– Батько мае рацiю, – погодився Ян Скшетуський, – вiн не мiг сюди приiхати.
– То навiщо до шведiв iде? – повторив упертий пан Мiхал.
– Дiдько його знае, чи справдi до шведiв, лихий знае, що в цю бiснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.
– Тут немае про що думати, – резюмував Станiслав Скшетуський.
– Треба хутко сповiстити панiв Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo i того другого пана Кмiцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишлiть до них, пане Мiхале, якнайшвидше повiдомлення, але не пишiть iм, хто застерiгае, бо тодi точно не повiрять.
– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, i свого часу не забудемо за неi вiдплатити! – додав пан Заглоба. – Далi, хутко, пане Мiхале!
– А самi пiд Бiлосток подамося, всiм там збiр призначивши. Дав би Бог воеводу вiтебського якнайскорiше! – зiтхнув пан Ян.
– З Бiлостока треба буде до нього делегатiв вiд вiйська вислати. Дасть Бог, станемо перед очi пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рiвною, а то й кращою силою. Нам iз ним не тягатися, але пан воевода вiтебський – то що iншого. Видатний вiн воiн! І чесний! Немае такого другого в Речi Посполитiй!
– А ви знаете пана Сапегу? – спитав Станiслав Скшетуський.
– Чи я його знаю? Я знав його пiдлiтком, не бiльшим за мою шаблю. Вiн тодi був, як янгол.
– Вiн зараз не лише скарби, не тiльки срiбло та коштовностi, але навiть начиння та панцери срiбнi на грошi переплавив, тiльки б якнайбiльше вiйська проти ворогiв вiтчизни зiбрати, – зауважив пан Володийовський.
– Дяка Боговi, що хоч один такий е, – кивнув пан Станiслав, – бо ви ж пам’ятаете, як ми Радзивiллoвi довiряли?
– Не блюзнiрствуйте, пане! – вигукнув пан Заглоба. – Воевода вiтебський! Бa! Бa! Хай живе воевода вiтебський!.. А ви, пане Мiхале, готуйте експедицiю! Час дiяти! Нехай тут пiчкурi в цiй грязюцi щучинськiй залишаються, а ми пiдемо до Бiлостока, де, може, й iншу рибу спiймаемо. Хали там також багато евреi на шабаш напекли. Ну, принаймнi вiйна розпочнеться. Бо менi вже тужливо. А коли з Радзивiллом розберемося, то й за шведiв вiзьмемося. Ми показали iм уже, що вмiемо!.. В експедицiю, пане Мiхале, бо periculum in mora[11 - Periculum in mora (лат.) – зволiкання смертi подiбне.].
– Пiду я пiдiймати на ноги хоругву! – повiдомив пан Ян. Годиною пiзнiше кiльканадцятеро посланцiв вилетiло, як тiльки кiнь змiг, до Пiдляшшя, а за ними незабаром вирушила й уся хоругва ляудaнськa. Старшина iхала попереду, радячись i дискутуючи, а жовнiрiв вiв пан Рoх Ковальський, намiсник. Вони йшли на Осовець i Гоньондз, торуючи собi дорогу до Бiлостока, де iншi хоругви конфедератiв сподiвалися здибати.
Роздiл VI
Листи пана Володийовськогo, що доносили про похiд Радзивiллa, знайшли пiдтримку у всiх полковникiв, розкиданих по всьому Пiдляському воеводству. Дехто вже встиг пороздiляти хоругви на меншi загони, щоб легше перезимувати, iншi дозволили роз’iхатися товариству по приватних оселях, так що пiд прапором залишалося заледве по кiльканадцятеро товаришiв i по кiлькадесятеро поштових. Полковники дозволили собi це через страх перед голодом, а частково через труднощi утримання в належнiй дисциплiнi воякiв, котрi щораз бiльше непокори владi проявляли, схильнi тепер були до бунту та шукали лише приводу для нього. Якби там опинився командувач iз належним авторитетом та вiдразу ж повiв би вiйсько на бiй проти будь-кого з двох ворогiв, або й навiть проти Радзивiлла, то дисциплiна належно поправилася б. Але вiйсько зiпсувалося в байдикуваннi на Пiдляшшi, де гаяли час у рiдких обстрiлах невеличких замкiв Радзивiлла, в грабунках майна князя воеводи та перемовах iз князем Богуславом. У таких умовах жовнiр привчався лише до сваволi й утискiв щодо мирних мешканцiв воеводства. Декотрi вояки, особливо поштовi та челядь, втiкаючи з-пiд прапора, утворювали свавiльнi групи та розбишакували на дорогах. Таким чином, вiйсько, яке не пристало до жодного ворога i було единою надiею короля та патрiотiв, марнiло з кожним днем. Роздiлення хоругви на дрiбнi загони лише доповнило розлад. Правда, що гуртом важко було прогодуватися, але вони, можливо, i навмисно перебiльшували небезпеку голоду, бо була ще осiнь, i врожай видався щедрий, особливо тому, що нiякий ворог не нищив вогнем i мечем воеводство. Нищили його бiльше грабунки жовнiрiв-конфедератiв, бо самих воякiв нищила бездiяльнiсть.
Обставини склалися настiльки дивно, що ворог залишив у спокоi цi хоругви. Шведи, заливаючи краiну вiд заходу i тягнучись на пiвдень, не дiйшли ще до цього закутка, який мiж Мазовецьким воеводством i Литвою творило Пiдляшшя. З iншого боку загони Хованськогo, Трубецького та Срiбного стояли в позайманих ними околицях бездiяльно, вагаючись, а можливо, i самi не знаючи, до чого вдатися. В Украiнi Бутурлiн iз Хмельницьким розпускали по-давньому загороди i саме в цей час вдарили пiд Городком на жменьку вiйська, яке провадив великий коронний гетьман, пан Потоцький. Але Литва перебувала пiд шведським протекторатом. Пустошити та займати ii далi означало те саме, як правильно зауважив у своему листi пан Кмiциц, що оголошувати вiйну жахливим i лихоi слави у свiтi шведам. Отже, настала мить перепочинку для септентронiв, а декотрi досвiдченi люди навiть передрiкали, що незабаром вони повернуть як союзники Янa-Казимирa та Речi Посполитоi проти шведського короля, могутнiсть котрого, якби господарем усiеi Речi Посполитоi став, не мала б собi рiвноi в Європi.
Тому не чiпав Хованський нi Пiдляшшя, нi хоругви конфедератiв. А вони навзаем, позбавленi вождя, розпорошенi, його не зачiпали i не були спроможнi зачепити хоча б когось або почати щось важливiше, нiж грабунки майна Радзивiлла. Так вони й марнiли. Проте листи пана Володийовськогo про загрозу походу Радзивiллa пробудили полковникiв зi сплячки та бездiяльностi. Взялися вони збирати хоругви, розписувати авiзи, закликати розкиданих жовнiрiв пiд прапори та погрожувати покаранням тим, хто посмiв би не з’явитися. Спочатку пан Жеромський, найавторитетнiший серед полковникiв, хоругва котрого в найкращому станi була, вирушив пiд Бiлосток. За ним прибув по тижнi Якуб Кмiциц, щоправда, з ним було лише сто двадцять людей. Вiдтак стали пiдтягуватися жовнiри панiв Котовськогo та Липницькогo, то поодинцi, то купками. Прибували також добровольцi та дрiбна шляхта з навколишнiх закуткiв – Зенцiнки, Свiдерськi, Яворськi, Рендзяни, Мазовецькi. Прибували волонтери навiть iз Люблiнського воеводства – Карвовськi та Тури, час вiд часу з’являвся i заможнiший шляхтич iз таким-сяким почтом слуг, добре озброених. Послали також делегатiв вiд хоругви для екзакцiй[12 - Екзакцii – примусове вилучення з боку держави продуктiв харчування та грошей.], аби грошi та провiант за квитанцii збирали. Словом, рух запанував повсюдно, закипiла военна пiдготовка i коли пан Володийовський зi своею ляудaнською хоругвою пiдiйшов, там уже стояло кiлька тисяч людей зi зброею, котрим лише ватажка бракувало.
Все чинилося доволi безладно i досить недисциплiновано, але не так безладно i не так недисциплiновано, як та великопольська шляхта, яка кiлька мiсяцiв тому мала пiд Устям вiд шведiв переправи захищати. Тому що в Пiдляшшi, Люблiнщинi та Литвi жили люди, до вiйни звиклi, i не було мiж цими добровольцями жодного, крiм пiдлiткiв, хто би пороху не нюхав i з табакерки Сiрка не куштував. Кожен у своему життi воював або проти козакiв, або проти туркiв, або проти татар. Були й такi, котрi ще шведськi вiйни пам’ятали. Та серед усiх вирiзнявся военним досвiдом i повагою пан Заглоба, що з радiстю опинився в цьому збiговиську жовнiрському, в якому при сухому горлi не радилися.
Вiн переважав своiм авторитетом навiть найшанованiших полковникiв. Ляудaнцi розповiдали, що якби не вiн, то пани Володийовський, Скшетуськi, Мирський та Оскеркo загинули б вiд руки Радзивiлла, бо вже iх на страту до Бiрж везли. Вiн сам заслуг своiх не приховував i справедливiсть своеi слави визнавав, аби всi знали, хто стоiть перед ними.
– Не люблю хизуватися, – торочив дiдуган, – нi балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може i мiй небiж засвiдчити.
Тут вiн звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тодi з-за спини пана Заглоби i промовляв чiтким та оглушливим голосом:
– Дядько… не… бреше!..
Вiн пихтiв, лупав очима на присутнiх, немовби шукаючи смiливця, котрий посмiв би щось заперечити. Але нiхто нiколи не перечив, тому пан Заглоба продовжував теревенити про своi давнi пригоди: як ще за життя пана Конецпольськогo двiчi доклався до перемоги над Густавом-Aдольфом, як потiм Хмельницького пiдманув, що пiд Збаражем сваволив, як князь Ярема на його поради в усьому покладався й як йому командувати вилазками доручав.
– А пiсля кожноi вилазки, – патякав шляхтич, – коли ми п’ять або й десять тисяч гультяiв перепаскудили, то Хмельницький аж головою з вiдчаю об стiну бився й усе повторював: «Нiхто iнший цього не зробив, тiльки той чортяка Заглоба!» А коли вже до зборiвських пактiв дiйшло, то сам хан, як диво, мене оглядав, у друзi набивався i мiй портрет просив, бо хотiв своему султановi подарунок зробити.
– Таких нам зараз треба, бiльше нiж будь-коли! – кивали головами слухачi.
А коли багато i без того про надзвичайнi вчинки пана Заглоби чули, про що легенди по всiй Речi Посполитiй ходили, коли i про свiжi випадки в Кейданaх, як-от звiльнення полковникiв i Клеванська битва зi шведами, пiдтверджували оповiдки чоловiка, слава його зростала щораз бiльше, i купався в нiй пан Заглоба, як у сонячному промiннi, в усiх на очах, серед iнших променистiший i яскравiший.
– Якби таких тисяча було в Речi Посполитiй, не дiйшло б до того, що сталося! – повторювали в таборi.
– Дяка Боговi, що хоч одного маемо мiж собою!
– Вiн перший Радзивiллa зрадником назвав.
– І чесних людей iз його рук видряпав, i дорогою шведам пiд Клеванами так пiд хвоста дав, що навiть свiдок звiдти не втiк.
– Першу перемогу саме вiн здобув!
– Дасть Бог, не останню!
Полковники Жеромський, Котовський, Якуб Кмiциц i Липницький споглядали також на пана Заглобу з великою повагою. Видирали його з рук у руки i питали його поради в усьому, захоплюючись його винятковою розсудливiстю та мужнiстю.
Самi ж радилися тепер про важливу справу. Вони, щоправда, послали делегатiв до воеводи вiтебського, щоб приiжджав прийняти командування, але оскiльки нiхто добре не знав, де зараз пан воевода перебувае, то гiнцi поiхали, i немов у воду канули. Були звiстки, що iх роз’iзди Золотаренка схопили, якi тинялися пiд Волковиськом, грабуючи на власну руку.
Вирiшили тодi полковники бiля Бiлостока вибрати тимчасово регiментаря[13 - Регiментар – заступник гетьмана або призначений королем чи сеймом командувач окремоi групи вiйськ у Речi Посполитiй XVII—XVIII ст., котрий чiтко виконував поставленi перед ним завдання. У XVII ст. регiментарем також називали очiльника посполитого рушення, зазвичай, каштеляна чи воеводу.], котрий би аж до приiзду пана Сапеги обов’язки командувача над усiма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазi.
Розпочалися процедури та вербування. Вiйсько оголосило, що хоче брати участь у виборах, i то не через депутатiв, а загальним голосуванням, яке з цiею метою i було влаштовано.
Пан Володийовський, пiсля наради зi своiми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, i при цьому iмпонував вiйськам своею красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнiр вiн був управний i досвiдчений. Сам вiн iз вдячностi пiдтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кмiциц на таке не хотiли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого вiком вибирати, бо регiментар мае i перед громадянами найбiльший репрезентувати авторитет.
– А хто ж тодi найстарший? – цiкавилися численнi голоси.
– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усi обернули голови в його бiк.
– Шкода тiльки, що хоругви не мае, – зiтхнув пан Яхович, намiсник пана Жеромськогo.
Але iншi стали гукати:
– То i що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашiй компетенцii? Чи це не in liberis sufragiis[14 - In liberis sufragiis (лат.) – вiльнi вибори.]? Навiть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що регiментарем.
Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського i намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:
– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобаеться! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нiкому нi кривди, нi invidio[15 - Invidio (лат.) – заздрiсть.].
Тодi вчинився страшезний галас. Численнi голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Іншi ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетнiший? Хто бiльший лицар? Хто досвiдченiший жовнiр? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе регiментар!»
– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз бiльше горлянок.
– На шаблi упертих! – лементували гарячi голови.
– Немае упертих! Unanimitate![16 - Unanimitate (лат.) – одностайно.] – вiдповiдав натовп.
– Хай живе! Вiн Густавa-Адольфa здолав! Вiн Хмельницькому сала за шкуру залив!
