земного стогону: холоне свiт,
i нам долонi юнi снiгом студить…
Ти все така ж. Нi смута, нi лiта
не старiють тебе. Нiма, як люстро —
колись вiдбився в нiм твiй вид миттевий,
вкарбовуючись в темряву навiк,
ще – чайка однокрила, ще – зигзиця
i ще – як окоренок лихолiть.
Чи дружба сфер – i неба, i землi —
зоветься лихолiттям, я не знаю.
Та присмута i по розлуцi iсть:
десь е там стiл, де матiрня рука
ослiплим болем тихо сновигае
вздовж по стiльницi. Гiрко. Я винюсь.
великий грiх на серцi я ношу
Ти – Мати (амфора твоеi гiркоти) —
далекий син, на роздорiжжi горнiм
паде в траву, i вистигне трава
його трудним риданням хлiбороба
(чуття ж землi – як виболiлий сон
i призабутий).
О, пам'ятаеш нiч? велику нiч?
І десь побiля нас уральська рiчка
та сосни (тi, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зiйшла).
А пам'ятаеш? Так багато губим
за пам'яттю: колись переiнакшить
з нас кождого. А треба пам'ятати?
А треба пам'ятати. Пам'ятай.
Палахкотiв намет. Палахкотiли
в нас спомини, немов пiвнi червонi,
а кедровi шишки, ще недозрiлi,
не трiскали – чадiли на вогнi.
І зорi в фiолетовому небi?
Ще ти казав: це колiр божевiлля
i судноi доби. Немае суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Пiвнеба гоготiло в нашi душi.
Земна пiвкуля брижилась од жару,
i пiвдушi тi спогади приспали,
i пiвсебе услiд за сном пiшло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не вiдаю. Але не раз питаю
Розлучноi, Далекоi, Нiмоi:
до тебе навiть митi вистае?
Тодi нащо лiта? Навiщо спади
з лиця i з досвiду? І мить навiщо
скрадлива: вганяе у дитинство,
неначе цвях у дошку гробову?
Ти мати. Тiнь. І обернувшись тiнню
самонародження, ввiйшла у тiнь,
i тiнь запалюеш жданням своiм, i тiнь
крутi гамуе голосiння. Тiнь
пiдводиться. Гострiшае. Чорнiе.
… був час географiчних вiдкриттiв,
i день стелився, нiби самобранка:
коли благословлялося на свiт
менi малому,
коли найпершi кроки
проходячи, двоiвся i троiвсь,
сто сонць роiлось,
як джмелiв лапатих,
i терлись зорi
крем'яхом сухим.
Долонi квiтли,
пелюстками серця
довiрливо розпiзнавався край.
І читанкою,
пам'ятною й досi,
шахтарське тепле селище було.
Пригадую – мене веде за руку
щаслива мати. Повз двори проводить,
де глухо падають, заповнюючи тишу,
червонi яблука (iх звали циганками).
Чого менi червонi дарували
в дитинствi завжди? Щоб я вiдчував,
чим пахне i земля i людська кров?
Так само пахли соняшники пiзнi.
І бджоли пахли так. І сльози – так.
За цiлу нiч
склепить несила очi.
І цiлу нiч
мовчазна простоiть
при узголiв'i привидом скорботним
i на чоло гарячу покладе
натруджену правицю,
щоб не заснув,
щоби не мiг заснути,
а вдосвiта зникае.
А за стiною плач дитини, а хтось регоче за стiною.
Куди пiти? Куди подiти свое безсоння? За стiною,
як двi гримаси, вбитi в стiну, як два крила
на райськi днi —
i плач, i регiт за стiною, i плач, i регiт, i менi.
Вiд рання дощ. Вiд сну, вiд ночi,
вiд узголiв'я – дощ i дощ.
Ридання шиб i ринв. А хоч —
ридання матерi пророче.
І розпросторених свiтань
сумна iмла пiдводить крила
