обвислi. А звести несила,
а заборони темну грань
переступити безборонне —
то понадмiрний, смертний грiх.
Непам'ятi лапатий снiг
спiшить i пiшо i комонно.
Колись обридне вiчна веремiя
i схочеться до сну. Аби не гибiть,
не вижидати черги сподiванням.
Зiзнайся: переможений – це ти.
Пригадуеш? – так ясно починалось,
важке подзвiння билось об пiддашшя,
соломою ушите. Верби ридма
благочестиво гнулися до ставу,
i день крутивсь i терпко пах, неначе
ще надзелень розтовчений горiх.
Отак дитинство в жилах трепетало.
Тугi котились дзвони, як морелi,
а ти смичком вимахував зухвало,
немов спудей, що полишивши бурсу,
граматику на мандри помiняв.
О Господи! Так ясно починалось!
Дороги валували, як собаки,
на плесах пiснi зайчики скакали,
а ти бiлiв трикутником надii,
корабликом, загубленим мiж хвиль.
Сто сонць ув очi йшло. Сто птиць летючих
над лiтеплом ставка. Горiли сосни
чорнясто-жовтим мерехтом. Калина
бiлiла так i бiгла так од плоту,
що ледь побачиш – зашпори зайдуть.
І так тобi нещастя бракувало.
Ти звав його. Ти думав – молодий
упораеться. Бо могутня шия
крiпацького порiддя не зiгнеться
аби там що. Пригадуеш? – Було.
Тепер минуло все. Вiдбiгло серця,
мов спаленоi хати вiдбiгають
пси найвiрнiшi. Й ти за всiм минувся.
А втечi посвисти – натомiсть крил.
(Наiвний хлопче! Вiкове страждання —
такий пекельний нiмб, що душi палить.
Збагни – i вмри. Безсилiстю своею,
розп'яттям чи зненавиддю – помри.)
Тепер набридло все. Немае стерпу.
Десятою дорогою обходить
тебе життя. Полишений в обозi
себе – колишнього, сиди i жди:
десь, може, промайне, мов тiнь утекла,
ти – справжнiй. Це лишилося одне.
Умерти. Так. Щоб бiльше не стогнати,
не мучитись, не проклинати долi,
не ображаючи життя. Пiзнай,
що чеснiсть смерти – то жива чеснота,
що вмер – i закiнчилося. Двобiй
ти не програв. Ти вибув, бо не змiг
миритися, коли краплена карта
пiшла до гри. Коли ножа у спину
стромляе супротивник. Коли вiн
на посмiхи бере твое лицарство
i каже: ти нiщо. Не всемогутнiй,
а всепокiрний перед диким звiром,
iм'я якому – Правда i Любов.
– То ти з любов'ю бився?
– Так, з любов'ю.
– І правду поневажував?
– І так.
– Хоч палить тебе грiх?
– Не грiх, а гнiв.
– На кого гнiв? На мене теж?
– На тебе.
Скажи, пощо менi подарував
цей свiт, якому я заприсягався
служить до скону. Нащо передрiк
цi болi самозречення в хвилину,
коли я вже самим собою став?
Це все гевонськi кпини! І невже
для того, щоб моi забравши сили,
обранити зневiрою, котроi
не пережити? Все свое життя
я дав тобi. Ти ж повернув його
супроти мене. Бо за смерть – життя
стае на цьому свiтi. Як я жив,
питаеш? Краем, скраечку, на жебрах,
лиш прориваючись крiзь грати заборон
(свiт бiлий – заборонений!) Прожити
на всiх кiнцiвках, ба й на рудиментарних, —
то попри волю. Бiльше – про iнстинкт.
Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.
А дякував за те, що народився,
що маю очi – бачити, що слух
епохою дарований, що серце
не билося б, коли б не двадцять лiт,
перед тобою збiглих… Аж i гiрко!
великий грiх на серцi я ношу
Таж вiд народження берем
правiчний грiх собi на душу:
його покутувати змушенi,
його ми вистраждати ревне
повиннi – спогадами, сном
