Коли я один-однiсiнький
серед зелених снiгiв Приуралля,
коли в казармi порожньо
серед лiжок i пiрамiд,
коли я стовбичу на цьому
днювальному мiсточку
самотнiй – на обидвi земнi пiвкулi,
як холодна колодочка караульного ножа,
Коли така далека-далека
така миттева, потойбiчна майже,
як спалах, вихоплений з ракетницi,
швидко згасаеш на спиртовому полум'i
синюватого, майже непомiтного
уральського морозу,
Заклинаю, немов клинок!
Вiддалена вiд мене на сiмсот тридцять чотири днi,
на сiмсот тридцять чотири «здрастуй»,
скажи, що ти мене любиш.
Тiльки скажи «люблю».
Одне-едине, кругле, вологе соковите,
як плiд бiля вишневоi кiсточки,
червоне слово.
І я почую тебе.
І я радiсно посмiхнуся тобi,
нехай навiть засiпаеться мое пiдборiддя,
враз розм'якле,
як губи доброго притомленого коня.
Скажи – тiльки одне слово!
Я нiкому його не показуватиму.
Коли ж до казарми повернуть друзi —
я заховаю це слово аж пiд борлаком
i, нахиливши голову,
розглядатиму
набряклу колодочку
караульного ножа.
ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ
Поприсiдали верби у водi,
стоiть у березi дiвчаток зграйка
i, видививши лози, миють ноги,
високо пiдiткавши спiдницi.
Вода, нагрiта сонцем вересневим,
вже не вiдстрашуе. Несуться бистриною
розгонистi слов'янськi байдаки,
i не докинути вiнка – приб'еться
одраз до берега. Хоч кинь, хоч нi.
А байдаки солонi, як таранi,
пропеченi смолою i вогнем
пiдступних грекiв, замордують хвилю
своiм жалким таранним кiстяком.
Пiдвiвся зашмарований козак,
дiвчатам крикнув щось – та змила хвиля
i понесла луна козацьке слово
та рiчка швидко човен понесла.
Їм навздогiн, як молодi берiзки,
сподобанi духмяним днем червневим
в Ярилiв день, у сотню довгих нiг
бiжать дiвчатка. І мигтiють ноги,
i весла миготять. І круглi луни
мигтять над рiчкою. І миготить,
як ошелешене, бiльмисте око дня.
Лиш теплий, як зерно ячменю в тiстi,
ледь-ледь вiдчутний у дiвочiм тiлi
солодкий хмiль ярилового меду
i терпкий дух нiчноi свидини.
Як вiдпливуть мужi – круглястi чари
благатимуть з простертими руками
Перуна – окропити грiшну землю,
прибивши порох по стежках кохань,
Щоб переможцями вертали воi
i знов куниць в глухi ловили сiльця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
i не ламався гострожалий спис,
Щоб раювали тонкоспiвi вервi
iз полювань, iз золотого жита,
i добрим пивом, i солодким медом,
i черевом дозрiлих рожаниць.
VII. 1965
* * *
Утекти б од себе геть свiт за-очi,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема анi осмут, нi радощiв,
де нiщо не збавлене, не здолане.
Жив би там – безоко i безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
порiднившись iз земною твердю,
до якоi намертво прирiс
поглядом i серцем i думками
(хто тебе такого вiднайде?).
Нерухомий i крихкий, як камiнь,
нерухомий i крихкий, як день,
що зотлiв i вижарiв, i знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти – Адам. Журба – твоя коханка,
а земне тяжiння – то любов.
