Лiтня жiнка знову скривила незадоволену гримасу, але продовжила:
– Буквально на наступний день пiсля опису майна, можливо через день вiдвiдав ii молодий чоловiк, дивний такий. До неi багато людей переходило за перiод торгiвлi по оголошеннях в Інтернетi. Я когось бачила, когось не бачила, але той менi запам'ятався особливо. Такий похмурий. Худющий як Чахлик Невмерущий, шкiра з зеленуватим вiдливом, одягнений у все чорне. Я з ним на коридорi зiткнулася, коли смiття виносила. Трохи дух не випустила вiд жаху. Довго вiн у неi пробув. А на наступний день Марiйка померла. Я тодi вирiшила, що це смерть до неi приходила. Уявляете, як менi було? І заяву тодi написала. Злякалася, що до мене теж прийти може.
– А що вiн у неi купував або про що говорили, не знаете? – поцiкавилась Лера.
– Нi, не знаю i знати не хочу, – закiнчила вiдповiдати Єремея Василiвна.
Слiдча пiдiйшла до столу i почала викладати знiмки один за iншим. Першою Лера вийняла фотографiю вбитоi дiвчини.
– Скажiть, серед вiдвiдувачiв випадково не було ось цiеi дiвчини?
Єремея Василiвна подивилася уважно на фотографiю. Спочатку дивно сiпнулася, але через секунду ii погляд знову став холодним.
– Ай-ай-ай, жах який. Нi, серед вiдвiдувачiв, яких бачила я, такоi дiвчини не пам'ятаю. Але до Марiйки багато людей приходило. Можливо, i ця дiвчина була серед них.
– А ось цей перстень вам знайомий? – вказала Лера на фотографiю прикраси.
Лiтня жiнка знову дивно сiпнулася. Вона уважно, не рухомим поглядом дивилася на зображення прикраси. Неначе думала над тим, чого НЕ слiд казати.
– Ви знаете, – почала вона повiльно, – Марiйка не одягала прикрас.
– Проте, перстень вам знайомий, – наполягала Лера. – Ви розумiете, що вiд ваших чесних вiдповiдей залежить, впiймаемо ми вбивцю цiеi дiвчини чи нi?
Єремея Василiвна видала крекчучий звук. Вона все ще пильно дивилася на зображення персня.
– Я не можу сказати, що бачила саме цей перстень, але, по-моему, вона одягала його одного разу. Тодi я до неi на чай зайшла, довiдатися про ii самопочуття. Однак вона мене дуже швидко виставила, пославшись на головний бiль. Тодi я ще звернула увагу, що в кiмнатi вiкна були зашторенi, а на пiдлозi лежали ватмани i якiсь книги. Ще менi здалося, що вона була тодi не сама в квартирi. Але я не бачила, чи приходив хтось до неi або йшов. А вже ввечерi ми з нею спiлкувалися, як нiчого не було. Але коли я намагалася пiдняти тему мого денного вiдвiдування, вона вiдразу ж перекладала розмову в iнше русло.
– Давно це було? – запитала Дарина.
– Нi, нещодавно. Мiсяць тому, може бiльше, – вiдповiла Єремея Василiвна.
– А чому забарилися, коли я показала вам фотографiю прикраси? – запитала слiдчий.
– Так через цю дивну iсторiю. Я б, може, i перстень не запам'ятала, якби не незвичайна поведiнка моеi подруги.
Даринi здалося, що Єремея Василiвна чогось не договорюе. Лiтня жiнка весь час вiдводила погляд, особливо коли мова зайшла про перстень.
– Добре, дякуемо за вiдверту розмову. А ми можемо зустрiтися з вашим повiреним? – змiнила напрям питань Лера.
– Звичайно, можете, – вiдповiла господиня квартири, – я зараз дам вам номер його телефону.
Єремея Василiвна пiдiйшла до комода. Вона хвилини двi вивчала сторiнки староi записноi книжки.
– Ось записуйте 097 45…
Лера оперативно занесла номер в пам'ять свого мобiльного телефону, ще раз подякувала господинi за бесiду i хитнула Даринi, що час iти.
Вже в коридорi Єремея Василiвна забарилася перед тим, як вiдкрити вхiднi дверi, щоб випустити дiвчат.
– Знаете, – почала вона, – ви можете вважати мене божевiльною старою, але я ось вам що скажу. Вся ця справа нечиста. Не раджу вам туди лiзти.
Вона перейшла майже на шепiт. Даринi i Лерi довелося нагнатися, щоб зрозумiти, про що хоче повiдомити iм лiтня жiнка.
– Я майже впевнена, – шипiла старенька, – що Марiйка займалася рiзними темними обрядами. І померла вiд покарання.
– За якими це ознаками ви зробили такий висновок? – поцiкавилась Лера.
– По-перше: ii квартира завалена рiзними книгами по давнiх культурах, обрядах та iншою лiтературою такого напрямку. А по-друге: у неi було багато предметiв, якi вона не дозволяла брати в руки, або переставляти з мiсця на мiсце.
Дарина i Лера подивились одна на одну.
– Дякуемо вам за те, що подiлилися з нами своiми здогадками, – подякувала Лера Єремею Василiвну i спробувала сама вiдкрити дверi.
Але господиня квартири мiцно тримала руку на дверному замку.
– Ось ви менi не вiрите, я дивлюся. А ви труну перевiрте, – дуже тихо прошепотiла Єремея Василiвна.
– Що вибачте? – здивувалась Лера.
– Що чули. Даю вам сто вiдсоткiв, тiла там не знайдете. Я коли заяву подала про вбивство, так мене навiть на впiзнання не пустили. Але ж у Марiйки родичiв то не було.
– А на похоронах ви були присутнi? – припустила Лера.
– А як же. Але труна була закритою. Пояснили це тим, що пiсля розтину невдало зашили, тому провели церемонiю швидко. Я з того часу мордуюся своiми здогадками. Шахрайство це все. А по ночах, менi здаеться, я чую голоси з ii квартири.
У Дарини по тiлу побiгли мурашки. Вона хотiла швидше залишити неприемну спiврозмовницю. Лера також занервувала, хоча цього не виказувала. Слiдча в черговий раз подякувала Єремею Василiвну за розповiдь. Пiсля чого наполегливо повернула ключ у дверному замку. Їй, як i Даринi, хотiлося якомога швидше опинитися за межами похмуроi квартири.
На вулицi виявилося по-весняному добре. Вмить випарувався неприемний осад пiсля староi квартири, де тхне пилом i господарським милом.
– Як щодо того, щоб перекусити? – поцiкавилася Лера. – Тут недалеко е непогане кафе. Там можемо з'iсти по сендвiчу.
– Ти пiсля всього почутого можеш думати про iжу? – здивувалася Дарина.
– А що? Не обiдати тепер? Я, насправдi, не особливо вiрю в усi цi вигадки про духiв i порожнi труни. Хоча я б перевiрила iнформацiю. Правда, не знаю поки яким чином, тому як отримати дозвiл на ексгумацiю тiла практично неможливо. Але поки я не з’iм сендвiч, нiякого розслiдування не буде, – заявила слiдчий.
– Хiба можна вiдволiкатися в такi серйознi моменти, якi вимагають негайних дiй? – не припиняла обурюватися Дарина.
Лера розсмiялася.
– Негайних дiй вимагае мiй шлунок, – знову незрозумiло пожартувала слiдчий. Лера попрямувала своею витонченою ходою до автомобiля, даючи зрозумiти Даринi, що вiдставати не варто.
До кафе дiвчата iхали мовчки, кожна занурена в своi думки. Дарина замислилась над розповiддю Єремеi Василiвни. Пiсля розмови з сусiдкою Макаровоi можна було б припустити, що перстень потрапив до вбитоi дiвчини через оголошення про продаж в Інтернетi. Однак прикраса прийшла на оцiнку, а це означае, повiрений провiв опис майна до моменту придбання вбитою персня у Марii Петрiвни. Інакше прикраса не потрапила б до перелiку опису майна. Тодi виходить, що Макарова продала прикрасу десь в промiжку пiсля опису, але перед смертю i нiчого не доповiла повiреному. Інакше вiн би не вiдправляв перстень на оцiнку. Але знову нестиковка. Макарова не мала права продавати прикрасу пiсля опису. Вона зобов'язана була довести до вiдома свого повiреного, щоб той внiс змiни в перелiку. Занурена в своi думки, Дарина прокинулася, коли сидiла за маленьким столиком у затишному кафе.
– Ти що будеш? – запитала ii Лера. – Можу порадити сендвiч з шинкою. Дуже смачний.
– Так, – неуважно вiдповiла Дарина.
Лера зробила замовлення: два сендвiча з шинкою, апельсиновий сiк для своеi напарницi i каву з молоком для себе.
