230 Мiж деревами сховавшись, готуемо в тiнi глибокiй
Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваем.
А з протилежного боку, з повiтря, iз сховiв невидних
Зграя ота голосна надлiтае й, кружляючи, здобич
Кiгтями рве, й оскверняе бенкет. Тодi друзям велю я
235 Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.
Так, як сказав я, зробили: мечi поховали по травах,
Скрили щити. От як знов налетiли вони й оглушили
Вереском берег крутий, то Мiзен iз високоi варти
Знак нам подав мiдяною сурмою. Встае товариство
240 Й бiй почина незвичайний – морських отих птахiв мерзенних
Пробуе сiкти мечами. Але ж анi пер не береться
Гостре залiзо, нi тiла пташиного й трохи не ранить.
Птахи ж тi, знявшися аж до найвищих зiрок, залишають
Здобич розтерзану ще й наймерзеннiший слiд пiсля себе.
245 Тiльки Келайна одна, на скалi сидячи височеннiй,
Клята вiщунка, такi ось слова iз грудей здобувае:
«То за убитих бикiв i телиць, що ви iх закололи,
Лаомедонта сини, розпочати вiйну ви готовi
Й хочете вигнати гарпiй безвинних iз iх батькiвщини?
250 Отже, моiх ви послухайте слiв i iх добре затямте:
Те, що Фебовi батько колись провiстив всемогутнiй,
Феб – менi; я ж, iз фурiй найбiльша, це вам провiщаю.[65 - Фурii – гарпii пiзнiше стали ототожнюватися з фурiями.]
Прагнете ви до Італii й кличете вiтер на помiч.
Ви досягнете Італii й ввiйдете всi в ii пристань,
255 Мiсто ж, обiцяне вам, не ранiш опережете муром,
Доки аж голод страшний i вiдомста за нашi убивства
Вас не примусять бiдою столи пообгризанi iсти».
Тiльки сказала i в лiсi, змахнувши крильми, заховалась.
В друзiв од страху аж кров захолонула в жилах, i мужнiсть
260 Їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,
Тiльки молитися радять лише i складать обiтницi, Х
то б це не був, чи богинi, чи дикi й огиднi цi птахи.
Батько Анхiс з узбережжя долонi з благанням до неба
Зводить i кличе могутнiх богiв i обiти складае:
265 «Геть вiдвернiть цi погрози, богове, й напастi такоi
Не допустiть, порятуйте нас, вiрних». Тодi вiдчепити
Линви звелiв вiн од берега й спущенi снастi змотати.
Нот вже вiтрила нап'яв, ми по спiнених хвилях тiкаем
Шляхом, куди всiх нас вiтер легкий закликае й стерничий.
270 От перед нами вже виринае на хвилях лiсистий Закiнт,
Дулiхiй, там далi i Сама, i Нерiт скелястий.
Скелi Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;
Землю ми ту проклинаем, колиску Улiсса лихого.
Швидко з'являються нам оповитi у хмари верхiв'я
275 Гiр Левкадiйських i сам уже храм Аполлона, страшного[66 - Храм Аполлона – на мисi Актii, бiля берегiв якого плавання було дуже небезпечним.]
Для морякiв. І, втомленi, в це ми в'iжджаемо мiсто;
Кинули тут якорi, а кормами об берег оперлись.
Так несподiвано ми, суходолу нарештi добившись,
Жертви приносим Юпiтеру, iх на жертовниках палим.
280 На узбережжi актiйськiм влаштовуем iгри iлiйськi.
Друзi всi голi блищать вiд оливи у звичних змаганнях,
Мило на серцi, що мiст арголiйських ми стiльки минули,
Хоч утiкать довелося, оточеним скрiзь ворогами.
Сонце тим часом пробiгло все коло великого року
285 І льодовита зима Аквiлонами хвилi здiймала.
Тут на одвiрках у храмi Абанта могутнього зброю —
Щит прибиваю[67 - За римським звичаем, до дверей храму прибивали вiйськовi обладунки, вказавши iм’я переможця i переможеного.] я вигнутий з мiдi й карбую там напис:
«Щит цей даруе Еней, у звитяжцiв данайських вiднявши».
Потiм усiм велю сiсти на лави й покинути пристань.
290 Наперегони б'ють веслами друзi i хвилi здiймають.
Зразу згубили з очей ми високi твердинi феакiв[68 - …високi твердинi феакiв… – острiв Коркiра (нинi Корфу).]
І допливаем до краю Епiру; i в пристань хаонську
В'iхавши, ми до Бутрота вступаем, високого мiста.
Тут неймовiрна до нашого слуху доходить новина,
295 Що Гелен Прiамiд у цих грецьких мiстах володiе;
Владу обнявши, взяв жiнку по Пiрру, нащадку Еака,
І Андромаха удруге троянцевi жiнкою стала.
Я остовпiв на цю звiстку, й предивне бажання зродилось:
Поговорити з тим мужем, пiзнать його славнi пригоди.
300 Вийшов я з пристанi, флот залишаючи при узбережжi.
А Андромаха над прахом жертву жалобну за мiстом
В гаi приносила, де Сiмоент неправдивий[69 - Троянськi поселенцi в Епiрi називали мiсцевостi iменами зi своеi вiтчизни – Троi.] спливае,
Й голосно манiв на тризну скликала усiх до могили
Гектора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала
305 Й два вiвтарi збудувала, щоб вiчно ридати над ними.
Тiльки уздрiла вона, що iду я, й троянцiв у зброi
З подивом раптом пiзнала, й великим налякана дивом,
Аж знепритомнiла, глянувши, i вiд страху здеревiла,
Костi застигли у неi, зомлiла й по довгiй хвилинi
310 Мовить: «Чи в виглядi справдi своему сюди ти приходиш,
Сину богинi, як свiдок правдивий? Живий ти? Якщо ти
Кинув цей свiт, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,
І голосiнням весь сповнила простiр. Ледь вiдповiв я
Їй, ошалiлiй, в зворушеннi й коротко так я промовив:
315 «Так, я живий i, на глум всьому лиху, життя зберiгаю;
Не сумнiвайся, бо дiйснiсть ти бачиш.
Гей, яка доля зустрiла тебе пiсля втрати такого
Мужа, чи iнше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?
Гекторова Андромахо! Чи й нинi ти Пiррова жiнка?»
320 Очi вона опустила i мовила голосом тихим:
«Найщасливiша з усiх була лише дiвчина юна,
Донька Прiамова, що пiд високими мурами Троi
Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею
Жереба ворог не кидав, не брав ii в ложе звитяжець.
325 Рiзними водами нас повезли по пожежi вiтчизни.
Сина Ахiлла пиху, всi примхи юнацькi прийшлося[70 - Сина Ахiлла… – тобто Пiрра.]
Зносить менi i дiтей у рабствi родить. Привернувшись
