XI. 1965
ВЕРШНИК
Керея слави лопотить на вiтрi
i рiже виднокiл пегасiв клус,
скорописного фiолету лiтери
гаптують неба золотий обрус.
На помежiв'i присмерку й свiтання
нахарапуджений на тисячу орбiт,
iмчить румак, надколюючи лiд
незайманого од вiкiв мовчання.
О першого заiзду лiпота!
Спiши вперед, зухвалостi iзгое!
Ти не один. Вас щонайменше – двое,
раз навпiл розпанахуе мета.
Страшися поцiляння. Проминання —
воно пiдносить.
І звитяжний лет
не перепинить радiсний поет
коротким успiхом i довгим длянням.
Тобi не одiрватися од тiнi
(в нiй проминуле вигадало нас).
Та уникаючи старих поразк,
перед новими стати ми повиннi.
Керея слави величаво шарпае.
Не озирайсь! Вгнiздившись у сiдло,
не потурай, що стежку замело,
де почет друзiв iз обличчям гарпiй.
А вискочиш на вивiстря ножа,
де стогону ясне палахкотiння,
не забувай, що е велике вмiння
пiзнати, де провалля, де межа
мiж духом i зухвальством. Шлях правдивий —
витворюе тебе великий Мус!
Хай увiрветься десь пегасiв клус —
ми канемо у вiчнiсть молодими.
12.2.1969
* * *
Вийду в нiч. Пiд соснами пройду,
промину завмерлу автостраду
i на тишу раптом набреду —
вклякни й згадуй.
Глухо в снi колотиться ставок,
ошалiлi трiпаються сови,
i нiмуе безголосий мрок,
i лютуе розпач безголовий.
Ртуть. І ртуть. І тiльки ртуть. І ртуть
соваеться, як вагiтна жiнка.
Стовбурами спогади ростуть,
i за ними нi греця не видко.
Стовбурами спогади ростуть,
бовванiе понiч ожередом,
вiдчайдушна самота i суть
вiдчайдушна – обернутись твердю.
Схарапудженим дивись бiльмом
понад крони, хмари, понад небо,
ти, перевантажений грiхом,
нiби нiж, в своiх застряглий ребрах,
свiтишся по окраю води
ледве-ледь – по мерехтовi втоми.
Власного – на окраi – знайди,
втраченого – в мерехтi. Незлому
висповiдайсь, давши на позiр
злигоднями збирану непотрiб.
Як нiмуе трудно водовир!
Окраi – олив'янi i гострi!
Мертвий мiй органе, лiсу мiй,
вилляте i вигускле стозвуччя,
чуеш, не безумiй, ставе мiй,
безуме, зажди: росте, як круча,
нiч. Ти нею ввесь опоночiв.
Жально сяють божевiльнi зорi.
І летить орда смертельно-хорих
виплескiв пекельних – кажанiв.
X. 1968
ПОТОКИ
Ти все така ж, а я вiддаленiв.
За мною – кучугурами – розлуки —
час самовтрат…
(ще поповзом повзли
за тiнню довженою, виростали
iз самозмалення: нiма рука
пограбiлих тополь у надвечiр'i)
великий грiх на серцi я ношу
… розлуки рвав, як обривають жили
атланти териконiв i тачок,
назбираного вугiлля оклунки, —
щось рвало груди… (окраi землi —
тамтого свiту в пекло провисання —
призналися вiдверто до душi).
Ти край. Ти крихта прагнень вiкових
«упасти – не розбитися». Ти шпара
