Наша невеличка компанiя тиснулася у дверному проходi. З одного боку темно-червонi потоки електричного свiтла, з iншого – бездоганна розкiш нашоi супутницi.
– О Ти! Нiжний пролiску мiсячного сяйва, загублений у садах зiрок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Далi подii розвивалися з яскравою швидкiстю, як увi снi. Ми були в гаражi – виiхали – iдемо вулицями – у готелi египетськоi дiвчини – а потiм…
Роздiл 3
Фаетон
Лу горнулася до мене, поки я тримався за кермо. Говорити не хотiлося. Тремкий потiк нашоi пристрастi забрав нас iз головою. Я забув, що ми в машинi i що це машина Лама. Ми iхали як диявол у Нiкуди. Тут менi в голову прийшла божевiльна думка. Їi пiдкинула моя «пiдсвiдомiсть», невiддiльне «я» мого ества. Далi знайомий об’ект на дорозi нагадав менi, що я iду зовсiм не в бiк студii. Якась внутрiшня сила, про яку я i не здогадувався, примусила мене подивитися у напрямку Кента. Я розтлумачував собi себе i вже знав, що буду робити. Ми прямували до Барлi Грандж, а потiм, ех – божевiльна повiтряна прогулянка до Парижа пiд мiсячним сяйвом!
Ця iдея викристалiзувалася в моiй головi зовсiм без мого втручання. У певному сенсi це було схоже на розв’язання рiвняння з наступними вихiдними умовами: по-перше, дещо божевiльне ототожнення Лу з усiма ii романтичними iдеями мiсячного сяйва; далi моя фiзична схильнiсть як пiлота, i по-трете, традицiйний зв’язок Парижа з екстравагантними розвагами й буянням любовi.
Я дуже добре усвiдомлював тодi, що мое моральне та психiчне чуття полетiли на якийсь час за борт. Та мое ставлення до цього було просте: «Прощавай, Йона!»
Уперше в життi я був повнiстю собою, звiльнений вiд усiх обмежень тiла, iнтелекту та виховання, якi зазвичай тримають нас у тому, що називають рамками здорового глузду.
Пригадую, я, здаеться, запитував себе, чи не збожеволiв, i вiдповiдав собi: «Звичайно ж збожеволiв, адже здоровий глузд – це компромiс. Саме здоровий глузд не дае тобi рухатись уперед».
Було б досить тупо намагатися описати дорогу до Барлi Грандж. Вона тривала заледве пiвсекунди. Вона тривала незлiченнi вiки.
Усi можливi особистi сумнiви були розвiянi незаперечними фактами. Нiколи у своему життi я не кермував машиною краще, нiж тодi. Я вивiв гiдроплан з такою ж легкiстю, як з портсигара дiстають цигарку. Лiтак, немов орел, злетiв у небо. Гудiнню двигуна вишуканим вiдлунням пiдспiвував м’який i спокiйний голос Лу:
– О Ти! Тремтячi груди ночi, що мерехтять мiсячним розарiем! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Ми летiли у ранкову зорю. Я стрiмко набрав висоту понад три тисячi. Я чув биття свого серця. Воно зливалося зi стукотом моторiв.
Я наповнив легенi чистiсiньким, незабрудненим повiтрям. Це був той же кокаiн – тiльки з iнтервалом в октаву; та ж пiднесена, дивовижна сила – тiльки виражена в iнших термiнах.
Дивовижно мелодiйнi слова Сiвекiнга проростали в моiй головi. Я захоплено повторював iх. Це – ритм британських двигунiв.
«Повнi легенi! Глибокi ковтки! Глибокi, глибокi ковтки думок!»
Швидкiсть вивiтрила усi моi тiлеснi вiдчуття. Кокаiн i вiтер повнiстю iх заглушив. Я позбувся тiла; вiчний дух; вiдокремлене вище створiння.
«Кохана Лу! Кохана Лу! Лу, Лу, бездоганна, кохана Лу!»
Мабуть, я вже горланив цей рефрен на весь голос, та навiть помiж криком було чути ii спiв у вiдповiдь.
– О Ти! Лiтня нiжносте уст, що горять червоним вогнем пристрастi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Я вже не витримував ваги повiтря, що тисло зверху. Пiднiмаймось вище, вище i вище! Я збiльшив швидкiсть.
«Шалене безумство! Зухвала вiдвага! Шалена, шалена, зухвала вiдвага!»
– О Ти! Нестерпний зойку бурi, що несеться крiзь листя лiсiв! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
І я вiдчув, як нас забрав i понiс страшенний шквал. Земля зникла з-пiд нас, як камiнь, що летить у слiпу порожнечу. Ми звiльнилися, назавжди скинули пута народження!
«Лети швидше! Лети швидше! Лети, лети, швидше, швидше!»
Попереду, високо, у блiдiй сiростi, стояв Юпiтер – блискуча сапфiрова твердиня.
– О Ти! Яскрава ранкова зоре, що вмостилась помiж грудей Ночi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Я горланив у вiдповiдь.
«Шукачi зiрок! Вiдкривачi зiрок! Зiрки-близнюки, мов срiбло, блищать!»
Я направляв лiтак вище, ще вище. Мiж мною i свiтанком зависла величезна грозова хмара. Прокляття! Як вона посмiла! Це не ii справа. Я мушу пiднятися i розтоптати ii.
– О Ти! Пурпуровi груди бурi, пошрамованi зубами блискавок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Слабкi залишки туману обступили з усiх бокiв. Я збагнув усю радiсть, що переповнювала Лу у хмарах. Це я був тим, хто помилявся. Прийнятого кокаiну було недостатньо, щоб увiбрати увесь цей безмежний екстаз. Їi любов пiднесла мене на вершину ii трiумфальноi пристрастi. І навiть туман став менi зрозумiлим.
– О Ти! Незiбрана росо, що лежить на устах Ранку! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Зненацька у цю хвилину заявило про себе мое практичне ество. Я помiтив невиразну лiнiю берега. Я знав берегову лiнiю як своi п’ять пальцiв. Виявилося, що ми незначно вiдхилилися вiд найкоротшого шляху до Парижа, i довелося взяти трохи пiвденнiше.
Пiд нами вирувало сiре море. Менi здалося (зовсiм божевiльна думка), що бурхливий танець хвиль – це смiх старезного дiда. Раптом якесь iнтуiтивне вiдчуття почало пiдказувати менi, що щось не гаразд, i за мить я побачив у чому проблема. У мене закiнчилося пальне.
У головi вiдразу спалахнула ненависть до царя Лама. «Типовий випадок нерозважливостi!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очi. Я уявив собi, що вiн i е морем, що глузливо регоче пiдi мною.
Я постiйно посмiювався зi старого, доброго командира ескадрильi. Не буду славетним льотчиком, та невже? Я ще покажу йому! І це була цiлковита правда. Я був не до порiвняння кращим, нiж будь-коли досi. І все ж прогавив один з найочевиднiших заходiв безпеки.
Раптом я усвiдомив, що справи можуть пiти вкрай кепсько. Єдине, що можна зробити, це вимкнути двигуни й планерувати вниз до протоки. Та деякi технiчнi моменти проблеми страшенно мене лякали.
От би ще нюхнути! Поки ми величезними широкими спiралями падали в море, я примудрився дiстати пляшечку. Звичайно, я миттево зрозумiв, що на такому вiтрi неможливо вдихнути порошок через нiс. Я витяг корок i встромив язик у горлечко пляшечки.
Ми все ще були на трьох чи бiльше тисячах футiв над рiвнем моря. У мене повно часу для прийняття рiшення, подумав я, поки наркотик почав свою дiю. Далi я дiяв з грандiозним апломбом. Я торкнувся води у сотнi ярдiв вiд невеличкого рибальського корабля, який щойно вийшов з Диля.
Зрозумiло, що нас пiдiбрали за лiченi хвилини. Лiтак причепили ззаду i вiдбуксирували на берег.
Моею першою думкою було: заправитися i летiти далi, незважаючи на абсурднiсть нашого становища. Та хлопцi на березi одночасно зi спiвчуттям щиро з нас смiялися. У вечiрньому вбраннi, мокрi, о четвертiй ранку! Як у «Геддi Габлер» – «так не робиться».
Та кокаiн знову менi допомiг. Чого, в бiса, я маю зважати на чиюсь думку?
– Де можна заправитись? – спитав я у капiтана корабля.
Вiн зловiсно посмiхнувся:
– Пального тут буде недостатньо.
Я зиркнув на лiтак. Чоловiк мав рацiю. Ремонт на кiлька тижнiв щонайменше.
– Вам краще пiти до готелю, сер, i вбрати теплi речi. Подивiться, як тремтить ваша дама.
Це була щира правда. Нiчого не вдiеш. Ми поволi пiшли пляжем догори.
