– Не дуже. Єдиним вiдкриттям для мене стали прожилки, схожi за своею структурою на кров птицi. Це дуже дивно. Звiдки в складi золотоi оправи кров птицi? Якби людини, то я б пояснила це тим, що майстер порiзався пiд час виготовлення, таким чином, частки його кровi потрапили в сплав. Але ж не птаха. Дарина вийняла з сумки коробочку, в яку дуже ретельно запакувала перстень. Вона ще раз його розглянула.
– Так, це досить незвичайний висновок експертизи. Цiкаво, а як перекладаеться цей напис? – поцiкавилася слiдчий.
– «Кров ворона». Це латинь, – вiдповiла Дарина, продовжуючи крутити в руках перстень.
– Кров ворона? – вимовила Лера. – Тодi, можливо, в цьому гравiруваннi криеться розгадка кривавих вкраплень? Що якщо при виготовленнi прикраси туди спецiально додали кров ворона?
Дарина округлила очi вiд подиву. Лера продовжила.
– Що якщо це окультний предмет? І вбивство дiвчини пов'язане з якимось обрядом? Не дарма ми знайшли ii частинами при досить загадкових обставинах.
Слова напарницi ввели Дарину в ступор. Незручну паузу перервав дзвiнок стацiонарного телефону. Лера вiдповiла.
Поки слiдча спiлкувалася по телефону, Дарина розглядала iншi папери в папцi. Деякi зi знiмкiв вона вже бачила. Наприклад, руку, яка завела в глухий кут з самого початку процес розслiдування. Але Дарина не знала про дефект кiсток. Це стало для неi вiдкриттям.
Валерiя закiнчила телефонну розмову i тепер сидiла за столом, щось уважно вивчаючи в комп'ютерi.
– Як цiкаво, – вимовила слiдча. – Тут у нас розгортаеться дуже цiкава iсторiя. Поки що едина Макарова Марiя Петрiвна, яка вiдповiдае нашому опису, померла три тижнi тому, похована на киiвському кладовищi. Проживала Макарова в досить непоганому районi, центр Киева. Мабуть, заможна дама була. ОСЬ, – зробила Лера акцент, – вона у нас виявилася в базi за пiдозрою на вбивство.
– Що? Бабулька-кiлер? – не дала договорити слiдчiй Дарина.
– Нi звичайно. Була пiдозра, що вона померла не своею смертю. Їi сусiдка подала в полiцiю заяву. Але за документами констатацiя факту смертi вiд зупинки серця. Ось так. Як коло стягуеться, але нiяк не може з'еднатися.
Дарину знову смикнуло. Вона не завжди розумiла висловлювання i жарти батька, а тепер це повторювалося з Лерою.
– Якi подальшi дii? – поцiкавилася Дарина.
– Поiдемо спiлкуватися iз сусiдкою Макаровоi Марii Петрiвни. Досить припадати пилом в кабiнетi, геть на вулицю в весну!
Дарина зиркнула на свою спiврозмовницю.
– Пiднiмайся-пiднiмайся, поiхали, вистачить сидiти, – повторила Лера.
Вже через тридцять хвилин напарницi стояли перед масивними дверима сусiдки Макаровоi Марii Петрiвни. Лера натиснула дзвiнок.
– Хто там? – почули вони лiтнiй жiночий голос.
– Вiтаю, – офiцiйно вiдповiла Лера. – Ми з полiцii. Нам необхiдно поговорити по справi вашоi сусiдки.
– Марiйка померла вже як тижнi три тому, а то i бiльше. Їi вже й поховали. Яка може бути справа? Ідiть геть! А то я справжню полiцiю викликаю, – обурилася господиня квартири.
– Ось так завжди, – зiтхнула Лера.
Слiдча полiзла в сумочку за своiм посвiдченням. Вона розкрила корочку навпроти вiчка.
– Ми дiйсно з полiцii. Прiзвище вашоi сусiдки фiгуруе в iншiй справi. Нам необхiдно з вами поговорити, – спокiйно вiдповiла Лера.
Минуло близько хвилини, перш нiж замок в дверях клацнув. Господиня висунулася до незваних гостей. Низенького зросту костлявенька бабця, через давне пенсне на носi, розглядала своiх вiдвiдувачок.
– Покажiть ще раз свое посвiдчення, будь ласка, – попросила вона у Лери.
Та негайно простягла його прямо в руки лiтньоi жiнки. Господиня квартири уважно прочитала всi регалii, а потiм подивилася на слiдчу.
– Проходьте, будь ласка, але роззуйтесь в коридорi. Я тiльки пiдлогу помила, – невдоволено кинула вона дiвчатам, залишаючи iх в передпокоi квартири на самотi.
– І дверi не забудьте закрити на засув, – крикнула бабця вже з кiмнати.
Дарина i Лера зайшли в передпокiй. У квартирi стояв трохи затхлий запах, як у багатьох оселях лiтнiх людей. Пахло старим милом i пилом. Мiж дверима по периметру стiн, акуратно, але у великiй кiлькостi лежали рiзнi речi. Книги перев'язанi мотузками i стрiчками, пожовклi газети, стопка якихось брошур. Вся макулатура покрилася великим шаром пилу.
Дарина жадiбно вдивлялася крiзь сiру масу мiльйонiв пилинок в корiнцi книг i заголовки газет. Потяг до старовинних речей виявлявся завжди, коли в поле зору потрапляли будь-якi предмети, якi несуть свою iсторiю. Але тут жодних вiдкриттiв, на свiй жаль, вона не зробила.
Дiвчата пройшли в едину, але дуже простору кiмнату. Високi стелi створювали обсяг, але простiр здавлювався величезною кiлькiстю меблiв, розташованих в кiмнатi. Пiд величезним вiкном стояв масивний дубовий стiл, накритий вiзерунковою скатертиною, два такого ж страхiтливого вигляду табурета чомусь знаходилися по центру кiмнати. Одну зi стiн пiдпирав пошарпаний диван з комодом, а бiля iншого розтягнулося вузьке лiжко з шухлядою.
– Сiдайте, – суворо мовила господиня квартири i вказала на два табурети.
Дарина здогадалася, що лiтня жiнка навмисно виставила цi предмети iнтер'еру на центр кiмнати. Прямо, як на допитах. Їй стало не по собi, але вона не наважилася чинити опiр, тому слухняно присiла на табурет. Лера залишилася стояти.
Судячи з виразу обличчя i тону лiтньоi панi, iй не сподобалася непокора Валерii, але вона не стала акцентувати на цьому своеi уваги, а вiдразу почала допит:
– Отже, що привело вас сюди, молодi дiвчата?
– Для початку, пропоную познайомитися. Мое iм’я Валерiя Анатолiiвна, а це моя напарниця Дарина Олександрiвна. Ми розслiдуемо вбивство однiеi особи i по ходу розслiдування у нас з'явилися докази, якi якимось чином пов'язанi з вашою сусiдкою Макаровою Марiею Петрiвною. Саме тому у нас е ряд питань, на якi, можливо, ви зможете дати нам вiдповiдi, – дуже серйозно заявила слiдчий. – Розкажiть про свою сусiдку. Ким вона була, чи е родичi? І головне питання, чому ви вирiшили, що ii вбили? – несподiвано Лера змiнила офiцiйний тон на м'який тембр.
Лiтня жiнка трохи забарилася.
– Про вбивство це я так, не подумавши заяву написала. Злякалася за себе. А як доктор висновок зробив, що вiд зупинки серця померла моя подруга, так я i заспокоiлася. Так що в голову не берiть, – дуже нервово вiдповiла господиня.
– Але щось же наштовхнуло, вибачте, не знаю як вас по iменi та по батьковi, на думку, про те, що ваша сусiдка могла бути вбита? – наполягала Лера.
– Єремея Василiвна я, – з гордiстю вiдповiла жiнка похилого вiку, зробила паузу, а пiсля продовжила. – Як вам сказати. Ми з моею сусiдкою самотнi жiнки похилого вiку, але завжди були при пам'ятi, няньок не потребували. Все по дому робили самi. А тут дивлюся, щось хворiти почала моя сусiдка. Ще минулоi осенi недуги почалися. А взимку люди до неi рiзнi ходити стали. Я спочатку думала, що це доглядати за нею приходять, а виявилося, вирiшила вона свое нажите майно розпродати. Знайшла молодь якусь, яка там в цьому, де все пишуть зараз, ну цьому комп'ютерi.
– Інтернетi, – вставила Дарина.
– Точно, – пiдтвердила Єремея Василiвна, – в Інтернетi оголошення написали. Ось до неi i стали люди ходити.
– А чому ж вона не звернулася в спецiальнi органiзацii, якi доглядають за лiтнiми людьми? – здивувалась Лера.
– Не любила вона всi цi органiзацii. Не судiть суворо, життя у неi важке було. Чоловiка поховала ще в молодостi, дiтей немае, сестра померла три роки тому. Останнi кiлька рокiв намагалася не показуватися на людях. Все бiльше вдома. А цю зиму взагалi вiддалилася навiть вiд мене, хоча ранiше ми з нею були «не розлий вода», так би мовити.
– А чому вiддалилася, не знаете? Можливо, е припущення? – знову перервала Дарина.
– Ой, та я й не знаю навiть, що думати. Ми з нею знали одна одну рокiв десять. Двi самотнi жiнки похилого вiку. На цьому i зiйшлися. Але ось коли хворiти вона почала, перестала зi мною спiлкуватися як ранiше. Весь час шукала привiд залишитися наодинцi. Я тодi думала спочатку на хворобу серйозну, навiть заразну. Думала, може, не хоче мене заразити, ось i ховаеться в квартирi. А як дiзналася, що розпродае вона все нажите майно, то точно вирiшила, скоро смерть за нею прийде, – Єремея Василiвна перевела подих i продовжила. – І ось, дивлюся, ходять до неi люди i ходять, дверi хлоп-хлоп з ранку до ночi. Я iй якось сказала: «Ти, Марiя, дивись обережнiше, люди бувають рiзнi, мало хто на оголошення вiдгукнеться». І, пам'ятаю, порадила я тодi iй звернутися до мого повiреного Гнишко Леонiда Савовича. Як я зробила рокiв два тому. Перевiрена людина з контори, органiзуе менi i похорон, i добро мое розподiлить. Менi то, що вже? Запропонувала я iй, а вона i погодилась. Леонiд приiхав опис зробив, все сфотографував, деякi речi вiдправив в бюро оцiнки антикварiату.
– Вибачте, що перериваю, а коли це сталося? Ну, коли вiн вiдправив лист в бюро? – поцiкавилася Дарина.
– Ну, дiвчина, я таких подробиць не знаю. Пам'ятаю тiльки, перед кончиною Марiйка говорила, що опис зроблено i з дня на день буде складено перелiк деяких речей, якi вiддадуть на оцiнку. А що? – поцiкавилася Єремея Василiвна.
– Це для справи необхiдно, але ви поки продовжуйте, – вiдповiла Лера.
