– І полковникiв урятував!
– І шведiв пiд Клеванами розбив!
– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux![17 - Dux (лат.) – лiдер.] Vivat! Vivat!
І юрба взялася пiдкидати шапки, бiгати по табору та шукати пана Заглобy.
Той здивувався i розгубився першоi митi, бо посади не домагався, хотiв ii для пана Скшетуськогo i на такий перебiг подiй не сподiвався.
Тому коли кiлькатисячний натовп став вигукувати його прiзвище, дихання йому перехопило, i чолов’яга розчервонiвся, як буряк. Тут обступили його товаришi, але в пiднесеннi тлумачили собi все зовсiм iнакше, бо побачивши знiяковiння чоловiка, закричали:
– Дивiться! Як панночка зашарiвся! Його скромнiсть не менша, нiж мужнiсть! Хай живе i хай нас до вiкторii веде!
Тим часом пiдiйшли i полковники, радi не радi, вiтаючи обранця, а дехто, може, навiть радий був, що суперникiв не вибрали. Пан Володийовський тiльки вусами ворушив, не менше за пана Заглобу здивований, а пан Рендзян, вирячивши очi та розтуливши рота, дивився з недовiрою, але й повагою на пана Заглобу, котрий повiльно до тями повертався, а за мить узявся в боки i голову догори задер, приймаючи з вiдповiдною гiднiстю поважнi привiтання.
Першим вiтав його пан Жеромський вiд полковникiв, а потiм вiд вiйська виголосив дуже розлогу промову пан Жимирський, товариш iз хоругви пана Котовськогo, цитуючи сентенцii рiзних мудрецiв.
Пан Заглоба слухав i головою кивав. Коли ж нарештi оратор закiнчив, пан регiментар виголосив свою промову такими словами:
– Шановне панство! Якби хтось колись захотiв втопити справжню заслугу в безмежному океанi або дуже високо закинути ii в Карпати, то вона, наче олiя, нагору випливе, з-пiд землi витягнеться, щоб у людськi очi сказати: «Я та, що свiтлом не гордуе, суду не лякаеться, нагороди не чекае». Але як самоцвiт у золото, так i чеснота в скромнiсть мае бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зi своiми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цiеi честi, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самi заслуги моi побачили, бо я i тепер усе заперечувати готовий i сказати вам: тут е кращi за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кмiциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такi великi кавалери, котрими навiть стародавнiсть пишатися могла б. То ви мене, а не когось iз них обрали своiм вождем? Ще е час. Знiмiть менi цю гiднiсть iз плечей i когось чеснiшого у цей плащ одягнiть!
– Не бути цьому! Не бути цьому! – заревiли сотнi i тисячi голосiв.
– Не бути цьому! – повторили полковники, втiшенi публiчною похвалою, i водночас прагнучи перед вiйськом свою скромнiсть задекларувати.
– Бачу й я, що не може бути iнакше! – погодився пан Заглоба. – Нехай тодi ваша воля здiйсниться. Дякую вiд щирого серця, панове браття, i вважаю, що дасть Бог, ви не розчаруетесь у своему виборi, обов’язок на мене поклавши. Як ви при менi, так i я до смертi стояти за вас обiцяю, i вiкторiя, тобто краща fata[18 - Fata (лат.) – доля.] нас чекае, сама смерть нас не розлучить, бо i пiсля смертi славою дiлитися будемо!
Бурхливе пiднесення запанувало на зiбраннi. Однi до шабель бралися, iншi сльози стали пускати, пановi Заглобi пiт краплями осiв на лисинi, але запал у ньому наростав.
– За нашого законного короля, знову обраного, i за улюблену землю нашу стояти будемо! – вигукнув вiн. – І для них жити! За них вмирати! Шановне панство! Вiдколи ця вiтчизна е нашою батькiвщиною, нiколи аж такоi поразки вона не зазнала. Зрадники вiдчинили ворота i немае вже навiть п’ядi землi, крiм цього воеводства, де б не нишпорив ворог. На вас вiтчизна надiеться, а я на вас, на вас i на мене вся Рiч Посполита сподiваеться! Покажемо ж iй, що недаремно руки до нас простягае. Як ви вiд мене мужностi та вiри, так i я вiд вас слухняностi вимагаю та покори, а коли ми будемо в злагодi, коли прикладом нашим розплющимо очi тим, кого ворог спокусив, то й половина Речi Посполитоi до нас долучиться! Хто мае Бога та вiру в серцi, той iз нами повстане, сили небеснi нас пiдтримають, i хто ж iз нами тодi впораеться?!
– Так буде! З Божою помiччю, так буде! Соломон промовляе!.. Бити iх! Бити! – репетували гучнi голоси.
А пан Заглоба руки в бiк пiвночi простягнув i залементував:
– Приходь тепер, Радзивiллe! Приходь, пане гетьмане! Пане еретику! Воеводо Люципера! Чекаемо тебе не поодинцi, а разом, не в сварцi, а в злагодi, не з паперами, пактами, а з мечами в руках! Чекае тебе тут доброчесне вiйсько i я, його регiментар. Давай! Виходь! Дай Заглобi поле! Клич чортiв на допомогу i помiряемося силою!.. Виходь!
Тут ватажок звернувся знову до вiйська й закричав так, що аж у цiлому таборi розляглося:
– З Божою помiччю, шановне панство! Пророцтва мене пiдтримують! Якщо буде злагода, то поб’емо цих шельм, плюгавцiв, панчiшникiв, рибоiдiв та iнших вошивцiв, зайд, кожушникiв, що влiтку саньми iздять!.. Дамо iм перцю, аж п’яти погублять, утiкаючи. Биймо ж тих песиголовцiв, хто живий! Биймо, хто в Бога вiруе, кому честь i батькiвщина милi!
Кiлька тисяч шабель блиснуло водночас. Юрба оточила пана Заглобу, тiснилися, топталися, штовхалися i репетували:
– Веди! Веди!
– Завтра ж i поведу! Будьте напоготовi! – крикнув у запалi пан Заглоба.
Вибори вiдбулися вранцi, а вже пiсля полудня пройшов огляд вiйськ. Стояли хоругви на Хорощанськiй оболонi, одна бiля одноi вишикуванi, з полковниками та хорунжими на чолi, а перед полками iздив регiментар, пiд бунчуком, iз позолоченою булавою в руцi та чаплиним пером у шапцi. Хтось сказав би: вроджений гетьман! І так оглядав вiн по черзi хоругви, як пастир переглядае паству, i жовнiрам серця радiстю наливалися на вигляд цiеi прекрасноi постатi. Кожен полковник виiжджав по черзi до нього, а ватажок iз кожним балакав, щось похвалив, щось осудив, i навiть тi зi старшин, хто спочатку не радий був iз цього вибору, мусили визнати в душi, що новий регiментар – жовнiр дуже фаховий, для котрого лiдерство не новина.
Один лише пан Володийовський дивно якось вусами ворушив, коли новий регiментар поплескав його на плечу перед iншими полковниками i промовив:
– Пане Мiхале, я задоволений вами, бо хоругва ваша така хвацька, як нiяка iнша. Тримайте так далi, i можете бути впевненi, що я вас не забуду!
– Далебi, – шепнув пан Володийовський пановi Скшетуському, повертаючись iз огляду, – чи мiг менi чого iншого справжнiй гетьман сказати?
Того самого дня розiслав пан Заглоба роз’iзди в рiзнi боки, в якi треба було, i в тi, куди не було потреби. Коли повернулися наступного дня вранцi, вiн вислухав уважно всi реляцii, пiсля чого подався на квартиру до пана Володийовського, котрий мешкав разом iз панами Скшетуськими.
– Перед вiйськом мушу дистанцiю зберiгати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самi, то можемо, як i ранiше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч i власний розум маю, адже знаю, що таких досвiдчених людей i жовнiрiв мало е в усiй Речi Посполитiй.
Гостя привiтали по-давньому i дружня атмосфера запанувала в примiщеннi, лише пан Рендзян не насмiлювався поводитися, як у давнi часи, i на самому краечку лавки сидiв.
– Що, батьку, гадаете робити? – поцiкавився Ян Скшетуський.
– Насамперед порядок i дисциплiну втримати i жовнiрiв чимось зайняти, щоб вiд байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Мiхале, як ви бурмотiли, що даремно я роз’iзди на всi чотири сторони свiту висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже рознiжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракуе? Не людей, бо налiзло i налiзе iх досить. Та шляхта, що до Пруссii втекла вiд шведiв iз Мазовецькогo воеводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провiанту забракне, а без запасiв жодне вiйсько у свiтi в полi не витримае. Тому маю таку думку, щоб роз’iздам наказати приводити все, що лиш iм у руки потрапить: худоба, вiвцi, свинi, збiжжя, сiно, i з цього воеводства, i зi сусiдньоi землi Мазовецькоi, яка також ще не бачила ворога i всього мае надмiру.
– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо iм урожай i майно заберуть.
– Бiльше менi залежить на вiйську, нiж на шляхтi. Хай кричать! Врештi, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанцii видавати, яких стiльки вже наготував минулоi ночi, що пiв Речi Посполитоi можна за них реквiзувати. Грошей я не маю, але пiсля вiйни i пiсля вигнання шведiв Рiч Посполита заплатить. І що ви там балакаете! Шляхтi ж гiрше, коли зголоднiле вiйсько заiжджае та грабуе. Маю також думку лiси звiдувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховаеться. Нехай краще вiйсько Духу Святому дякуе, що його надихнув обрати мене регiментарем, бо нiхто iнший собi тут ради не дав би.
– У вашоi вельможностi розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.
– Що? Га? – пана Заглобу втiшили лестощi. – І вас, шельмо, не в тiм’я бито. Дивись, я ще намiсником вас зроблю, нехай лише вакансiя з’явиться.
– Дякую покiрно вашiй вельможностi, – зрадiв пан Рендзян.
– Ось вам моя думка! – провадив далi пан Заглоба. – Спочатку провiанту треба стiльки зiбрати, щоб ми могли облогу витримати, потiм укрiплений табiр спорудимо, а тодi нехай приходить Радзивiлл зi шведами чи з дiдьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!
– Як менi Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброiмо?
– Пан Котовський мае двi гаубицi, а пан Кмiциц – одну вiватiвку, в Бiлостоку е чотири октави, якi до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаете, що Бiлосток перебувае на утриманнi Тикоцинського замку, на пана Веселовськогo записаного, i цi гармати ще торiк iз чиншiв закупили, про що менi пан Стемпальський, тутешнiй управитель, казав. Повiдомив вiн також, що i пороху е на сто пострiлiв до кожноi. Ми дамо собi раду, шановне панство, лише пiдтримайте мене вiд душi, але й про тiло не забувайте, яке б раде випити чогось, бо вже i час на те.
Пан Володийовський звелiв принести питво, i далi балакали при келихах.
– Ви думали, що матимете мальованого регiментаря, – правив далi пан Заглоба, цмулячи витриманий мед. – Nunquam![19 - Nunquam (лат.) – нiколи.] Не просив я цiеi честi, але коли мене нею ви вшанували, то i послух, i лад мае бути. Знаю я, що кожна посада означае, побачите, що я ще до неi доросту. Другий Збараж тут улаштую, нiчого iншого, як другий Збараж! Удавиться тут Радзивiлл, вдавляться й шведи, перш нiж мене проковтнуть.
Я б навiть хотiв, аби й Хованський нами спокусився, поховав би його так, аби його i на Страшному судi не надибали. Недалеко стоять, хай приходять! Нехай спробують! Меду, пане Мiхале!
Пан Володийовський налив, а пан Заглоба випив залпом, насупив брови i, немовби собi щось пригадуючи, сказав:
– Про що це я торочив? Чого ж хотiв?.. Ага! меду, пане Мiхале!
Пан Володийовський налив знову.
– Подейкують, – не вгавав пан Заглоба, – що i пан Сапегa любить у добрiй компанii хильнути. Не дивуйтеся! Кожен чесний чоловiк це любить. Зрадники лише, котрi нещирi думки щодо вiтчизни плекають, бояться вина, щоб на п’яну голову щось не розбовкати. Радзивiлл березовий сiк п’е, а пiсля смертi буде смолу пити. В цьому менi Господь Бог допоможе! Я згадав про цю учту, бо ми з паном Сапегою знаемося, схожi один на одного, як одне кiнське вухо на iнше, або як пара чобiт. При цьому вiн один регiментар, а я другий, але вже так тут усi справи облаштую, щоб коли вiн приiде, то все було готове. Купу речей маю на головi, але що вдiеш! Нема кому про вiтчизну думати, то ти думай, старий Заглобo, поки маеш повiтря в легенях. Найгiрше те, що я канцелярii не маю.
– А навiщо, батьку, вам канцелярiя? – спитав пан Скшетуський.
– А навiщо король мае свого канцлера? А навiщо при вiйську мусить бути вiйськовий писар? Треба буде послати до якогось мiста, щоб менi печатку зробили.
