернувся до Федора:
– Пеше заяву. Папiр на столi.
– Ашо, без заяви нiц? – вiдповiв Федор, подивившись прямо у вiчi старшому стрибкiв. Той, знизуючи плечима й нiби виправдовуючись, вiдповiв:
– Федор, у них, у совiтiв, такi порядки.
Федор сiв за стiл, написав заяву, залишив ii на столi. Командир стрибкiв протягнув йому руку, Федор натомiсть мовчки подивився йому в очi. Не подавши руки i не дивлячись на iнших у кiмнатi, пiшов до виходу. Тi здивовано перезирнулись:
– Ну, бувай здоровий. Завтра зранку у Вижницi, – сказав на прощання «стрибок», крутячи заяву в руках.
Федор пiшов до дверей. Петро, що був зараз серед «стрибкiв», раптом схопився й крикнув брату:
– Федор, зачекай! Я з тобов!
Федор вийшов надвiр i пiшов до дороги, за ним вибiг Петро:
– Федьо, чекай!
Петро пiдбiг i пiшов поруч з ним.
– По-ки-дь-ки!
– Хто? – спитав здивовано Петро.
– Друзi твоi! – Федор аж закашлявся.
– Розумiеш, ми боремосе за те, щоб людям добре було, справедливiсть щоб на свiтi була.
Федор лише зараз подивився на брата з легким здивуванням, яке тут таки пощезло за незворушною залiзною маскою. Федор любив свого молодшого брата. Був вiн нiби не Пойдаш – не схожий на жодного з них: бiлявий, добрий, довiрливий. Його радше загнали у «стрибки», бо вже вiн майже досяг призивного вiку i мав йти до вiйська.
Федор не любив бiльшовикiв, але румунiв та «банду» вiн не любив ще дужче. За румунiв вони голi та босi ходили, у дiрявих постолах. Тих, з лiсу, вiн не розумiв, бо не вмiв мрiяти, як вони.
«Треба було газдувати, а не лiсами бiгати», – казав. А пiсля Ялени у нього до них ще була одна справа. Вона не стосувалася Онуфрiя з Іваном, його родини, – Федор умiв це розрiзняти.
Вже скоро вiн переконався, що бiльшовики брешуть, тому не вiдчував над собою жодноi влади, крiм Божоi. Якби вони його зачепили, вiн би стрiляв без вагань. Інстинктивно це всi вiдчували, тому його боялися i намагались триматися на вiдстанi вiд нього, без потреби не чiпали. Федор поважав село i ненавидiв усiх отих пиякiв – депутатiв до парламенту в Бухарестi, як i всiх iнших пустих балакунiв. Онуфрiй був iнший. Любив читати. Особливо йому подобався «Кобзар» Шевченка, – вiн пропонував i Федору його прочитати.
– Лише мене гет! Лише чес на пусте псувати! – незмiнно вiдповiдав той брату. Онуфрiй був романтик за натурою, але належав до Пойдашевоi фамiлii, тож мав од природи вроджену гордiсть та впертiсть. Вiн знав: якщо за тобою правда, то треба стояти до останнього. Знав також, що на компромiси з совiстю йти небезпечно, – тому й пiшов у партизани.
– І коли насувались сутiнки, в горах спалахували хати. Мов у нiч на Юрiя i в Страсну середу, гори горiли, iх освiтлювали багаття i, здавалося, що цiй вiйнi не буде кiнця.
АННА ПРОВОДЖАЄ МИКУЦЮ ДО ЛІСУ
Анна Петришканова пiсля Служби Божоi зайшла до каплички, яка була бiля самоi церкви. Лиш вона зайшла i, перехрестившись, поставила свiчку в пiсок, почула позаду чиiсь швидкi кроки й скрегiт дверей: хтось закрив iх на клямку. Анна обернулась i побачила перед собою Сарахана. Вiн уже давно був у лiсi, з-пiд кожуха визирав автомат, якого той прикрив долонею. Вiн усмiхнувся; заговорив, показавши зуби, частина яких у нього були не своi й виблискували жовтим металом:
– Анне, ек дужi?
– Богу декувати, абе ве дужi буле!
– А ек газда ваш?
– Воюе. Нашi грунте держава забрала, по саму хату обрiзали, тепер не знаю, як дiтей прогодувати. У колгосп клечут. А шляк би iх трафив, бiльшовикiв оцих, антихристiв, за меску буряку мною мут оброблетисе!
Сарахан мовчав. Люди розiйшлись вiд церкви i вони вийшли з каплички. Зайшли на цвинтар. Це древне довгопiльське кладовище широко розкинулося бiля церкви. Засипаний снiгом i зарослий таким ж древнiми, як i могили, деревами, цвинтар нагадував зараз якийсь сонний сад.
– А ек Микуцька ваш?
Анна все зрозумiла i приречено глянула на спiвбесiдника. Той, не дивлячись на неi, повiльно крокував поруч, i вiв далi:
– Най готуетсе. Я завтра зранку прейду за нем. Анна в грудях вiдчула жаль, мов за небiжчиком. Але, опанувавши себе, намагалась вiдiгнати лихi думки, як ii вчив той лiкар, румун; тiкаючи з вiйськами, вiн сказав iй на прощання: «Анне, бережи нерви, меш ведiти, що i цi колес пiдуть»; i Анна намагалась берегти нервову систему, але вона тодi не знала, що оте «колись» розтягнеться ще на довгi сорок рокiв, якi вона мусить прожити пiд окупантами, хоча врештi-решт таки дочекаеться – побачить ганьбу комунiстiв. Землю, яку обробляло не одне поколiння ii фамiлii, iй так i не повернуть, – даремно вона усi цi роки зберiгатиме румунськi папери у своiй святковiй хустцi, час од часу витягуватиме зi сховку й перебиратиме.
А тепер вона вiрила, що у цiй вiйнi «господарi смерекових лiсiв» переможуть, i iм вдасться домогтися повернення ii землi. Та зараз вона мусила вiддати лiсу, вiддати на цю страшну вiйну, що розгорталась у горах, свого улюбленого первiстка Микуцю, за яким не одна дiвка на селi сохла.
На виходi з цвинтаря вона розпрощалась iз Сараханом, що рушив кучугурами, попiд плотами, й зник у селi.
Зайшовши до хати, вона побачила звичну картину: на лiжку мовчки сидiв ii чоловiк Дмитро. Вiн лагодив чоботи. Поруч, пiд стiною, в загородженому кутi, були овечки: щойно у Петришканiв покотилися вiвцi, а вночi були морози, то вони малих забрали до хати. На печi двiйнята Юрiй i Єлена голосно сварились, щось не могли подiлити. Анна голосно гримнула на них:
– Ану марш з хати! Нам з дедьою треба поговорети.
– Ну, мамо, – спробували заперечити дiти.
– Надворi така сонячна днена, а вони воню на печi грiют!
Дiти неохоче зiстрибнули з печi й вибiгли на подвiр’я.
Анна сiла поруч iз чоловiком. Той, не дивлячись на неi, продовжував лагодити чоботи.
– Заходила до сiльраде, дале менi заяву песати, беру, а там так мов i так, прошу прийняти мене до колгоспу, а я як знервуваласе, папiр той се жбурнула, тi як на мене ведивилесе, а я i кажу:
«Шо! Це я вас маю просети? Це ве мене просите!» Воне лише перезернулисе. – Анна на мить замовкла, склавши руки одна на однiй. – Злодii, землi нашi покрали, а я тепер iх маю просети!
Дмитро вiдклав чоботи i подивився на жiнку:
Анне, вважей, тремай язек за зубами, воне твого брата, Дметра Дметряка, на Урал за нiшо зiслали.
