– Подякуй, що перстень мiцний, а то довелося б тебе здавати як доказ, – Дарина в пiдтвердження мiцностi пiдсунула йому пiд нiс прикрасу.
Кiт сiв на заднi лапи i, не вiдриваючи погляду, дивився на перстень розширеними зiницями.
– Ти чого як загiпнотизований? – здивувалась Дарина. – Хм, може коти дiйсно бачать духiв померлих? Ех, ось вмiв би ти балакати, ми б iз тобою справу розкрили. Поспiлкувався б з духом i сказав менi, хто вбив бiдолашну.
Дарина заховала перстень в скриньку, а пiсля взяла на руки кота. Вона пройшла в кiмнату, вмостилася на диванi i не помiтила коли занурилася в сон.
Їй снився барвистий луг, що перетiкае в нескiнченнi пагорби. Соковитий зелений килим з одного боку межував з хвойним лiсом, а весь iнший простiр до горизонту розкинувся рiзнобарвним орнаментом квiткового королiвства. Ідеально кругле озеро вiдсвiчувало рiвний спокiй неба. Нi хмар, нi плямочки. Рiвна чиста поверхня. Свiт оточив Дарину своею життевою енергiею. Вiн проникав крiзь шкiру, змушуючи дихати всiм тiлом. Їй стало дуже легко i вiльно. Складалося враження, що вона ось-ось злетить. Але гуркiт у дверi i крик кур’ера пiци змусив ii прокинутись.
Дарина схопилася з лiжка. Їй здалося, що вона бiжить, не торкаючись пiдлоги. Неначе вiдчуття зi сну перенеслося в реальнiсть. У першi секунди Дарина нiби вiдчула, що сон ще не закiнчився, але гучний крик кур'ера допомiг повернутися в бадьорий стан.
– Чи е хто вдома? Вiдкривайте! – кричав на весь коридор постачальник пiци.
Дарина вiдкрила дверi.
– Ви навiщо так кричите? – звернулася вона до молодоi людини. – Весь будинок на вуха пiднiмете.
– Ви вже вибачте, я хвилин п'ять дзвоню, але нiхто не вiдкривае, а везти пiцу назад якось не хочеться, та ще й платити за неi потiм.
– Вибачте, я заснула, от грошi. Залишок заберiть собi.
– Ого, це багато для чайових.
– Це за очiкування.
– Спасибi, смачного, – вiдповiв задоволений своею виручкою кур'ер.
Вiн щось ще говорив, але Дарина вже зачинила дверi. Вона почала на ходу виймати соковиту, гарячу пiцу. Дарина жадiбно ковтала величезнi шматки, майже не пережовуючи. Звiдки раптом з'явився такий апетит, вона не розумiла, але дуже хотiлося з'iсти все вiдразу. Тiльки коли залишилася половина пiци дiвчина глибоко зiтхнула i вiдклала коробку.
– Ось це я розумiю: наiлася, так наiлася, – промовила Дарина сама собi, а пiсля паузи звернулася до кота.
– Бачиш, Муська, що стаеться, коли не встигаеш поiсти на роботi, а вдома конем грай.
Дарина поклала кота поруч iз собою на диван. Вона занурилася в легкий ситий стан дрiмоти пiд задоволене муркотiння вихованця i звуки з телевiзора. Їй було все одно, що дивитися. Вона просто ввiмкнула перший-лiпший телеканал, а через якийсь час знову заснула.
Їi розбудив дзвiнок по мобiльному телефону. Дарина не вiдразу зрозумiла що вiдбуваеться. Голова трохи болiла як пiсля похмiлля. Вона спала на диванi одягнена, подушкою служила коробка вiд пiци. Поруч лежав кiт, спостерiгаючи за своею господинею.
Дарина пiдскочила в пошуках телефону. Телефонував батько.
– Так тато, привiт, – сонно вiдповiла вона на дзвiнок.
– Як там мiй консультант поживае? – ласкаво запитав Св’ятопятов.
– Вiдмiнно, ще пiв годинки i я буду готова до подвигiв, – позiхнула Дарина.
– Якi пiв годинки? Ти що спиш ще? Перша година, а на роботу тобi не треба хiба iти? – обурився полковник.
– Як перша година? – здивувалася Дарина. Вона схопила маленький годинник з журнального столика. Стрiлки показували п'ятнадцять хвилин на другу. Їй нiчого не залишалося, як поспiхом попрощатися з батьком i максимально швидко зiбратися на роботу.
– О нi! Керiвник мене вб'е! – викрикнула вона, подивившись на телефон. Нiяких викликiв НЕ висвiтилося. Це було дивно. Вчора Венiамiн Тихонович зробив iй зауваження з погрозами звiльнити, а сьогоднi о першiй годинi дня вiд нього немае жодного дзвiнка.
– Ой, напевно, я вже звiльнена! – знову вигукнула Дарина i…
…звалилася з дивана.
– Що це? – не зрозумiла вона. – Сон?
За вiкном були сутiнки. Дарина потягнулася до свого мобiльного телефону. 6:00 Ранок, ще тiльки ранок.
– Здаеться, я божеволiю, – тихенько промовила вона.
Голова трохи болiла, як пiсля похмiлля. Дарина сидiла бiля дивана, з коробки пiци, що була iй подушкою, вивалилися залишки шматкiв прямо на пiдлогу. Кiт лежав поруч, спостерiгаючи за своею господинею.
Дарина струснула головою. Треба ж було такому наснитися. Вона залiзла назад на диван, забравши кота в оберемок. Тiло знову огорнула дрiмота. Разом з нею звiдкись з'явилися тривога i острах.
– Нi, – несподiвано вимовила Дарина, налякавши Муську. – Треба вставати, дуже вже все реалiстично. І я знову розмовляю сама iз собою. Необхiдно з цим закiнчувати.
Дарина пiдвелася з дивана, на кухнi зробила кави, погодувала кота i стала збиратися на роботу. Пiсля тривожноi ночi думки огортав туман. За вiкном тiльки-тiльки прокидалося мiсто. До початку робочого дня залишалося ще двi години, але в квартирi Дарина перебувати не хотiла. Дуже боялася заснути, а потiм прокинутися на початку другоi години дня. Тому вже близько восьмоi ранку Дарина iхала убiк свого офiсу. Навколо пахло весною. Ранок радував своiми нiжними промiнчиками сонця. Дерева вкрилися соковитими нирками з першими пелюстками квiточок. Всього тиждень тепла, а холодне, похмуре пiсля зими мiсто вже ожило. Сiрi хмари змiнилися блакитним небом i лагiдним сонцем, бруд сховався пiд молодою травою, а дерева розпушили своi крони, заступивши ними старi потрiсканi будинки.
Дарина трохи заспокоiлася. Залишки тривожних думок захопив теплий вiтерець, який прокрався крiзь вiдкрите вiкно автомобiля. Тепер iй здавався смiшним ранковий стан i ранiшнiй виiзд на роботу. Але, тим не менше, повертатися додому не хотiлося. Вона пiд'iхала до будiвлi робочого офiсу. Там навколо парадного входу стояли автомобiлi охоронноi фiрми i полiцii. Дарина залишила автомобiль бiля тротуару i побiгла убiк будiвлi. Їй перегородив шлях високий чоловiк у полiцейськiй формi.
– Дiвчина, туди не можна, – голосно промовив вiн.
– Я тут працюю! – тривожно вiдповiла Дарина.
– У вас е пропуск? – запитав той же чоловiк.
– Який пропуск, у нас немае таких документiв. Венiамiн Тихонович! – закричала Дарина своему керiвнику, який вийшов з парадного входу.
– Венiамiн Тихонович! – повторила вона.
Керiвник ii побачив i махнув рукою.
– Пропустiть, – сказала Дарина, вiдсунувши полiцейського убiк.
– Венiамiн Тихонович! – звернулася вона до свого керiвника. – Що трапилося?
Венiамiн Тихонович виглядав трохи розгубленим. Дарина вперше бачила його таким. Скуйовджене рiдке волосся, пом'ятий пiджак, змучений вигляд.
– Нас намагалися пограбувати, – спокiйно вiдповiв вiн i потер скроню.
– Та ви що? Як це? – здивувалася Дарина.
– Так, вже з четвертоi ранку тут перебуваю. Спрацювала сигналiзацiя вночi. Розкрили дверi. Поки приiхали охоронцi, зловмисники встигли перерити деякi шухляди в кабiнетах. Добре, що до сховища цiнних лотiв не дiсталися.
– Як жахливо. Вкрали що-небудь? – розхвилювалася Дарина.
– Начебто нi, але точно буду знати, пiсля звiрки опису з тими предметами, якi у нас були в наявностi. До речi, ви перстень вчора вiддали секретарю?
