– Треба дати iм час, – казав князь, – щоб за чуби один одного взялися. Перегризуться самi мiж собою i без вiйни, а ми тим часом на Хованськогo вдаримо.
Та раптом стали надходити зовсiм iншi повiдомлення: полковники не лише не побилися мiж собою, а й об’едналися в одне вiйсько пiд Бiлостоком. Князь голову ламав, що могло стати причиною таких змiн. Нарештi прiзвище Заглоби як регiментаря дiйшло до княжих вух. Повiдомили також про закладання укрiпленого табору, про забезпечення вiйська провiантом, про гармати, добутi у Бiлостоцi паном Заглобою, про змiцнення сил конфедератiв i про добровольцiв, котрi втiкали до них. Князь Януш розгнiвався так пекельно, що Ганхов, солдат безстрашний, не смiв цiлу добу до нього приступити.
Нарештi надiйшов наказ хоругвам, аби готувалися в дорогу. В один день уся дивiзiя була готова. Один регiмент нiмецькоi пiхоти, два шотландськоi, один литовськоi. Корф вiв артилерiю, Ганхов прийняв командування кавалерiею. Крiм драгунiв Харлампiя та шведських рейтарiв, був ще загiн легкоi кавалерii пана Нев’яровського i добiрна особиста княжа хоругва, якою командував Слизень. Це було загартоване i випробуване вiйсько, що складалося зi самих ветеранiв. Не бiльше сил знадобилося князю в час перших воен iз Хмельницьким, аби перемогти, щоб iм’я його безсмертною овiяло славою. Не бiльше сил вiн мав, коли розбив Пiвмiсяця, Небабу, розгромив ущент пiд Лоевим кiлькадесяттисячну ватагу славетного пана Кречовськогo, зруйнував Мозир, Турiв, узяв штурмом Киiв i так притиснув у степу Хмельницького, що той в угодах був змушений шукати порятунку.
Але зiрка цього могутнього воiна вже, мабуть, заходила, i вiн сам уже не мав добрих передчуттiв. Пробував зазирати в майбутне i не бачив там нiчого чiтко. Ну, пiде вiн на Пiдляшшя, розтопче кiнськими копитами бунтiвникiв, накаже спустити шкуру з ненависного пана Заглоби – i що з того? Що далi? Яка доля чекае його далi? Чи тодi вдарить на Хованськогo, поквитаеться за цибiхiвську поразку i новим лавром голову оздобить? Князь казав так, але сумнiвався, бо саме почали вже добiгати до його вух чутки про те, що пiвнiчнi загони, остерiгаючись наростання шведськоi могутностi, припиняють воювати i, може, навiть увiйдуть у союз iз Яном-Казимиром. Сапегa вiдволiкав також московитiв i громив, як мiг, але водночас i змовлявся з ними. Мав такi самi плани i пан Госевський.
Тож у разi поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивiллa, як i остання можливiсть проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир змiг укласти союз iз московитами i штовхнути на шведiв його дотеперiшнiх ворогiв, то щастя могло б схилитися на його бiк проти шведiв, а вiдтак i проти Радзивiлла.
З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливiшi чутки. Успiх шведiв перекрив усi сподiвання. Воеводства здавалися одне за одним. У Великiй Польщi iнтервенти поводилися, як у Швецii, у Варшавi правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Кракiв мiг упасти будь-якоi митi. Король, котрого покинуло вiйсько та шляхта, з тугою в серцi через недовiру до свого народу, втiк у Сiлезiю, навiть сам Карл-Густав дивувався легкостi, з якою змiг розтрощити ту могутнiсть, яка ранiше завжди в боротьбi зi шведами перемагала.
Але саме в цiй легкостi i бачив Радзивiлл небезпеку для себе, бо передчував, що заслiпленi успiхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився вiн таким уже могутнiм i впливовим у Литвi, як усi, в тому числi i вiн сам, вважали.
І чи вiддасть шведський король йому Литву або хоча б Бiлу Русь?! Чи не забажае якимось схiдним огризком Речi Посполитоi задовольнити вiчно голодного сусiду, щоб мати руки розв’язаними нарештi в Польщi?
Це були запитання, якi постiйно мучили душу князя Янушa. Днi i ночi проводив вiн у неспокоi. Розумiв, що i Понтус Делагардi не посмiв би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподiвався, що король схвалить таку поведiнку, або ще гiрше – якби не мав готових на цей випадок iнструкцiй.
«Поки я стою на чолi кiлькох тисяч людей, – мiркував Радзивiлл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне менi грошей i коли найманi полки розбiжаться – що буде»?
Водночас прибутки вiд велетенського майна не надходили, iхня бiльша частина була розкидана по всiй Литвi аж до киiвського Полiсся i лежала в руiнi. Пiдляськi маетки вщент сплюндрували конфедерати.
Часом здавалося князевi, що вiн стоiть на краю прiрви. Вiд усiх його дiй i вчинкiв залишалося лише тавро зрадника – нiчого бiльше.
Лякала його також i iнша перспектива – примара смертi. Майже щоночi з’являлася вона перед балдахiном його ложа i махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходiмо в темряву, на той бiк невiдомоi рiчки».
Якби вiн опинився на вершинi слави, якби таку бажану корону мiг одягнути хоча б раз, хоч годинку поносив би на головi, то прийняв би цю страшну, мовчазну почвару, не змигнувши й оком. Але померти i залишити пiсля себе неславу та людське презирство – здавалося цьому вельможi сатанинським i пекельним вiнцем життя.
Не раз також, коли був сам або лише зi своiм астрологом, котрому без мiри довiряв, хапався князь за скронi та повторював пригнiченим голосом:
– Я палаю! Я палаю! Я палаю!
У такому станi вiн збирався в похiд на Пiдляшшя, коли йому за день до виступу дали знати, що князь Богуслав виiхав iз Таурогiв.
Уже на саму звiстку про це князь Януш, ще навiть брата не вздрiвши, наче ожив, бо Богуслав вiз зi собою молодiсть i слiпу вiру в майбутне. У ньому мала вiдродитися бiржанськa гiлка, лише для нього одного князь Януш працював.
Дiзнавшись, що брат наближаеться, хотiв князь одразу ж iхати назустрiч, але етикет не дозволяв для зустрiчi молодшого виiжджати, тому послав по нього позолочений екiпаж i цiлу хоругву пана Нев’яровськогo для супроводу, а зi шанцiв, насипаних паном Кмiцицем, i зi самого замку наказав стрiляти з гармат, так, немов приiзд самого короля вiтали.
Коли брати пiсля церемонного привiтання залишилися нарештi наодинцi, Януш схопив Богуслава в обiйми й усе повторював зворушеним голосом:
– Одразу моя молодiсть повернулася! Одразу й здоров’я оновилося!
Але князь Богуслав поглянув на нього пильно i спитав:
– Що з вашою свiтлiстю?
– Не потрiбнi титули, адже нас нiхто не чуе. Що зi мною? Хвороба менi докучае, мало не звалюся, як трухляве дерево. Але менше з тим! Як дружина моя маеться i Мариська?
– Виiхали з Таурогiв до Тiльзiтy. Здоровi обидвi, а Марi, як бутон троянди, буде просто розкiшна, коли розквiтне.
Ma foi! Прекраснiшоi нiжки у свiтi нiхто не мае, а коси до самоi землi iй лягають…
– Такою вона тобi здалася вродливою? То i добре, Бог тебе надихнув, що ти сюди прибув. Краще менi на душi, коли тебе бачу!.. Але що менi dе publicis сюди привозиш?.. Що там електор?
– Ти ж знаеш, що вiн уклав союз iз прусськими мiстами?
– Знаю.
– Та йому не дуже довiряють. Гданськ не захотiв прийняти його гарнiзон. І Нiмеччина мае добрий нiс.
– І це я знаю. А ти не писав до нього? Що про нас думае?
– Про нас?.. – повторив неуважно князь Богуслав.
І став глипати по покою, тодi пiднявся. Князь Януш думав, що вiн чогось шукае, але той пiдiйшов до дзеркала, що стояло в кутку, i, нахиливши його вiдповiдно, узявся мацати пальцями правоi руки по всьому обличчю, нарештi сказав:
– Шкiра моя трохи через дорогу обвiтрилася, але гадаю, що це минеться. Що електор про нас думае? А нiчого. Писав менi, що про нас не забуде.
– Як це не забуде?
– Маю листа зi собою, то його тобi покажу. Вiн пише, що б не сталося, вiн про нас не забуде. І я йому вiрю, бо його вигода так йому наказуе. Електор стiльки з Речi Посполитоi користае, скiльки я вiд староi перуки, й охоче б ii шведам вiддав, тiльки б змiг Пруссiю захапати. Але шведська могутнiсть починае його непокоiти, тому радий би на майбутне мати готового союзника, i буде його мати, якщо ти сядеш на литовському престолi.
– Лише б так сталося!.. Не для себе я цей трон хочу!
– Усiеi Литви не вдасться, можливо, спочатку виторгувати, але хоч добрий шматок iз Бiлою Руссю та Жемайтiею вдасться.
– А шведи?
– Шведи також будуть радi нами вiд сходу вiдгородитися.
– Бальзам ти менi ллеш на душу.
– Бальзам! Ага!.. Якийсь чорнокнижник у Таурогах хотiв менi продати бальзам, про який розповiдав, що хто ним вимаститься, буде вiд шаблi, шпаги та списа заворожений. Я наказав його ним намазати, а драбантовi проколоти його списом. Уяви собi, навилiт пройшов!..
Тут князь Богуслав зареготав, показуючи водночас бiлi, як слонова кiстка, зуби. Але Янушу не до шмиги прийшлася ця розмова, тому вiн знову звернув до dе publicis.
– Я послав листи до шведського короля i до багатьох iнших наших сановникiв, – повiдомив вiн. – Ти мав би отримати мого листа через пана Кмiцицa.
– Овва! Tа я саме у цiй справi й приiхав. Що ти про пана Кмiцица думаеш?
– Гаряча, шалена голова, небезпечний чоловiк i вудила носити не вмiе, але вiн один iз тих рiдкiсних людей, котрi з доброю вiрою нам служать.
– Так вважаеш? – гмикнув Богуслав. – А мене мало до небесного королiвства не вiдправив.
– Тобто? – питав iз неспокоем Януш.
– Кажуть, братику, що тiльки тобi жовч порушити, зараз же тебе душити починае. Пообiцяй менi, що слухатимеш терпляче та спокiйно, тодi я тобi розповiм щось про твого пана Кмiцица, i зможеш пiзнати його краще, нiж ранiше.
– Гаразд! Я буду терплячий, але не муч мене.
