Вона не сказала, що вiд цiеi думки все в нiй обурювалося! Що чекало ii в Колумбiя-Сiтi? Хiба вона не знае тамтешне нудне, одноманiтне життя? А тут – величезне, таемниче мiсто, яке все ще притягувало до себе, як магнiт. Те, що вона встигла побачити, лише натякало на всi можливостi, якi в собi воно таiло. І що ж тепер – зректися цього всього i повернутись до нужденного iснування? Їй хотiлося волати вiд самоi думки про це!
Керрi рано прийшла додому. Сховалась у вiтальню, щоб усе обдумати на самотi. Що ж робити? Не може бути й мови, щоб купити собi обнови i заявитися в них тут! Частину з цих двадцяти доларiв доведеться залишити на той випадок, коли треба буде iхати додому. Треба ж заплатити за проiзд, бо вона нiзащо не буде позичати у Мiннi. Ну гаразд, а як же вона пояснить, де хоча б на це дiстала грошi? Якби iй вдалося щось заробити, як легко б тодi все це владналося!
Вона знов i знов поверталася до цього заплутаного вузла. Завтра вранцi Друе чекатиме, що вона прийде у новому вбраннi, а це ж неможливо! Гансони, зi свого боку, чекають, щоб вона вже збиралася додому. Вона охоче пiшла б вiд них. Але ж не додому! Вона уявила собi, як вони подивилися б на те, що вона десь дiстала грошей, не працювавши. Жахливо, що вона цi грошi взяла – iй стало соромно… Вона була геть пригнiчена тим, як усе складалося. Поки була з Друе – все було легко й ясно. А зараз – така заплутанiсть i безнадiя! Куди гiрше, нiж було досi: нiбито й е допомога, i не можна з неi скористатися…
У неi зовсiм зiпсувався настрiй, i за вечерею Мiннi подумала, що в сестри був тяжкий день. Зрештою, Керрi вирiшила, що поверне грошi Друе. Не треба було iх брати! То була помилка. Завтра вона з самiсiнького ранку вирушить шукати роботу. Опiвднi, як було умовлено, зустрiнеться з Друе i все йому скаже. І коли рiшення було прийнято, на серцi в неi стало дуже тяжко, i ii знову охопив розпач.
Дивна рiч: досить iй було взяти грошi в руки, вона одразу вiдчула полегшення. І навiть пiсля цих розпачливих думок вона забувала про все – i двадцять доларiв здавалися чимось чудовим, чарiвним! Ох, цi грошi, грошi! Яке щастя iх мати! Якби зараз iх було вдосталь, як легко розвiялися б усi цi турботи!
Керрi встала досить рано встала i пiшла з дому. Рiшення шукати роботу було не дуже тверде, однак грошi, що лежали в кишенi i принесли iй стiльки клопотiв, робили думку про роботу трохи легшою. Вона йшла кварталом оптових фiрм. Ось зараз треба ввiйти i спитати. Серце в неi стислося, ноги несли ii далi. «Яка ж ти боягузка!» – казала вона сама до себе. Але ж вона стiльки ходила й питала! Все одно – результат буде той самий. Вона все йшла i йшла, тодi нарештi зайшла на одну фабрику. Все повторилося, як i дотепер. Керрi вийшла, почуваючи, що щастя ii зрадило. Марнi намагання!
Майже бездумно дiйшла до Дiрборн-стрiт. Тут мiстився великий унiверсальний магазин «Ярмарок» iз нескiнченними вiтринами, безлiччю вiзкiв для покупок. Тут вирував натовп покупцiв. Це видовисько хутко вiдвернуло ii вiд сумних думок. Сюди вона збиралася прийти, щоб купити собi обнови! Та щоб хоч трохи розважитись, може ж вона нарештi просто поглянути, що продають?
Чи е щось милiше в нашому життi, нiж отой стан пiднесення, в якому ми перебуваемо iнколи, охопленi бажанням щось придбати, та ще й маючи на те грошi? Вагання, докори сумлiння, нерiшучiсть… Саме в такому станi була Керрi, коли почала блукати розкiшним магазином, серед безлiчi речей, виставлених тут. Ще вiдтодi, коли вона приходила сюди шукати роботу, у неi склалася дуже висока думка про цей магазин. Зараз вона спинялася перед кожною рiччю, яку ранiш поспiшала проминути. Їi юне серце палало од бажання усiм цим заволодiти! Як гарно вона виглядала б ось у цьому, а оте – якоi б надало привабливостi! Натрапивши на корсетний вiддiл, вона завмерла мрiйливо перед багатством барв i мережив. Досить лише зважитись i якесь з цих див належатиме iй…
Вона надовго затрималася також i в ювелiрному вiддiлi. Розглядала сережки, браслети, перснi, ланцюжки… Чого б тiльки вона не вiддала, щоб мати все це! А як чарiвно вона виглядала б у таких прикрасах!
Та головною метою були все-таки жакети. Керрi одразу помiтила один – не схожий на iншi, кофейного кольору, з великими перламутровими гудзиками – крик моди тiеi осенi. Вона ще походила по магазину, щоб переконатися, що нiчого ще кращого там немае. Проходячи помiж скляними шафами й полицями, де були виставленi зразки, вона iз задоволенням переконалась, що вибрала найкращу рiч. І весь час вагалася: може таки купити цю рiч? Вона так милуе око… Але згадала про справжнiй стан речей. Полудень катастрофiчно наближався, а вона так нi на що й не зважилась! Нi, треба йти i повернути грошi!
Друе стояв на розi, чекаючи ii.
– Добрий день, Керрi… А де ж жакет i… – вiн спантеличено глянув на ii ноги – …i черевики?
Керрi збиралася розсудливо пояснити свое рiшення, але це запитання все сплутало.
– Я прийшла сказати, що… не можу взяти цi грошi…
– Ах, он воно що! – вигукнув Друе. – Ну, в такому разi ходiмо зi мною. Завiтаемо зараз до «Партрiджа».
Керрi пiшла як заведена. В одну мить розлетiлися й щезли всi сумнiви й гризоти. Вона нiяк не могла пригадати найбiльш вагомих доказiв, якi мала викласти, та обставин, якi збиралась пояснити.
– Ви вже снiдали? Мабуть, нi. Давайте зайдемо он туди, – i Друе спрямував кроки до вишуканого ресторану на Монро-стрiт, неподалiк Стейт-стрiт.
– Я нiзащо не повинна брати у вас грошi… – тихо сказала Керрi, коли вони розташувалися в затишному куточку i Друе замовив снiдання. – Я не можу вдягти такi речi там. Родичi… не зрозумiють, звiдки я iх узяла.
– То що ж ви думаете робити? – заглянув Друе iй в очi. – Обходитися без необхiдного?
– Мабуть, поiду додому… – сказала вона сумно.
– Оце вже годi! – промовив вiн рiшуче. – Ви просто надто сушили мiзки над цим. Я зараз скажу, що вам треба зробити. Кажете, що не можете носити цi речi там? То чом вам не найняти мебльовану кiмнату, скажiмо, на тиждень. І не залишити там цi речi?
Керрi похитала головою. Вона, як усi жiнки, опиралася, щоб потiм пiддатись умовлянням. А вiн будь-що мав розвiяти ii сумнiви i прокласти шлях для iнших думок.
– Навiщо вам додому? – спитав вiн.
– Але ж я не можу знайти тут нiякоi роботи!
– Родичi, мабуть, не хочуть вас лишати у себе? – здогадався вiн.
– Вони не можуть, – пояснила Керрi.
– Я скажу, що вам треба робити: тримайтесь мене! Тепер я про вас подбаю!
Керрi покiрно слухала його. На збентежену дiвчину цi слова дiяли так, нiби раптом розчинилися дверi i з них привiтно вiйнуло свiже повiтря. Здавалось, Друе на все дивився щиро i зичливо, як вона, i вiн був такий ласкавий з нею… Охайний, вродливий, чудово вдягнений i такий милий. Справжнiй друг…
– Ну що ви там робитимете, в Колумбiя-Сiтi? – продовжував вiн, i це запитання викликало в ii уявi картини нудного iснування, яке вона полишила. – Там же нiчогiсiнько немае цiкавого. Чикаго – ось мiсце, де треба жити! Ви можете тут найняти затишну кiмнату, одягтися належно, а згодом i робота знайдеться!
Керрi дивилась у вiкно на залюднену вулицю. Ось воно, чарiвне велике мiсто… Чудово, коли е грошi… Розкiшний екiпаж iз парою гнiдих рисакiв промчав вулицею, в глибинi, на фонi дорогоi оббивки, сидiла молода дама.
– Що вас там дома чекае? – допитувався Друе.
Це прозвучало щиро, без усякоi лихоi думки. Вiн просто подумав: це дiвчатко буде позбавлене там всього, заради чого варто жити!
Керрi сидiла нерухомо, втупивши погляд у вiкно. Вона напружено думала: як iй вчинити? Адже родичi сподiваються, що вона на цьому тижнi поiде додому.
А Друе знову заговорив про те саме:
– Чому б вам не купити гарненького жакета? Це ж вам потрiбно. Грошi я вам позичу, про це не турбуйтесь зовсiм. Ви можете винайняти хорошу окрему кiмнату. Я вас не скривджу, не бiйтесь…
Керрi зрозумiла, куди вiн хилить, але думки плуталися. Вона тiльки почувала, як нiколи виразно, всю безвихiдь свого становища.
– Якби ж тiльки знайти якусь роботу…
– Обов’язково знайдете, якщо залишитесь тут! – пiдхопив Друе. – А як поiдете, то вже нiчого не вийде. Вашi родичi не хочуть, щоб ви в них лишались? То чому б вам не погодитись жити окремо? Я не турбуватиму вас, не бiйтесь. А коли влаштуетесь як слiд, може, щось i проясниться.
Вiн не спускав очей з ii гарненького личка i ставав усе красномовнiший. Це чарiвне наiвне дiвча його вабило – в цьому не могло бути й сумнiву. В нiй почувалась якась невiдома таiна, i взагалi вона чимось вiдрiзнялася вiд звичайних продавщиць, що iх повно по крамницях. Зрештою, вона не була дурненькою.
Керрi й справдi мала багатшу уяву i розвиненiший смак, нiж навiть у Друе. Вона мала тонку душу, це й породжувало ii пригнiчений настрiй i почуття самотностi. Їi убоге платтячко було досить чепурне, та й голiвку вона схиляла так грацiозно…
– Ви гадаете, я змогла би щось знайти? – спитала вона.
– Авжеж, – сказав вiн i простягнув руку, щоб налити iй чаю. – Покладайтесь на мене.
Вона звела на нього погляд, i вiн пiдбадьорливо усмiхнувся.
– Знаете, що ми зробимо? Зараз же зайдемо – тут недалеко – у магазин «Партрiдж», i ви собi там виберете, що захочете. Потiм пiдшукаемо для вас кiмнату, i ви там зможете залишити своi речi. А увечерi – до театру!
Керрi заперечливо похитала головою.
– Ну, гаразд, повернетесь до своiх – так навiть краще. Вам зовсiм не треба зоставатися в готелi. Кiмната буде найнята, щоб ви там могли залишити своi новi речi.
До кiнця обiду вона все ще вагалась, як iй дiяти.
– Люба Керрi, ходiмо подивимось на жакети, – запропонував вiн.
Як тiльки вони опинилися в магазинi, розкiш модного одягу миттю прикувала увагу Керрi. Пiсля смачних страв, у товариствi життерадiсного Друе запропонований план здавався iй цiлком здiйсненним. Вона оглянула жакети i вибрала подiбний до того, який так сподобався iй у «Ярмарку». Коли вона тримала його в руках, то вiн здавався iй ще кращим. Продавчиня допомогла iй примiряти – жакет сидiв, як на неi пошитий. Обличчя Друе розпромiнилося, коли вiн побачив, як змiнилася ii постава: вигляд у дiвчини став зовсiм елегантний.
– Саме те, що треба! – заявив вiн.
